Сумно, але факт — війни, революції та інші глобальні негаразди чомусь дуже сприяють розвитку мистецтва практично в усіх жанрах. Причому чим кривавіше протистояння, тим більше натхнення у художників, поетів та режисерів. Винятків ще не бувало: Перша світова дала європейському авангарду статус новітньої класики; Друга привела до справжнього вибуху різноманітних форм і жанрів; В’єтнам спровокував розквіт контркультури, рок-музики та актуального мистецтва. Інколи навіть здається, що тиша для митця смерті подібна.
Більш-менш «вегетаріанські» часи, що запанували після падіння комунізму і навіть дали привід говорити про «кінець історії», здається, перетворили кінематограф на модну іграшку, таку собі суміш Діснейленду й експериментальної лабораторії. Але останні роки таки принесли сучасному мистецтву бажаний неспокій. Війни в Афганістані та особливо в Іраку, параноїдальна боротьба з тероризмом постачають найхимернішими сюжетами не тільки телевізійників, а й сценаристів. І вже з’являється те, що можна назвати «іракським кіном». Як завжди в таких випадках, являє себе одвічне протистояння між щирістю авторського висловлення та спекуляцією.
Практично водночас на екран вийшли два американські фільми, що дуже яскраво відображають цей конфлікт. Обидва зняті відомими режисерами, обидва присвячені іракській війні, в обох — однозначно антивоєнна спрямованість. Та все ж головним фактором лишається не злободенна фабула та чітко проакцентовані переконання автора, а власне рівень майстерності.
У картині під назвою «Відредаговано» режисер Брайан Де Палма реконструює одну з найжахливіших подій іракської кампанії: зґвалтування та вбивство 14-річної іракської дівчини американськими солдатами. Поставивши завдання зняти фільм-вирок, Де Пальма повністю стилізує його під документальну зйомку. Мовляв, картину змонтовано з кадрів прямих телерепортажів, з відео, розміщеного в інтернеті, а також — переважно — зі зйомок, які вели самі солдати на портативні камери. Тобто усіма можливими засобами режисер прагне переконати публіку в цілковитій реальності того, що відбувається. І зазнає невдачі. Бо акторські роботи посередні, а інколи й слабкі. Бо стилізація під документ швидко стає самоціллю. Бо, врешті- решт, сама режисура тут є суцільним компромісом — у найстрашніші моменти Де Пальма пускає в хід монтажні ножиці, просто не показує того, що мало б справити найстрашніше враження, редагує сам себе, боячись чи то продюсера, чи то слабкодухого глядача. Тож і всі його зусилля мети не досягають.
У другому фільмі — «В долині Ела» — жодних стилізацій. Нормальне постановочне кіно. Проте правди про війну в ньому набагато більше.
Режисер Пол Хаггіс показує те, що не часто опиняється в кадрі — реальність після війни. У головного героя, старого поліцейського Хенка, котрого грає Томмі Лі Джонс, зникає його син невдовзі після повернення з Іраку. В результаті власного розслідування Хенк з’ясовує те, що виходить далеко за межі найбожевільніших припущень: сина вбили його друзі, однополчани, що перебрали з наркотиками, і не просто вбили, а ще й... з’їли. Те, що здається моторошною галюцинацією, у цій картині має силу доконаного факту: чомусь віриш, що на війні чи через неї можливий і гірший ступінь озвіріння. Хоча, здавалося б, жодного стосунку до реальних подій, усієї тої реальності, старанно зафіксованої мас-медіа, тут немає.
Ні, краса не рятує світ. Ще більшим бідам, ніж ті, що маємо зараз, запобігає пильність погляду талановитих художників на те, що людство вже встигло накоїти.
