Після виборів, після певної активації української політики на західному напрямі, знову стало актуальним питання вибору довготривалої стратегії відносин з Росією. Є й відповідний фон у вигляді, з одного боку, динамічної російської політики щодо НАТО та ЄС. З іншого — відсутність адекватної відповіді з української сторони. Не вважати ж такою лозуг «В Європу разом з Росією». Справа не тільки у тому, що цей лозунг схожий на якийсь «ефесбешний» креатив і є не більш ніж PR-ом банального лобізму. Примітна реакція російського віце-прем’єра Христенка на згаданий лозунг: ми не дозволимо різним популістам використати імідж Росії у своїх інтересах. Крім подібної алергії росіян, нав’язливо пропонований лозунг небезпечний для України з інших причин. А саме, політичні габарити Росії та її явне небажання синхронізувати свої європейські кроки з Києвом (що і підтвердив вчорашній «круглий стіл» у посольстві РФ у Києві) роблять більш реальним такий варіант: не разом з Росією, а (м’яко кажучи) у зоні відповідальності Росії. Друга небезпека полягає у тому, що головними ньюсмейкерами у двосторонніх відносинах прагнуть виступати персонажі, політичне амплуа яких нагадує стиль «міський божевільний». Що, до речі, і призводить до непотрібного напруження між двома країнами. Росія, до речі, єдина в думці: спочатку наші інтереси, потім партнерство з Києвом (Брюсселем, Вашингтоном тощо). Український політичний клас такою єдністю похвалитися не може.
В АЗIОПУ?
Мені вже доводилось писати про те, що Росія, на жаль, не витримала випробування виборами, скотившись на шлях брутального втручання у внутрішні справи України. А це значить, що так звана нова українська політика Кремля лопнула як мильна бульбашка. З-за красивих піар-форм виліз-таки її старий та добре відомий малоросійський зміст.
Десант росіян дасть інформаційний привід ще раз ґрунтовно й комплексно проаналізувати поточну політику Москви щодо України, до чого в українських аналітиків руки не дійшли через суперзосередженість на внутрішньополітичних проблемах. Однією з тем дискусії в російському посольстві буде тема «Росія, Україна, Європа». Відомо, що гасло «До Європи — разом з Росією», вигадане декілька років тому Деркачом-молодшим, вже майже стало офіційною позицією лобістів. Для них, безумовно, воно має своє раціо. Володимир Путін взяв курс на помірну вестернізацію Росії та на її максимально можливу інтеграцію до європейської спільноти. Наша сусідка без зайвих декларацій й без притаманного Україні галасу потиху прямує до Старого Світу. Й хоча перспективи приєднання Росії до ЄС ще більш нульові, чим наші, поточні відносини Росії з Європою в цілому та з провідними європейськими країнами є більш повнокровними, а ще — більш повногазовими та повнонафтовими. Європозиції Росії ґрунтуються на сибірських надрах, зустрічні вектори руху енергетичних та інвестиційних потоків диктують i геополітичний вибір.
Ще раніше, ніж Росія — принаймні на рівні слів — європейський вибір зробила й Україна. Й попри те, що Київ та Москва конкретні форми бажаної євроінтеграції бачать по-різному, рухаються вони начебто в одному напрямку. Відтепер для України обличчям до Європи не значить спиною до Росії. Виходячи з цього, обидві країни дійсно могли б якимось чином на кшталт країн пострадянської Балтії координувати свої кроки до Європи.
Однак це в теорії. А що ж на практиці? Поки що гасло є красивою легендою, котра трохи пом’якшує враження від надмірного проросійського крену у зовнішній політиці України. Дарма, мовляв, що віддаляємося від Європи — зате все більше занурюємося в Росію, то ж разом з нею й просуватимемося на Захід. До речі, «В Європу — разом з Росією» можна трактувати подвійно. Або як однонаправлений скоординований рух двох незалежних суб єктів. Або й так: спочатку — в Росію, а потім разом з Татарстаном та Рязанню й до Європи. Здається, дехто з російських політиків саме так i розуміє суть справи. А декого з них взагалі це гасло дратує.
«Ми не дозволимо популістам будь-якої країни використовувати імідж Росії у своїх політичних інтересах», — заявив нещодавно віце-прем’єр уряду Росії Віктор Христенко. Можливо, пан Христенко сказав, не подумавши, щось не те — як це з ним трапилось минулого літа. Тоді Христинко зробив невдалу заяву щодо статусу російської мови в Україні, за що отримав по потилиці від самого Гліба Павловського. Ймовірно й інше: Христенко цілком свідомо виказав роздратування Росії тим, що Україна, переживаючи власні труднощі в стосунках з ЄС, хоче сісти на хвіст більш удачливому сусіду.
Досягнувши певного успіху у розвитку стосунків з Європою, Москва, на відміну від Варшави, не намагається бути адвокатом Києва. Зрозуміло, вона цього робити не зобов’язана, й даний факт згадано хіба лише для того, аби показати, що гасло «До Європи — разом з Росією» поки що залишається внутрішньоукраїнським піаром плазуючих перед Москвою сил. Кремль тим часом штовхає Україну зовсім в інший бік, закликаючи приєднатися до Євразійського економічного союзу (ЄАЕС). За це Москва готова навіть надати податкові пільги ... власним же транснаціональним нафтовим компаніям, що оперують на українському ринку.
ЄАЕС будовано на базі Митного союзу між Росією, Бiлоруссю, Казахстаном, Таджикистаном та Киргизією. Вільне пересування людей, товарів, капіталів та послуг — ідея, безумовно, приваблива та прогресивна. Але в даному випадку очевидні односторонні переваги для Росії, небезпечні для українського виробника. ЄАЕС не передбачає вирівнювання цін на енергоносії. А це значить, що зеленим коридором в Україну хлинуть російські товари, вироблені на більш дешевих енергоносіях. Хіба саме така конкуренція називається справедливою та чесною? Втім, якщо економічні аспекти вступу до ЄАЕС все ще потребують серйозних економічних розрахунків, то політичні знаходяться на поверхні й більш чим очевидні. Замість європейського Україна має здійснити євразійський вибір — зробити крутий геополітичний віраж. Як колись літак Примакова, що прямував до Америки, на півдорозі взяв та й розвернувся над Атлантикою.
Євразійство як ідейно-філософська та політична течія виникло в російській еміграції на початку 20-х років минулого століття на грунті ідейного доробку пізніх слов’янофілів. В 1921 році в Софії вийшов збірник «Исход к Востоку», автори котро го як тільки могли протиставляли Росію та Захід. Крім того, вони трактували Росію як Євразію — такий собі «серединний» материк між Європою та Азією. Згодом частина ідеологів євразійства скотилася на позиції підтримки більшовицької диктатури як інструменту відновлення Російської імперії. Від того євразійський рух зазнав низки розколів та на межі 20— 30-х років майже зачах. Але в 90-х роках в процесі пошуку посткомуністичною Росією своєї нової ідентифікації він воскрес, а ідея антизахідного євразійства міцно засіла у головах російських політиків. Євразія відтоді багатьом російським політикам вбачається як нова форма існування Російської імперії, котра прийшла на зміну СРСР. Одне з практичних втілень новітнього євразійства — те саме ЄАЗС, куди тепер запрошують i Україну, обіцяючи їй газові річки з нафтовими берегами.
