Реальна, правдива, не фіктивно-«цукеркова» незалежність завжди досягається в боротьбі. Інакше й бути не може: жива історія є річчю, вельми далекою від сантиментів, і свідчить, що справді глибинні, революційні зсуви в житті нації, суспільства відбуваються не через ідеалістичне братання «усіх з усіма», а як результат доволі жорсткого зіткнення інтересів. Адже частина соціуму закономірно чіпляється за старий лад, не бажаючи жодних революцій, а надто якщо саме такий жорсткий вибір постає на порядку денному, а час пустопорожніх псевдореволюційних декларацій явно спливає. Ситуація стає ще трагічнішою в тому разі, коли в перебіг подій брутально втручаються зовнішні сили.
Саме така трагедія розгорталася на теренах України у січні кривавого 1918-го. Вище політичне керівництво новопосталої Української Народної Республіки, остаточну і повну незалежність якої (згідно з ІV Універсалом, виданим Центральною Радою) було проголошено з фатальним запізненням, лише 22 січня 1918 року (а в політиці дуже важливо вчасно позбуватися ілюзій!), виявилося нездатним захистити крихку національну свободу. Нездатним передовсім тому, що ліві керманичі Центральної Ради, безперечно, справжні патріоти України, щиро (і наївно!) вірили в дієвість міфічної «соціалістичної» солідарності з «лівим» ленінським урядом червоної Росії. А дійсність виявилася украй жорстокою: більшовицька імперія, спадкоємиця імперії Романових, була таким же запеклим ворогом незалежності України, як і попередники-царі, фактично вже на початку 1918 року ставши на позиції «єдиної і неділимої» (під облудними гаслами про «єднання пролетарів усіх країн»). Отже, суперечку розв’язували вже не силою аргументів на мітингах, а силою зброї (бо відбулася інтервенція більшовиків!). До цього Грушевський, Винниченко, інші українські керманичі виявилися неготовими.
Проте до цього були готові три сотні палких українських юнаків, які вповні розуміли, що Вітчизну варто захищати, якщо треба — зі зброєю в руках, а це означає бути готовим віддати за неї життя. То були переважно студенти, що навчалися в Києві, хлопці 17—22 років, більшість яких ніколи не брала участі в жодних бойових діях. Завдання, поставлене перед ними (стримати більшовицькі об’єднання під командуванням Муравйова, що саме тоді швидко просувалися до Києва), молоді українці воістину виконали із честю (тут слід особливо підкреслити роль молодого офіцера-професіонала Аверкія Гончаренка, який очолював курінь юних бійців). Більшість із них полягла на полі бою, під станцією Крути на Чернігівщині, але героям вдалося на цій ділянці фронту бодай на один-два дні затримати рух інтервентів до української столиці (йдеться, зауважимо, про Київ, не про Харків!).
За роки незалежності вже склалася патріотична традиція щорічного, 29 січня, ушанування пам’яті Героїв Крут. Звичайно, має певне значення, на якому саме рівні (офіційному, партійному або винятково громадському) буде найближчої неділі відзначено цю славетну річницю. Але незрівнянно важливо: чи засвоїть (і якою мірою) те молоде покоління українців, котре вступає в життя саме зараз, у добу панування цинізму, демагогії та холодного розрахунку, коли понад усе ставиться виключно особистий інтерес, засвоїти трагічний урок Героїв Крут: за свободу обов’язково потрібно боротися.
