У часи, коли Шевченко був напівдозволеним і напівлегальним, для свого народу він, безперечно, мав більшу значимість, аніж сьогодні. Тоді поет, немов позахмарна вершина, здіймався понад усім своїм народом, визначаючи для нього висоту громадянського духу, якої той повинен був невтомно прагнути. І народ прагнув, із надією зазираючи у своїх сподіваннях у той час, коли «на оновленій землі врага не буде, супостата, а буде син і буде мати, і будуть люде на землі».
Той час настав. «Супостата» немає. Та немає й пуття, бо «люде» на незмірне лихо неньки України відтоді анітрохи не стали вищими духом. Вони, виявляється, загалом не дуже і вважали, а нині тим більше не вважають за потрібне черпати мудрість у свого Пророка. Ставити йому пам’ятник — ставлять, а читати його безсмертні твори — не читають. А якщо й читають, то не розуміють.
Замордований злиднями, у масі своїй народ не проймається Кобзаревим духом. Звичайно, можна лишень пожаліти «рабів отих малих німих», але ж поет поставив біля них своє слово так давно, що хоч би останнім часом вони мали б перестати бути рабами. Ні, не перестають. Багаторазово ошукані та пограбовані владою, залишені без роботи, без заробітку, майже без засобів існування і без усяких надій на краще, вони сяк-так виживають і мовчать. Хоча Кобзар не мовчати заповідав, а «миром, громадою» будити «хиренну волю»...
Проходячи повз пам’ятник Тарасові Шевченку, що в центрі Луцька, майбутні художники-дизайнери, студенти місцевого технічного університету Сергій Хвесик та Олексій Кучинський (на знімку) вирішили розважитися — із снігової кучугури «вирізьбили» копію постаті на п’єдесталі. Сніговий макет пам’ятника простояв, може, з добу і розтанув. Білизна снігу — то наші державно-патріотичні ілюзії, калюжа брудної води в наслідку — наше реальне буття. І шкода до сліз, що одне й друге пов’язане з високим іменем безсмертного поета.
