Я вірю в лібералізм. Але були часи, коли я був настільки дурним, що вірив у лібералів.
Г.К. Честертон
Про важливі речі слід регулярно нагадувати. Мистецтво займається «вічними темами», як філософія «вічними питаннями». Виявляється, пам’ятати про них складно. І це зрозуміло: важливі істини встановлювалися на граничному напруженні духовних сил; щоб триматися в усвідомленні цих істин, треба докладати чимало зусиль. Якщо ж ми ослабляємо свою віддачу, то втрачаємо те, що завоювали наші попередники чи ми самі. Тому одна розумна людина сказала, що ціна свободи — вічна пильність. Як тільки лінуємося бути пильними, поступово — найчастіше це відбувається саме поступово, іноді майже непомітно — втрачаємо свободу, гідність, любов — те, що вимагає внутрішньої праці. А якщо «свобода вмирає у серцях людей, жодні закони не в силах цьому зашкодити». Ці важливі речі можуть бути нібито невеликими (згідно із французьким прислів’ям Бог ховається у деталях), чи сприйматися як природні, які можна не помічати, — але «важать» ці дрібниці дуже багато. Маркс колись написав, що для встановлення спільного національного ринку — речі елементарної для капіталістичного суспільства — знадобилася ціла серія революцій і воєн.
Одна із таких важливих речей у політиці — розрізнення політики і політиканства. Різниця між ними полягає у тому, що, тоді як політика грунтується на певних принципах, і відповідно цими принципами керуються політики, які її здійснюють, — політиканство позбавлене принципів, і політиканів часто згадують з цим визначенням — «безпринципні політикани». Сама ця тема є однією із класичних. Свого часу Августин Блаженний писав, що держави, які не дотримуються Божих законів, — це фактично великі розбійницькі зграї. І фактично те ж говорить, вже в останнє десятиріччя, відомий французький соціолог Ален Турен. Звертаючись до колег на одному з міжнародних форумів, він зазначає: ніхто із нас сьогодні не стане описувати демократію як владу народу. Всі ми так чи інакше характеризуватимемо її через ставлення держави до прав людини. Таким чином, перед нами велика традиція політичної думки. До речі, і Декларація прав людини ООН, впливом якої позначена вся політика другої половини минулого століття, починається з фіксації уроку Другої світової війни: порушення прав людини неминуче призводить до насильства: або всередині суспільства, набуваючи форм громадянської війни, або до зовнішньої агресії.
Принципи, про які йдеться, — це певні ідеальні моделі, орієнтири, з якими ми звіряємо свої дії. Цю їхню природу дуже важливо розуміти. Скажімо, у фізиці використовуються моделі абсолютно чорного тіла, або ідеального газу; або в геометрії використовують такі ж ідеальні моделі прямої чи площини. У природі не існує ні абсолютно чорного тіла, ні ідеального газу, ні ідеальної прямої, площин чи ідеального кола. Але використання цих моделей дозволяє нам зв’язно описувати світ, його закони, і будувати пристрої, які ефективно у ньому працюють.
Подібний характер носять і принципи, згідно з якими ми розуміємо і діємо в суспільному житті. Кант говорив, що навіть якщо в історії не було жодного абсолютно морального вчинку, ми все ж зобов’язані під час розгляду людського обов’язку виходити з його абсолютної природи безумовного (категоричного) обов’язку. Якщо ж почати вказувати на те, що ніде у світі такого ідеального не існує, і на цій підставі «спростовувати» ці принципи — то це просто свідчення нерозуміння їхньої природи як таких ідеальних моделей. Уявіть собі, що ми застосовуємо цей абсолютний критерій до всіх людей навколо (а ще Монтень писав, що немає людини, яка, якщо розглянути всі її думки, не заслуговувала б на те, щоб бути декілька разів за день повішеною) і виявимо, що цілком безкорисливої (чесної, справедливої і т.п.) людини не існує. І на цій підставі оголосимо всі ці речі «химерами»; як колись нацисти — совість. Тобто, якщо таких абсолютно відповідних цим критеріям людей немає, усі ці критерії — вигадка, і слід їх відкинути. Це і є те, що називається нігілізмом. Фактично, тут з водою вихлюпують дитину.
Один із діячів ООН добре говорив, що краще мати закони, які порушуються, ніж не мати жодних. Якщо навіть у нас не вистачило сил, щоб дотриматися закону цього разу, то, накопивши сил, ми його все-таки реалізовуємо, і наше життя відповідатиме законам (а за давнім визначенням, бути вільним — це підкорятися тільки законам). Таким чином, ми можемо бути не в змозі завжди відповідати абсолютним принципам, але ми повинні прийняти їх як безперечну основу, щоб наші дії мали фундаментальну основу. Якщо навіть немає жодної людини, яка б завжди чинила за принципом «не роби іншому того, чого не хочеш собі», ми всі — і кожен — можемо прагнути завжди дотримуватися його; тому що, якщо ми його відкинемо як «недіючий» (мовляв, «усі ним нехтують»), альтернативою буде війна всіх проти всіх.
Видатний мислитель ХХ століття сер Ісая Берлін говорив, що політична наука — це застосування етичних норм до політичного процесу (дійсно: наскільки держава у той чи інший момент залишається державою, а не перетворюється у «велику розбійницьку зграю»? чи можна визначити її як демократичну через її ставлення до прав людини?). Це головне запитання. Адже зрозуміло — у ХХ столітті ми були свідками безлiчi подібних прикладів — що закони можна ухвалювати, і таких, що права порушуватимуться. Тому, наприклад, існує Європейський суд з прав людини, який розглядає у тому числі й позови громадян проти держав, які ці права порушують. Тут ми знову повертаємося до різниці між політикою та політиканством. Колишній прес-секретар Маргарет Тетчер, сер Бернард Інгам, блискуче сказав, що, на жаль, сучасні політики думають про те, чого хочуть люди, а не про те, у чому вони праві. Так ось, політики, які заслуговують на це ім’я, спиратимуться саме на те, у чому люди праві, — і відповідно на право, яке є раціональним зерном цієї правоти; і у разі необхідності не боятимуться так званих «непопулярних» рішень: при розумному поясненні необхідності цього рішення суспільство прийме його, як прийняло, наприклад, звернення Черчілля британське суспільство, коли він, будучи прем’єр- міністром, сказав у 1940 році, під час війни з нацистами, що він не може запропонувати нічого, крім «крові, праці, сліз і поту». Ті ж, хто будує свої дії на тому, чого хочуть люди, або, як ще іноді кажуть, є «виразниками надій і сподівань народу» (не деталізуючи, яких саме — адже надії, як у окремої людини, так і у цілого суспільства можуть бути безрозсудними); хто, не запитуючи, чи є тут правова основа, звертається до популістських рішень та обіцянок, ті є не політиками, а політиканами, і займаються не політикою, а політиканством. Тут дуже добре видно особливість явища, яке ми називаємо громадянським суспільством. Згідно із формулюванням римського права, «людина — це поняття природне, особистість — явище цивільного права» (буквально — juris civilis). Звідси і поняття цивільних прав (civil rights). Таким чином, усе, що спрямоване на руйнування правового поля, неправові дії, до яких належать і злочини, не належить сфері громадянського суспільства (тому тих, хто їх скоїв, позбавляють на певний час громадянських прав — наприклад, мати у своєму розпорядженні певні свободи, займати ті чи інші посади і т.д.). Тому не можна, наприклад, ототожнювати громадянське суспільство з усією безліччю груп за інтересами — це помилково за самим принципом побудови цього поняття, грунтованого на праві. До речі, за визначенням не можна називати злочинні групи «добровільними організаціями»: це суперечить самому поняттю доброї волі як волі, спрямованої на добро. Крім того, відомо, як важко буває людині, яка вирішила порвати зв’язки з подібною групою, вийти з неї — як їй погрожують, переслідують; де вже тут ідеться про добровільність. Із громадянським суспільством у країнах, де воно почало затверджуватися порівняно недавно, легко, посилаючись на його недосконалість, каменя на камені не залишити від якихсь його сегментів, зокрема, тих чи інших неурядових добровільних організацій (зрозуміло, правозахисні чи природоохоронні організації не стануть на манiр злочинних угруповань переслідувати тих своїх членів, які вирішили з них вийти). Як було сказано, треба пам’ятати про природу принципів, на яких побудоване суспільне життя. Якщо вони діють у рамках права, то їхня діяльність відповідає принципам існування громадянського суспільства, якщо ж ні — то такі спірні ситуації можуть вирішуватися через суди. Оскільки за самим принципом і державна влада, і неурядові організації мають спільну мету — всебічний розвиток суспільства, їм варто частіше спільно обговорювати важливі проблеми, наприклад, організовуючи форуми, регулярні «круглі столи» за участю влади, неурядових організацій та ЗМІ як на місцевому, так і на загальнонаціональному рівні. Не має значення, чи будуть вони «без краваток», але рівень довіри всередині суспільства не може бути меншим, ніж між керівництвом держави та його зовнішніми партнерами.
Сьогоднішня недосконалість «третього сектора» легко з’ясовна, що не применшує його важливості. Принципові речі освоюються поступово, повинно пройти чимало часу, заповненого як вдалими, так і невдалими дослідами, поки на власному грунті суспільства виросте своє, що визначить його неповторне обличчя. Пересічні громадяни, які усвідомлюють ці базові принципи, і справжні політики, які прокладають свій курс, спираючись на ті ж принципи, а тому мають у них природних союзників, готові до копіткої праці у цій сфері. Цим вони відрізняються від незрілих громадян, які чекають миттєвих рецептів та панацеї, стаючи внаслідок цього легкою здобиччю для маніпулювання політиканів, у яких не буває нестачі в такому товарі.
Під кінець — коротка історія. До настоятеля прийшов парафіянин і сказав: «Падре, я дуже собою незадоволений.» — «Що трапилося, синку?» — «Так ось, відвідую святу Месу і причащаюся ледь не щодня; і так багато років. Інший на моєму місці святим би став, а я все той же». Священик відповів: «Друже, ти краще подумай: ким би ти став без Причастя?»
