Мабуть, коли-небудь, якщо не для нас, то для наших дітей
День незалежності стане справжнім святом — коли ми будемо горді за свою
державу. Як пишаються своїми державами громадяни Сполучених Штатів 4 липня,
як гордо співають «Марсельєзу» французи 14 липня. Може бути, з роками ми
станемо мудрішими, ми зрозуміємо на відстані, чого ми хотіли від нашої
незалежності, що ми отримали, і що ми могли отримати. І може бути, тоді
нас радуватиме не просто ще один вихідний наприкінці літа, коли ще тепло,
й можна розслабитися, половити останні промені сонця, в душі налаштовуючися
на працю, навчання, службу...
Може бути, ми тоді будемо певними того, що наша країна
є найкращою для нашого життя, для життя наших дітей і наших онуків, і наших
правнуків. Може бути, тоді ми просто будемо вірити в нашу країну, ми будемо
вірити нашому керівництву, ми довірятимемо нашій гривні.
Тоді, напевне, нас не дратуватиме кожного року, що держава
витрачає гроші на проведення парадів 24 серпня — вони стануть не просто
природними, вони показуватимуть, що в країні — все в порядку. І війська
нам потрібні лише для того, щоб милуватися ними на параді раз на рік.
Можливо, тоді наша з вами країна буде авторитетною на міжнародній
сцені, тоді ми будемо з гордістю вказувати «цим західникам», що в нас —
і краще, й миліше, й простіше, й демократичніше... Ніякому нігерійському
князькові й у голову не прийде, що українського моряка можна взяти в заручники.
Давно забудеться, що колись чи не кожний капітан українського судна боявся
заходів до іноземних портів — бо судно з легкістю могли заарештувати за
борги. Давно забудеться, що колись українці за будь-яку ціну намагалися
виїхати на заробітки куди завгодно — до Польщі, Словаччини, Чехії, Росії
— навпаки, поляки, словаки, росіяни, білоруси залюбки легально працюватимуть
на українську економіку.
«Які неплатежі?», «Які візи?», — здивовано питатимуть нащадки
значення невідомих їм слів. «Які газотрейдери, які олігархи?» Можливо.
Ніхто не зможе сказати, що Україна — держава-банкрут. Ніхто
не посміє погрожувати їй міжнародним судом, ніхто не вимагатиме від неї
визначитися — хто ж у неї головний стратегічний партнер, ніхто не скаже,
що в цієї держави безхребетна політика. Навпаки, вона буде цінною своєю
чіткою позицією. Мабуть.
Може бути, це все — фантастика. Навіяна давніми роздумами
про те, якою могла б бути незалежна держава Україна. А також тим, чим вона
є сьогодні. А може бути, це все — реалії, які з часом прийдуть. Якщо ми
всі цього не просто захочемо, але й щось для цього зробимо. Коли ми всі
твердо знатимемо, що ми — громадяни, й для початку просто змусимо владу
поважати нас.
Дев’ять років тому, мабуть, ніхто з нас не хотів того,
що ми маємо сьогодні. Але кожний по-своєму.
За дев’ять років ми тільки- но стали усвідомлювати, що
країна Україна відбулася, і що їй, здається, ніщо, крім нас самих, насправді,
не загрожує. Може бути, за інші дев’ять років ми станемо більш зрілими,
більш розумними, більш досвідченими. Може бути, ми нарешті станемо одним
народом, і зрозуміємо, що на нашу користь — молитися одному Богу в храмах
ворогуючих конфесій. Все ще може бути.
Як би там не було — з Днем незалежності!
«День» напередодні Дня незалежності звернувся до експертів
— людей різних професій, різного суспільного становища, різного життєвого
досвіду — з одним запитанням: «Які, по-вашому, підсумки 9 років незалежності
України з точки зору використаних і невикористаних нашою державою та суспільством
можливостей?». На наш погляд, відповіді експертів дали досить красномовну
й різнобічну оцінку нашого спільного досвіду. А поєднання вельми критичних
оцінок того, «що маємо», і, все-таки, оптимізму, попри все, у погляді в
майбутнє — це і є той настрій, з яким зустрічатиме завтрашній день більшість
із нас.
ОПИТУВАННЯ «Дня»
Ігор ШАРОВ, голова партії «Трудова Україна» та керівник
однойменної депутатської групи у Верховній Раді:
— Ця дев’ята річниця Незалежності — для всіх нас більше,
ніж свято. Цей день ми сьогодні зустрічаємо з оптимізмом, адже вперше за
останні роки відчутними стали позитивні економічні зрушення, а в центр
спрямування державної політики стала людина праці з її проблемами й потребами.
Зараз у розстановці політичних сил панує певна динамічна рівновага, у нас
є конструктивна парламентська більшість, яка, нарешті, почала продуктивно
працювати, не зациклюючись на протистоянні між гілками влади.
Я не хотів би оцінювати втрачені й використані можливості,
оскільки говорити про такі речі постфактум завжди набагато легше, ніж насправді
ними займатися в реальному часі. Гадаю, що в основному ми йшли по правильному
i єдино можливому шляху. І коли сьогодні хтось із політиків говорить слово
«якби», він не завжди усвідомлює, наскільки важко оцінити розвиток ситуації
в даний момент і прийняти найефективніше рішення.
Отож, якби ми чинили по- іншому впродовж останніх років,
я переконаний, що результат в основному був би негативним. Тому я вважаю,
що більшість можливостей ми реалізували, а всі хибні шляхи, які виглядали
дуже привабливими, нам вдалося обійти.
Найважливіша використана можливість — це власне здобуття
незалежності. Ми реалізували ще один історичний шанс утворити українську
державу і маємо бути гордими з того, що вона існує вже дев’ять років після
тривалого фактичного бездержав’я.
Ми повинні твердо прямувати далі по обраному раз і назавжди
шляху. Прямувати з розумінням, то тільки спільними зусиллями кожного з
нас зможемо вибороти краще майбутнє для українського народу.
Наша мета полягає у тому, щоб кожний працівник кваліфіковано
робив свою справу. Від цього залежить економічна могутність країни. Василь
КУЧЕРЕНКО, голова Черкаської обласної ради ветеранів:
— Якщо говорити про незалежність, то що в нас є? Є герб,
прапор, гімн, але самої незалежності немає. Приміром, у нашій країні іноземна
валюта має більшу цінність, ніж національна. От така в нас фінансова незалежність.
Те саме можна сказати й про культурну. У нас в Україні вже декілька сотень
релігійних сект, а це, звичайно, не об’єднує народ, а, навпаки, роз’єднує.
Розділенню сприяє й те, що у нас вже понад сто партій — кожна з них хоче
«відщипнути» від суспільства якусь частину.
Певну незалежність я бачу в тому, що наші газети й журнали
стали більш вільними й можуть друкувати те, що хочуть. Але теж не завжди.
Є приклади, коли переслідують газети. Так що це — неповна свобода. А так
хотілося б, щоб вона була повною.
Головне, щоб уряд повернув народу довіру до влади. Якщо
буде віра, будуть перемоги. Як народу повернути віру у владу? Тільки одним
способом: все, що обіцяєш, має виконуватися, за словом повинна бути справа.
Якщо так буде, народ повірить у владу, і, як кажуть, гори зрушить. Адже
віра — зброя потужніша, ніж атомна.
Віктор МУСІЯКА, лідер партії «Вперед, Україно!»:
— Незалежність у її нинішньому стані, на мій погляд, є
лише проголошенням, а не фактом. Тобто ми проголосили незалежність і, на
жаль, за дев’ять років так і не наблизилися до незалежного стану держави.
Я роблю такий висновок, виходячи з того, що не може вважатися незалежною
держава, яка економічно залежна від Росії аж до того, що зазнає політичного
впливу. Не можна вважати незалежною державу, уряд якої фактично діє за
планом Міжнародного Валютного Фонду, ретельно намагаючись виконати всі
позиції, які висуваються, аби отримати наркотичний укол наступного траншу.
Оця проголошена, а не реальна незалежність, є найбільшою
проблемою України. Думаю, ми маємо чітко це усвідомити і подумати, що треба
зробити, аби підвалини незалежності були нарешті збудовані. А в нас була
можливість закласти ці підвалини раніше. Приміром, по енергоносіях, по
реструктуризації економіки, реального стану якої ми досі не знаємо, тощо.
Невикористання цих шансів і є втраченими можливостями України.
Думаю, що для становлення держави дуже важливо, щоб народ
відчув: це його держава, його батьківщина, а це відчуття з’явиться, коли
людина зрозуміє, що створюються умови для її розвитку, що держава у випадках,
коли це потрібно, піклується про своїх громадян.
Проте створення в суспільстві такого настрою не може бути
створене тільки самою державою. Вона своїми діями, станом своїх інституцій,
ставленням до права, до закону, створенням умов для функціонування економіки,
підприємництва лише формує свій образ. А найбільша робота має відбуватися
в інститутах громадянського суспільства, які ще тільки зароджуються, і
які потрапляють в такі несприятливі умови, що не можуть виконувати цю функцію
успішно. А саме через участь в партіях, громадських організаціях, різних
фондах тощо громадянин може відчути, що він живе в державі, яка належить
йому, і що він є часткою цієї держави. За весь час незалежності, я вважаю,
найбільшою втратою є саме нестворення такого настрою в суспільстві. Володимир
РОЗУМЕНКО, доктор медичних наук, керівник клініки нейроонкології Інституту
нейрохірургії ім. академіка Андрія Ромоданова:
— Можна говорити, скоріше, не про дев’ять років незалежності,
а про те, що нарешті держава добилася самостійності й може на рівних вирішувати
питання, що стосуються світових тенденцій розвитку, політики, міжнародних
відносин тощо. Чому я не говорю «незалежність»? Тому що, на жаль, Україна
залишилася у великій залежності від інших держав, особливо від Росії та
високорозвинених капіталістичних країн. Так, капіталістичні держави допомагають
нам, але ця допомога, мені здається, не завжди йде на користь, оскільки
використовується не раціонально. Але про те, що держава стала самостійною,
можна говорити.
Далі, Україна стала демократичною державою, і демократія,
і ідейна свобода існують зараз в країні наяву. Мені здається, я можу підтвердити
це тим, що молоде покоління на сьогоднішній день має всі можливості і для
свого самоствердження, і вибору спеціальності, і роботи. Якщо є, звичайно,
для цього бажання й завзятість щодо досягнення мети. Я в багатьох країнах
був і знаю, що і в розвинених капіталістичних державах просто так нічого
ніколи не дається, і просто так молоді ніхто не забезпечує ні утримання,
ні роботу. Навіть діти найбагатших людей, мільйонерів, і ті самі досягають
своєї мети, самі добиваються всього наполегливою працею.
Більш серйозне питання — чого ми досягли, чого не досягли,
які наші надії не виправдалися. На мою думку, повністю себе дискредитувала
основна частина депутатського корпусу (адже від Верховної Ради дуже багато
залежить). Для них зараз головне — це гроші, це прихід до влади, причому
прагнення влади є, але немає прагнення працювати на державу. Я маю право
це казати, тому що на своєму місці займаюся своєю справою. І от що ще хотілося
б підкреслити. Мене обурює, що провідні політики нашої держави, які були
раніше комуністами та проповідували комуністичну ідеологію, сьогодні критикують
її. І, створюючи нові партії, перебігають з однієї партії в іншу. Якщо
політична ситуація в країні зміниться, вони знову перейдуть в те русло,
яке вигідне їм особисто. І от це найсумніше. Спочатку вони отримували блага
від комуністичної системи, зараз отримують блага від того, що проповідують,
завтра знову ж будуть отримувати блага й будуть знову ж наполягати на тому,
що вони обирають правильний шлях. Ось це наші надії, що дійсно не виправдалися,
— що біля керма ті ж люди, що й раніше.
Як людина науки, хотів би зазначити, що держава, яка не
вважає своєю головною метою розвиток науки, в’яне. Вона не буде розвиватися.
Тільки ті країни, які приділяють увагу науці, де наука — це основний пріоритет
і рушій прогресу, можуть досягнути вершин. Юрій ТИМА, голова виконкому
УНА-УНСО:
— За дев’ять років незалежності населення України суттєво
скоротилося і не лише внаслідок переважання смертності над народжуваністю.
Суттєвий відсоток активних громадян шукають підробітку чи кращої долі за
кордоном, що виказує їхнє відчуття безперспективності, яке вони відчувають
на Батьківщині. Не може не викликати стурбованості і те, що з кожним роком
корінний народ опиняється у все гіршому становищі як в національному, так
і в соціальному. Йде спланована кампанія по деградації населення: дешеві
і неякісні горілчані напої, суцільна реклама тютюнових виробів, випуск
неякісної харчової продукції з т.зв. харчовими добавками, що спричинюють
різні захворювання.
Здобутки дев’яти років можна перелічити на пальцях: національний
прапор став державним, хоч це і не заважає працівникам міліції його іноді
пошматувати, тризуб став малим державним гербом, національний гімн виконується
на офіційних церемоніях, маємо грошову одиницю, прив’язану до долара, наші
спортсмени примножують славу України на міжнародній арені. Все?
Чому ж так безславно закінчився романтичний період незалежності?
На мій погляд, розчарування, песимізм, апатія прописалися в нашому суспільстві
тому, що на початку ті, хто репрезентував національну ідею, відмовилися
взяти на себе відповідальність за керування державою і вручили це право
вчорашнім комуністам і комсомольцям, номенклатурі старих часів, які з часом
перебрали на себе всі важелі економічного та соціального життя. Це видно
і по структурі політичного спектру України. Праві, які були рушійною силою
оксамитової революції початку 90-х, не довели її до логічного завершення,
як це сталося в Чехії чи Угорщині. І якщо вже історія не закінчена, то
і допустити повторення її сумних сторінок ми не маємо права. В першу чергу
я маю на увазі можливе повторення ситуації, подібної до 20-х років ХХ ст.,
коли в результаті «українізації» було виявлено, а пізніше знищено цвіт
української нації. Морально її вже знищують. Якщо українці вистоять, все
інше — справа часу. Вікторія ПОСМІТНА, шестикратна чемпіонка України
з пауерліфтингу:
— Те, що Україна стала самостійною державою, радує. Ніхто
нам не вказує, і наші помилки — це наші помилки. Якщо ж говорити про те,
що зміни, якi відбулися в нашому житті за дев’ять років, не такі значні,
як нам того хотілося б, то це закономірно: політики повинні пройти шляхом
проб і помилок, адже теоретичні викладки і їхня реалізація часто далекі
одне від одного. Звичайно, були надії на те, що за ці дев’ять років середній
рівень життя стане хоч трохи вищим, що у людей з’явиться можливість легально
заробляти. Але, по суті, ми живемо так, як того заслуговуємо.
Але є й позитивні сторони. Якщо говорити про спорт, то
тепер на міжнародній арені від нашої країни може виступати набагато більша
кількість спортсменів. Тепер честь України захищають саме українці. Раніше
для того, щоб потрапити на якісь міжнародні змагання, необхідно було пройти
відбірні змагання в Україні, потім на союзному рівні. Отже, представники
тих видів спорту, в яких Росія посідала 1-ше місце, автоматично не потрапляли
на міжнародні змагання. Тепер, звичайно, для того, щоб поїхати на міжнародні
змагання, іноді немає коштів і доводиться шукати спонсорів... І все-таки
краще бути бідним, але незалежним — завжди є оптимістична надія на краще.
Володимир ПОЛОХАЛО, шеф-редактор журналу «Політична думка»:
24 серпня для мене стало чужим святом, яке я не буду святкувати.
Бо сьогодні це свято тих, хто користується державністю, хто, як вони говорять,
прагматично, використовує її на свою користь. Я прагнув іншої держави,
а за те, що ми отримали, мені, як українцю, соромно. Соромно не тільки
за владу, найбільш соромно за суспільство, за тих 80% моїх співвітчизників,
які, за соціологічними замірами, так і не стали за 9 років громадянами.
Якщо згадати атмосферу 91-го року, то інтелігенції здавалося,
що ось- ось держава не просто стане незалежною, а й отримає той стан, який
протягом нинішнього століття виборювали, якого прагнули кращі інтелектуальні
представники нації. У такому романтичному очікуванні було більше ейфорії,
ніж реального погляду на життя. Наші націонал-демократи виявилися недалекоглядними,
навіть інфальтильними дітьми в політиці, порівняно із колишньою номенклатурою.
Їхня найбільша помилка полягала у братанні з комуністичною номенклатурою,
яка протягом доби раптом стала українофільською. Оцей акт братання з ідейними
ворогами і став стратегічною, тактичною і історичною помилкою, яка поставила
хрест на виникненні демократичної опозиції і ввела в оману мільйони людей.
Відповідальність за це перед історією нестимуть не тільки номенклатурники,
а й демократи, які пішли на меркантильний, сервильний компроміс з нею.
Проте найголовнішого, чого бракує Україні з 91-ого року,
— це... громадян. Сьогодні в Україні є народ, але немає громадян. І відсутність
громадянськості, і усталеності європейських цінностей, відчуття спорідненості
з європейськими демократичними зразками поведінки є об’єктивним і логічним.
Траєкторія — недемократичного розвитку — визначена, місце на задвірках
Європи зайнято, олігархічна влада сформована, політична культура підданців
засвоєна. Тому питання про перспективи є цілковито неактуальним. Говорити
інакше, означає і надалі маніпулювати свідомістю людей, підживлювати їхню
віру в «світле, заможне» майбутнє, шансів на що українська антиеліта не
залишила жодного.
Стан загальної дезорганізації призвів до створення в суспільстві
особливої аморальної атмосфери. Коли не тільки європейські, а й загальнолюдські
цінності стали надзвичайним явищем. Коли такі чесноти, як порядність, чесність
тощо витісняються, разом із їхніми носіями на периферію суспільного життя.
Суспільство дозволяє маніпулювати собою, дозволяє знущатися над собою,
сприймає правила гри, накинуті йому далекою від справжніх національних
інтересів владою. І це загрожує суспільству занепадом, розпадом самої особистості.
Якщо відверто, то мене дивує: українець дозволяє робити
з собою що завгодно, в нього відсутній будь-який цивілізований, протестний
потенціал, він втратив інстинкт самозбереження, намагаючися пристосуватися
до будь-яких умов, вижити, він вже не бачить, що від нього самого залежить
покращання його буття. Він не просто занурюється в поле влади, а залюбки
робить це. Він намагається жити своїм життям, але надто специфічно, надто
конформiстськи. Мова навіть не про якийсь соціальний страх... Я навіть
не знаю, що це, тому що минуло вже 9 років, уже можна говорити не тільки
про спадщину, а про сформованість певних усталених рис, які дуже невигідно
вирізняють мого співвітчизника. від поляка, чеха чи естонця. Ольга ГЕРАСИМ’ЮК,
тележурналіст:
— В принципі, для того, щоб підбивати якісь підсумки, було
багато часу. Дев’ять років — це великий відрізок життя. Тому, якщо коротко,
то можна сказати, що за цей час ми звикли до того, що ми будуємо окрему,
не будемо казати незалежну, але принаймні окрему державу — до цього вже
всі люди звикли. Саме «звикли», тому що вони ще не усвідомили, не відчули
того, що існують в незалежній державі — власне кажучи, саме через цю державу,
тому що в нашому суспільстві не виробилося таке відчуття, що це є незалежна
держава, про яку всі мріяли, якої всі українці прагнули довгий час. Тому
ще держава — це такий механізм, з яким за цей час люди просто звикли боротися,
точніше, звикли до того, що треба боротися (тому що ця боротьба завжди
закінчується поразкою громадян). Це є, мабуть, однією з невтішних речей.
Я також не можу сказати про свої сподівання, про те, чого
ми не дочекалися, тому що очевидно, що кілька мільйонів українців мали
якісь інші сподівання. Суспільство не є однорідним — Україна як була, так
і лишилася роздробленою ментально та за способом свого існування в кожному
регіоні, і тому очевидно, що всі ці люди мріяли про щось своє, інакше уявляли
цю країну.
24-го серпня, звичайно, буде маса різноманітних концертів,
заходів (це те, що ми точно навчилися робити), прийде дуже багато людей.
І прийдуть тому, що всі звикли святкувати якісь дати —незалежно від того,
що вони означають. Але дуже мало буде людей, у яких до цих заходів серйозне
ставлення. Я не знаю, хто в нас може серйозно вставати, коли грають український
гімн. Навіть, коли іде футбольний матч (а нашу державу зараз знають по
всьому світу завдяки футболу, як раніше — через Чорнобиль). Й завжди цікаво
спостерігати за футболістами під час виконання гімну — скажімо, виразом
обличчям співають, але відчувається, що це для них — мертві поняття. Я
їх не звинувачую, тому що вони є сини нашої батьківщини, які як можуть
прославляють її своім трудом на футбольному полі. Але це лише один з багатьох
таких моментів., Фактично це — скрізь. Це — в умах наших. Юрій ШАПОВАЛ,
доктор історичних наук, професор:
— На мій погляд, головний позитивний підсумок дев’яти років
існування української держави — це само існування української держави.
Я вже встиг прочитати декілька коментарів до цієї дати, до Дня Незалежності,
і всі вони мають, як правило, негативний, похмурий, іноді навіть апокаліпсичний
характер. Мені здається, ми повинні почати з якоїсь оптимістичної ноти,
адже кожний рік з цих дев’яти років — це доказ того, що українська держава
може, й повинна, й буде існувати.
Якщо говорити об те, що не здійснилося, то, звичайно, не
здійснилося найголовніше очікування — ми не побудували держави, орієнтованої
на людину. Це найбільший мінус. Це — абсолютно реальний атавізм старого
тоталітарного суспільства, коли люди були підсобним матеріалом для політиків,
для держави, для якихось міфічних моделей, які будували передусім політики
і які оголошувалися кінцевими цілями руху.
Звичайно, варто виділити проблему відповідальності держави
перед народом. Після того, що сталося на нещодавніх президентських виборах,
а тим більше під час так званого плебісциту, я дуже критично став дивитися
не тільки на керівників (що властиво, як правило, історикам, політологам,
журналістам), а й на наш народ. Народ, яким можна такою мірою маніпулювати,
народ, який займається мазохізмом, обираючи керівництво, яке не поліпшило
його життя, звичайно, заслуговує відповідного ставлення до себе. І от ця
сама огидна формула, яку ми винайшли, тобто не ми, а політики винайшли
за ці дев’ять років, — «Маємо те, що маємо» — ця формула повинна бути,
передусім, застосована щодо нашого народу. Мені здається, що якби ми за
ці дев’ять років змогли змінити хоч якимось чином політичну культуру в
нашій країні (я максимально заземляю значення цього терміну «політична
культура»), в найбанальнішому і найпростішому значенні, в тому, щоб працював
лозунг «Держава для народу», а не навпаки, якби ми це змогли зробити, багато
наших проблем були б розв’язані.
Нинішня ситуація в Росії з підводним човном «Курськ» дуже
яскраво, як рентген, показала, що таке інститут президентської влади, яка
це відповідальна посада, який це вельми важливий атрибут держави. І мені
здається, що нашому Президенту, який у своїй промові казав, що «ви побачите
нового Президента», треба уважно перечитати власну промову на інавгурації,
тому що, якщо ми уважно подивимося і на Президента, і на його оточення,
ми побачимо, взагалі- то, і старого Президента, і досить старе оточення.
Мені здається, і в цьому причина багатьох наших сьогоднішніх проблем. І
проте я залишаюся оптимістом. Хочу ще раз підкреслити, що те, що відбувалося
за ці дев’ять років і відбувається, те, що ми вирощуємо власну політичну
еліту, хоч би там якою вона була, те, що ми вирощуємо власних регіональних
лідерів, те, що формується й структурується політична система суспільства,
— це все об’єктивно працює на інтереси України. В цьому я бачу джерело
оптимізму і сподіваюся, що до десятиріччя ми прийдемо з кращими результатами,
ніж до нинішньої дати.
Опитували Iрина ЧЕМЕРИС, Михайло МАЗУРIН, «День»
