Розгубленість і риторичні декларації ньюсмейкерів політичних сил-переможців щодо конфігурації парламентської коаліції свідчать про відсутність заздалегідь узгоджених умов створення післявиборних моделей відносин. Що цілком з’ясовно — результати виборів виявилися настільки несподіваними, що в запасі не знайшлося виразних аргументів.
Уже зараз видно, що будь-яка з озвучених комбінацій несе в собі суттєві ризики нестабільності для економіки та нехтування інтересами кожного з учасників. Який варіант виявиться працездатним, схоже, досі не знають самі учасники переговорного процесу.
Збоку можна зробити висновок, що учасники переговорів керуються лише інтересами, сконцентрованими навколо розподілу посад. Можливо, це помилкове враження. Але нам — глядачам цього театрального дійства — важливо спробувати усвідомити логіку поведінки учасників політичного процесу. В іншому випадку можна остаточно заплутатися та всерйоз почати вірити тим політикам, які з пафосом у голосі стверджують щось у дусі «щастя України, це коли я при владі». Для розуміння цієї логіки треба трохи відійти від кулуарних інтриг створення коаліції (хоча саме кулуарна складова зараз є домінуючою) та спробувати усвідомити суть контексту нинішньої виборчої кампанії.
Цей контекст складається з таких елементів:
1. Конфлікт вождів . Ця кампанія фактично мала три тури виборів. Перший — це селекційний внутрішньовидовий відбір кандидатів у виборчі списки. Цей тур проходив таємно як для населення, так і для звичайних членів партій. Публіка могла лише споглядати викинені з-під політичного килима «тушки бульдогів», які не пройшли цей відбір. На думку біологів, внутрішньовидова боротьба — найжорстокіша.
Свідками й учасниками другого туру ми стали 26 березня, коли виборці легітимізували запропоновані їм виборчі списки. Але на цьому виборна епопея не закінчилася. Зараз настав третій тур. Це вже міжвидова селекція, коли переможцям треба формувати коаліцію та домовлятися про спільне співіснування. Тут діє логіка, що відрізняється від попередніх етапів. Адже подолання виборчого бар’єра не гарантує реальної участі в політичному процесі. І зараз відбувається міжвидовий відбір при формуванні складу вже не номінальних, а реальних учасників політики. Спробуймо в цьому розібратися.
Партія регіонів, БЮТ, «Наша Україна» та Соцпартія — саме ці сили повинні створити коаліцію — в очах виборців мають різний смисловий зміст. Кожна з цих політичних сил мешкає в особливому символічному просторі, де іншим немає місця. А їм треба створювати коаліцію. Це все одно, що білий ведмідь і тигр почнуть з’ясовувати, хто з них головний. Вони б і з’ясували, але живуть на різних територіях і харчуються різною їжею. Це, звісно, алегорія, але, думається, не безпідставна.
Але в них і багато спільного. Насамперед беззаперечне дотримання презумпції політичного вождизму. Того, хто ризикне засумніватися у величі вождя, виженуть із середовища. Як можуть такі політичні організації функціонувати в умовах парламентаризму — запитання не просте. Політичні хижаки можуть мирно співіснувати й тішити цим своїх виборців, але тільки в тому випадку, коли функції загороджувальних клітин виконують закони та демократичні традиції, які в нас геть зовсім відсутні.
Якщо відійти від алегорій, то кожен з учасників створення коаліції чудово розуміє, що основна причина складнощів полягає в потенційних електоральних ризиках. Річ у тому, що електорат цих політичних сил не сприйме будь-якої конфігурації коаліції, де їхні кумири не займатимуть лідируючі позиції. В іншому випадку така коаліція буде розцінена як зрада вождів.
У нашій політиці протягом останніх років старанно культивувався дух ідеологічної переваги та дискредитація опонентів. Нинішня кампанія в цьому сенсі не стала винятком, тому для кожного з переможців згода ввійти в коаліцію, де можуть головувати інші сили, означає обман своїх виборців у їхніх очікуваннях «добити ворога». Зійтися на нейтральних кандидатурах, які представляють парламентську коаліцію в уряді, означало б із погляду правовірного електорату прояв слабкості. У результаті справа доходить до абсурду, коли деякі діячі заявляють: «Якщо не ми формуватимемо коаліцію, тоді краще вже розпуск парламенту та нові вибори».
2. Розрив між декларативною політикою та потребами суспільства.Українська політика останнім часом здійснювалася в умовах розриву між елітними групами та населенням, коли запропоновані проекти політики та реальні запити суспільства виявлялися антагоністами.
Прикладів — сила-силенна. У середині 1990-х повним ходом тривала приватизація, фактично роздача за безцінь провідних промислових підприємств, що становлять кістяк української індустрії, хоча населення не схвалювало цієї політики. Не розуміло й досі не розуміє населення причин появи великих власників, які виявилися власниками підприємств, побудованих за радянські часи. Населення вважає пріоритетом вступ до Євросоюзу, але європейська спільнота не хоче бачити у себе Україну. У масовій свідомості панують установки на персоніфікацію влади, проте відбувається політична реформа, що наділяє знеособлений парламент суттєвими владними повноваженнями.
Нинішня виборча кампанія стала красномовною ілюстрацією цього розриву. Багато розсудливих людей без великих зусиль побачили недолік цих виборів — невідповідність порядку денного, що стоїть перед українським суспільством, і темами, запропонованим учасниками виборчого процесу.
Які головні проблеми стоять перед суспільством? Якщо спробувати в сумарному вигляді їх уявити — то це необхідність технічної та технологічної модернізації. Україні зараз украй необхідний технократичний, у кращому значенні цього терміну, підхід у формуванні державної стратегії. У нас зношене та відстале обладнання, у виробництві переважають технології ХIХ — ХХ століть, наша економіка неконкурентна та несприйнятлива до інновацій. Державна система управління та корпоративна культура бізнесу насилу освоюють технологічний рівень ХХI століття. Експорт переважно становлять або напівфабрикати, або продукція низького рівня обробки.
На цьому тлі теми, запропоновані учасниками виборчого процесу, мали на меті «принади» для електорату. Партія регіонів і Блок Тимошенко, які стали переможцями, старанно реанімували фобії та побоювання президентських виборів 2004 року. Переважно це були теми загрози реваншу конкурентів і привабливі обіцянки перерозподілу прибуткової частини бюджету. Ті, хто закликав до єдності та консолідації, виявилися не почутими й не зрозумілими. У цьому сенсі вибори-2006 у мініатюрі повторили кампанію 2004 року.
У результаті вийшло, що населення голосувало за одні установки, а політичним силам, які пройшли до парламенту, хочуть вони цього чи ні, доведеться вирішувати проблеми, що мають мало спільного з передвиборними гаслами.
3. Вакансія лідерства у формуванні порядку денного. Використовувана в нашій політичній лексиці класифікація ідеологій багато в чому є умовною. Утім, приймаючи цю умовність, доводиться констатувати, що гіпотетичний прорив в економічному розвитку можливий не на базі комуністичних, соціалістичних, соціал-демократичних або націонал-демократичних цінностей, а на базі ліберальної ідеології.
Без ліберальних змін в інституті власності неможливі подальші економічні реформи та розвиток бізнесу. Без інституційних змін системи управління неможливе створення ефективної системи державного адміністрування, розвиток місцевого самоврядування та зниження корупції. Необхідний перегляд бюджетної політики, бо нинішні державні витрати великі і не дають розвиватися реальному сектору економіки. Цей список можна без великих зусиль продовжити. Але як цей порядок денний узгодити з гаслами, що їх використовують у виборчій кампанії? Правильно, ніяк не узгоджується.
Та політична сила, що візьметься за інституційні зміни, ризикує накликати на себе критику і, звісна річ, втратити електорат. Інституційні реформи найскладніші та найконфліктніші, вони не дають моментальних результатів і розраховані на перспективу. Хто з нинішніх політиків ризикне сказати своїм виборцям приблизно таке: «Сьогодні я нічого не можу обіцяти, але, можливо, завтра буде краще, проте для цього треба пройти шлях болісних реформ»?
Роль лідера в складанні порядку денного залишається вакантною, і зрозуміло, чому. Для такого, в повному розумінні слова, героя перестане існувати так звана проблема наступних виборів із тієї простої причини, що в нас за реформаторів не голосують. Таке самопожертвування, схоже, вище за розуміння українського політичного середовища.
4. Конфлікт державного технократизму та політичного міфу. Українські політичні організації є корпораціями, що складаються з двох умовних компонентів — бізнесового та власне політичного. Перший забезпечує матеріальне існування організації, другий створює політико-ідеологічний міф цієї корпорації й забезпечує лобіювання інтересів «годувальників».
У цій системі координат багато політичних опонентів насправді майже споріднені душі. У представників бізнесового складу політичних команд набагато більше можливостей для взаєморозуміння, аніж у політичних надбудов. Це — пайова участь у бізнесі, іноді приятельські стосунки, однакові проблеми з профспілками, невдоволення податковою інспекцією, претензії, щоб держава лобіювала їхні інтереси на зовнішніх ринках тощо.
Представники бізнесових складів політичних команд начебто розуміють необхідність технократичного повороту та згубність поширення міфології на державну політику. З боку бізнесових складів були озвучені варіанти коаліції, для реалізації яких, щоправда, треба відмовитися від міфології, яка становить вигляд кожної з політичних сил-учасників коаліції. Наприклад, це різні конфігурації коаліції на базі альянсу Партії регіонів і «Нашої України». Але, схоже, поки що ці варіанти залишаються не більше ніж гіпотезами, бо в Україні кожен політик чудово обізнаний, що відмова від міфу означає ніщо інше, як політичне самогубство.
Звідси запитання — що переможе: міркування прагматичного технократизму чи політична міфологія?
На такій логіці ґрунтується поведінка учасників коаліційних переговорів: це — прагнення зберегти презумпцію вождизму (в коаліції це зробити надзвичайно складно); необхідність, хоч би для зовнішньої пристойності, звести кінці з кінцями між виборчими гаслами та реальними проблемами суспільства; нарешті, роздвоєність свідомості між необхідністю технократичного наповнення державної політики та збереженням політичної міфології.
ПРОГНОЗНІ ОЦІНКИ
Залишаючи за дужками з’ясування персонального складу коаліції, зазначимо, що є підстави погодитися з тими, хто стверджує, що за будь-якої конфігурації майбутня парламентська коаліція буде нестійкою. Перераховані конфлікти поствиборного синдрому надзвичайно сильні, і навряд чи якась політична сила ризикне їх ігнорувати. В іншому випадку вона просто ризикує зникнути з політичного простору.
Отже, перший прогноз. Політичне середовище входить у смугу перманентного з’ясування міжгрупових відносин, ситуативних інтриг і жорсткого натиску з боку зацікавлених геополітичних гравців.
Другий. Як наслідків складнощів переговорного процесу можна чекати появи якихсь напівлегітимних майданчиків, де політики зможуть домовлятися поза стінами парламенту. Починаючи від створення якихсь «круглих столів» і закінчуючи посиденьками в ресторанах. Останнє радше буде більш поширеним явищем.
Третій. Система державного управління найближчим часом як у центрі, так і на місцях зазнає масованого струсу. Можна лише здогадуватися про масштаб розподілу посад. Якщо після президентських виборів було майже 20 тисяч звільнених чиновників, то після нинішніх треба чекати не менше.
Четвертий і найголовніший. Залишається сподіватися, що тільки на деякий час буде відкладене здійснення інституційних реформ в економічній і соціальній сферах.
