Назвіть мені хоча б один народ, який протягом майже чотирьохсот років не мав своєї державності, при цьому, будучи підпорядкованим таким потужним державам, як Російська імперія та Річ Посполита, зумів зберегти свою історичну пам'ять?
Тут потрібно говорити про психологічні характеристики, що окреслюють властивості історичної пам'яті. Нація — це не тільки покоління, що живе нині, це сукупність усіх поколінь, це споконвічний живий організм; у нації живуть і відображаються всі минулі покоління. Психологічний парадокс поневоленого народу полягає в тому, що він на інтуїтивному рівні намагається втримати в пам'яті згадки про свою історію, походження, перемоги, своїх героїв та ворогів. Адже національна свідомість — це ідентифікація людини з історичним минулим даної етнокультурної спільноти. Коли ж народ після довготривалого поневолення отримує волю, відбувається «ефект запаморочення» від «ковтка свободи». Відпадає психологічна потреба в збереженні історичної пам'яті, і згадки про історичне минуле свого народу стають епізодичними, вибірково відтвореними ідеологією, що керує нацією. В цій ситуації роль носія історичної пам'яті відіграє національна інтелігенція. Саме вона через культуру, мову, освіту, науку тощо має не лише зберегти, а й відновити історичну пам'ять народу.
Що ж відбувається з історичною пам'яттю українців? Протягом віків завдяки ментальному прагненню українців до волі була збережена історична пам'ять українського народу та, власне, і сам український народ. Отримавши свою державу та переживши ейфорію перших років незалежності, українці почали ніби втрачати інтерес до своєї історії, культури тощо, що, в принципі, є хоч і негативним, проте логічним етапом на шляху розвитку нації. Здавалося б, настала черга інтелігенції взяти на себе функцію збереження і відтворення історичної пам'яті в суспільстві. Історично так і відбувалось. Згадаймо хоча б початок двадцятого століття. Тоді інтелігенція взяла на себе функцію відродження національних цінностей. Проте за роки поневолення, а особливо за часів Радянського Союзу українська інтелігенція була цілковито винищена і знекровлена, слабких зусиль її нечисленних представників на сьогодні занадто мало, щоб розробити концепцію історичної пам'яті українців та популяризувати її в суспільстві. Цим користується псевдоеліта, яка часто в своїх інтересах використовує історичні факти, перекручуючи їх на свій лад та граючи на патріотичних почуттях українців.
Соромно, що ми і надалі продовжуємо спрямовувати свій народ на святкування історичних поразок, а не перемог, формуючи тим самим його меншовартість. Чи часто ми чуємо про переможні бої під Оршою князя Острозького, під Конотопом гетьмана Виговського, під Хотином гетьмана Сагайдачного? Чи знайдемо ми у працях вітчизняних істориків згадку про інтелектуальну спадщину Острозьких просвітників?
Місію виховання української інтелігенції взяла на себе відроджена Острозька академія. Ще князями Острозькими цей навчальний заклад засновувався як школа провідників нації, як оберіг національної ідеї та національної пам'яті. Сьогодні ми намагаємось надати студентам не лише якісну освіту, а й виховати високоморальних громадян, для яких українська ідея — це і є історична пам'ять. Я переконаний, що випускник Острозької академії ніколи не зрадить честі своєї держави, ніколи не зневажатиме мову, історію, національні цінності свого народу.
Пам'ятати потрібно й перемоги, й поразки. Проте катастрофічне невміння українців пишатися своїм минулим, своїми здобутками відкидає нас далеко назад в розвитку. Сьогодні перед нами стоїть завдання виховати нове покоління української інтелігенції: патріотичної, високоморальної, демократичної. Лише тоді ми зможемо зберегти історичну пам'ять українського народу та уникнути маніпулювання нею з боку політичних сил. Щоб побудувати українське суспільство, потрібна міцна ідеологічна основа, ідеал, глибоко вкорінений в характер українців.
