Завтра, у третю неділю травня, за традицією, в усьому світі згадають померлих від СНІДу. Головними вулицями міст пройдуть «Маршами життя» й обов’язково складуть Квілт — полотна, зшиті вручну, в пам’ять про тих, кого вже нема. Ще недавно вітчизняна офіційна статистика стверджувала, що в Україні нараховується 36 тисяч ВІЛ-інфікованих. Сьогодні їх уже 52 тис. 356 осiб, й у 4260 — СНІД. Експерти продовжують сперечатися з цими даними і вважають, що насправді діагноз ВІЛ — у 500 тисяч осіб (1% дорослого населення). Такий показник за поширеністю захворювання ставить Україну на перше місце серед країн Центральної і Східної Європи.
«Кожного разу, засинаючи, я прощаюся з життям, тому що не знаю, чи зможу ще раз розплющити очі». Так сказав один з пацієнтів відділення для ВІЛ-позитивних інфекційної лікарні. Взагалі-то відчуття цей лікувальний заклад викликає суперечливі. Заспокоює сусідство з Лаврою і дзвони храму, вражає самовідданість трьох лікарів, якi тут працюють... Але найбільше — атмосфера оптимізму, яку тут створюють не тільки персонал, але й самі хворі.
Всі тутешні пацієнти пережили приблизно однакові емоції. Спершу, дізнавшись про діагноз, — затяжну депресію, крах надій, непоборний страх і бажання звернутися до Бога. Одна з пацієнток, Ірина, розповідає, що перші місяці після аналізу крові плакала з ранку до вечора. Її тезка i сусідка по палаті досі не може забути «допиту з тортурами» в санепідстанції та образ, що посипалися на неї. Відразу після цього Ірину звільнили з роботи, а друзі непомітно перестали з нею спілкуватися. Тепер же все майже добре. «Безумовно, є проблема самотності, — говорить вона — але з іншого боку, хіба не стикаються з нею мої ровесниці, якi не знають, що таке ВІЛ?» Зараз Ірина згадує, як десять років тому їй сказали, що більше як п’ять років вона не протягне. Тоді дочка вчилася в молодших класах школи, а тепер, видавши її заміж, Ірина не сумнівається, що ще побачить не тільки внуків, але й правнуків.
20 осіб, що перебувають на стаціонарному лікуванні в лікарні, створили тут психологічну атмосферу, яку зустрінеш мало в якому колективі. Завідувач відділення Світлана Антоняк розповідає, що настрій пацієнти створюють собі самі. Неозброєним оком видно, як після спілкування «новачків» з тими, хто вже навчився жити з ВІЛ, перші помітно жвавішають і починають усміхатися. Зрозуміло, що загальнолюдські цінності переоцінює в цих стінах для себе кожний. Але тут лежать навіть ті, хто сприймає свій діагноз як позитивний момент свого життя. «Ви знаєте, — несподівано сказала Віка, — я навіть рада, що захворіла. Ні, особливої підтримки я відчувати не стала. Просто почала цінувати кожен момент свого життя і розуміти, що в ньому важливо, а що не дуже». Її подруга Тамара говорить, що, дізнавшись про діагноз, стала набагато активнішою в житті — керує регіональною громадською організацією, перебуває в координаційній раді Всеукраїнської мережі осіб, які живуть з ВІЛ. Вийшла заміж і сподівається, що незабаром народить дитину.
Лікарі у відділенні сподіваються, що суспільство поступово навчиться спокійно ставитися до ВІЛ-позитивних людей. 13 років тому, згадує Світлана Антоняк, її пацієнту, попри всю активність і квітучий вигляд, після аналізу довелося покинути роботу і «сісти на шию» старих батьків. Тепер такі випадки малоймовірні. Незважаючи на всі існуючі проблеми (серед яких лідирує недофінансування), зрушення в позитивний бік все ж сталося: люди почали розуміти, що діагноз ВІЛ — не вирок. Згідно iз міжнародними стандартами, після тестування у разі позитивних результатів в обов’язковому порядку складається прогноз розвитку хвороби. І, враховуючи стан імунітету, призначається те чи інше медикаментозне лікування, яке часто дозволяє уникнути СНІДу і зберегти якість життя хворого.
Останнім часом українські лікарі перестають вважати психологічний аспект у лікуванні першочерговим. Це не означає, що грамотне вислухування, арт-терапія та інші групові заняття не потрібні. Просто цей компонент, на думку С. Антоняк, може лише супроводити медикаментозне лікування, причому в усіх лікарнях, де перебувають складні в психологічному плані пацієнти.
І не останню роль у створенні душевного комфорту вiдiграє навколишнє оточення. Наприклад, будівлі, де розташована одна з трьох в Україні медичних установ такого типу, вже 100 років. З моменту заснування ВІЛ-відділення (1987 рік) до 2001 ремонту тут не робили. Відшукувати внутрішні резерви для того, щоб залишитися повноцінною та активною людиною, доводилося в обшарпаних палатах з «антикварними» матрацами й подушками. Тепер же, коли благодійність стала більш популярною, гроші від пробігів «Заради життя» вже двічі перераховували на потреби відділення. А нещодавно відомий тенісист Андрій Медвєдєв подарував лікарні нові меблі. «Нам би ще один пробіг, — сподіваються лікарі, — адже бюджетних коштів катастрофічно не вистачає. Якщо медики далеко не завжди в силах забезпечити хворих специфічними ліками, то з лікуванням супутніх захворюваннь справи ще гірше. Лікарів радує, що їхні прохання, нарешті, почули, і 60% грошей, що виділяються з Глобального фонду з боротьби з ВІЛ-СНІДом, пiде саме на лікування. «Ми робимо все, що можливо за нинішніх умов, — говорить зав. відділенням. — Але з другого боку, тільки з 2000 року лікування ВІЛ-інфікованих стали враховувати при розробці державного бюджету».
