Володимир Путін у льотному шоломі у кабіні бойового винищувача
скоро стане таким же тиражованим лубком, як і Єльцин на танку. Проте різниця
між двома Верховними Головнокомандувачами Росії у тому, що у Путіна військові
повірили, а у Єльцина армію змушували вірити. А що далі? Чи зміниться характер
військових і військово-технічних контактів Москви з сусідами по СНД, які
більшою чи меншою мірою, але залежні від Росії? Як використовуватиме російська
військова еліта ці важелі, маючи нового Верховного Головнокомандувача?
І чи дійсно варто чекати тій же Україні чогось нового, прагматичного, про
що так часто згадують в одній зв’язці із згадкою прізвища Путіна?
СТРАТЕГІЧНИЙ САЛЮТ ДЛЯ НОВОГО «ГЛАВКОВЕРХА»
«Саме армія
завжди наполягала
на захисті миру».
Для армії нової Росії Путін — її другий Верховний Головнокомандувач.
Перший, Борис Єльцин, котрий в армії, як і Горбачов, не служив і не завжди
їй довіряв, навчився «пригинати» генералів. Його фраза «генерали жиріють,
а солдати голодують» зронена привселюдно, стала майже хрестоматійною. Якщо
навколоєльцинська військова еліта призвичаїлася до норову господаря, то
здорову військову серцевину не могли не дратувати «методи» відносин Єльцина
з армією та її верхівкою. З тих перших заяв ще демократа Єльцина щодо подій
у Тбілісі, Вільнюсі й Карабасі, у яких армію та військове керівництво звинувачено
у всіх смертних гріхах. Потім від усіх проблем армії Єльцин відгородився
непробивним Павлом Грачовим. Він вірив вірному міністрові-десантнику, що
у військах все добре і там відбувається реформа. 1993 року з волі Верховного
Головнокомандувача армія, як у тому ж Тбілісі та Вільнюсі, уклепалася у
брудну політику, затіявши танкову розборку з парламентом. Потім була перша
і незрозуміла війна у Чечні, коли то кидали частини без підготовки на штурми,
то раз за разом оголошували перемир’я, що зводило нанівець, хоч і малі,
але все ж успіхи попередніх боїв. І час від часу Главковерх супердержави
дивував світ імпровізованими заявами: про скорочення на третину ядерних
сил, від яких військових кидало у холодний піт, то нагадував другові Біллу,
що Росія таки ядерна держава, і щоб не забував, з ким має справу, загалом.
З Путіним генералам привільніше. Принаймні поки що. Він
сповідує зрозумілий військовим принцип — для досягнення перемоги всі засоби
годяться. І не страшно, що там бурмочуть на Заході з приводу Чечні. Адже
переможців не судять, хіба не так? Якщо Родіонову Єльцин докоряв, що військові
витрати держави зросли з 3 до 5 відсотків ВВП, то при Путіні було вирішено
на оборонні потреби разом з оборонним замовленням виділити у півтори рази
більше грошей, ніж у році попередньому. Якщо 1 січня 1999 року під рушницею
у Збройних Силах Росії було 1,2 мільйона чоловік, то вже у лютому 2000
чисельність ВР РФ збільшилася до 1,364 мільйона. Ще за час свого тимчасового
виконання обов’язків Главковерха Путін встиг оновити Концепцію національної
безпеки. У Концепції зразка 1997 року стверджувалося, що «аналіз загроз
національної безпеки свідчить, що головні з них на цей час і у найближчій
перспективі не мають військової спрямованості», то висновок-2000 зовсім
інший. Тепер чітко й однозначно сформульовано тезу: «Зростають рівень і
масштаби загроз у військовій сфері». А нова військова доктрина Росії декларує,
що в екстремальній ситуації Росія може першою застосувати ядерну зброю.
І досить символічно, що у день, коли стали відомими результати голосування
щодо майбутнього Президента, військовики провели випробування двох міжконтинентальних
балістичних ракет Р СМ-54. Ракети стартували з атомного підводного ракетоносця
Північного флоту «Карелія» і, як повідомила флотська прес-служба, головні
частини ракет у встановлений час прибули у розрахункові точки на відстані
близько 8 тис. км від місця запуску.
Однак саме Путін був першим, хто дорікнув вихідцеві з РВСН
міністрові оборони Ігорю Сергеєву, що не можна бюджетну ковдру тягнути
лише на ядерні сили. Бо ж є ще й звичайні озброєння. Тим більше, що війна
у Чечні показала слабкість сухопутних військ, посилювати які у пожежному
порядку доводилося морською піхотою зі всіх флотів Росії, — у тому числі
й Чорноморського. Заяву Путіна про пріоритети внутрішніх проблем над зовнішніми
військові аналітики у Росії розцінили як програмну. Після цього — перенесення
акценту на підготовку Збройних сил до відбиття внутрішніх загроз. Це у
Путіна вкоренилося з Дагестану, коли він, як прем’єр військового часу,
змушений був ввести у дію збройні сили, МВС і ФСБ, організовуючи протидію
агресії. Потім — чеченські події, де у прем’єра також «вийшло».
І саме на антитерористичному терені Путін знайшов контакт
з представниками держав СНД, продавив-таки ідею про створення антитерористичного
центру на базі спеціалізованих підрозділів ФСБ РФ. «Тільки зібравши у єдиний
кулак сили національних органів безпеки й спецслужб, ми зможемо ефективно
протидіяти міжнародному тероризму й екстремізму на просторі СНД» — стверджував
Путін. Це чимось нагадує трансформовану через сприйняття представника спецслужби,
яким Путін мріяв бути з дитинства, ідею про Колективні збройні сили СНД.
Робота нового органу почнеться зі створення єдиного банку даних про терористів
на просторі всього СНД. Путін пообіцяв сприяння сусідам у зміцненні матеріально-технічної
бази їхніх силових відомств, у постачанні спецтехніки, озброєнь і підготовці
кадрів. І хоч поки що не ведеться мови про створення спільних спецструктур
країн СНД із боротьби з тероризмом, у ФСБ вже сьогодні не відкидають перспективи
використання у разі необхідності російських спецпідрозділів, у тому числі
й таких, як «Альфа», у країнах СНД. Не знаю, чи скористається путінськими
обіцянками про допомогу Україна, але Київ уже направив заступника голови
СБУ генерала Василя Крутова для роботи у Москві — у тому самому антитерористичному
центрі СНД. До того, як Крутов обійняв посаду зама СБУ, він тривалий час
керував українською «Альфою». Точніше, управлінням «А» Служби безпеки України.
Та це справи спецслужбістські. А чи з’явиться щось новеньке у взаємовідносинах
безпосередньо військових відомств України й Росії?
ТРЕТІЙ ТЕРМІН
«Генерал, якщо і зігнеться,
то лише над картою бойових
дій.
У всіх інших випадках ми непохитні».
У найближчій перспективі змін не буде. Путін залишив на
посту міністра оборони Ігоря Сергєєва, подовживши йому ще на рік термін
служби в армії. До цього щодо 62-літнього Сергєєва так уже двічі чинив
Єльцин. У Росії генералам можна служити лише до 60 років. Свого часу призначення
командуючого стратегічними ядерними силами на посаду міністра було потрактоване
як тимчасове. Однак обережний Сергєєв зумів ні з ким не сваритися, і утримався
на плаву. У відносинах з українськими колегами завжди спокійний і стриманий.
Щоправда, саме Сергєєв ще як командувач РВСН просив Бориса Єльцина через
російське МЗС поширити для міжнародного співтовариства заяву, що Росія
знімає з себе всю відповідальність за безпеку ядерних арсеналів України
й за можливість їхнього несанкціонованого застосування. Причому відбувалося
все це після підписання пам’ятної Тристоронньої угоди президентами України,
США та Росії про ядерне роззброєння Києва. Невдоволення Сергєєва було спричинене
рішенням тогочасного міністра оборони України Віталія Радецького про прийняття
присяги на вірність Україні особовим складом 43-й ракетної армії.
Перший візит як міністр він свого часу зробив до України,
де у керівництві Міноборони є генерали, які служили разом з ним ще у союзних
стратегічних силах. Наприкінці минулого року військові міністри стратегічних
сусідів — Олександр Кузьмук та Ігор Сергєєв підписали обширний план двосторонньої
військової співпраці. Якщо у 1999 році було заплановано провести 29 спільних
заходів, то у цьому — понад 50. Загалом, все добре. Бомбардувальниками
стратегічними поділилися з Москвою, а не пустили їх під американський ніж.
Флоти ведуть дружбу на показ. І навіть обслуга ППО України цього року,
як очікується, уперше візьме участь у вченнях військ ППО СНД «Бойова співдружність
— 2000» на полігоні під Астраханню, на які раніше українці їздили як спостерігачі.
Та це швидше обгортка, зовнішній бік двосторонніх контактів,
котрий не завжди відображає внутрішні колізії, яких ні Кузьмук, ні Сергєєв,
як досвідчені дипломати, не хочуть виставляти на показ. А головне в іншому.
Чим довше Росія і Україна існують окремо, тим більше у поведінці військових
еліт двох країн закорінюється звичка, що на зустрічах і переговорах вони
представляють дійсно незалежні держави, а не тимчасово розлучені між собою
республіки. З кожним роком у військовому керівництві двох країн меншає
прошарок тих могікан, які знають один одного як облуплених. Відтоді, як
разом у самоволку курсантами бігали або лейтенантами у далеких гарнізонах
кар’єру генеральську починали. Академії і Росії, і України тепер «клепають»
випускників без такого спільного багажу. І для зміцнення незалежності не
так це вже й погано. Особливо, якщо пригадати, що Україна прагне частіше
дивитися на Захід, аніж на Схід.
Та поки ці випускники дослужаться до міністрів або начальників
генштабів, у нинішніх генералів ще не раз буде привід при зустрічах пригадати
спільне. І очікувана заміна Сергєєва — навряд чи Путін триматиме його й
далі після року служби — приведе до влади чергову хвилю російських широколампасників.
Втім, ці особи вже відомі. На відміну від України, у Росії дотримуються
«золотих» апаратних правил, коли на посаду міністра або на Генштаб призначаються
люди з досвідом роботи у цих структурах, не допускаючи запаморочливих кар’єрних
кидків «із грязі у князі». Претендентів на пост нового міністра оборони
у Росії не бракує. Частіше за все при цьому називають главу оборонного
комітету Держдуми Андрія Ніколаєва й нинішнього начальника Генштабу ВР
РФ Анатолія Квашніна. Правда, ще у цій шерензі колишній заступник міністра
оборони Андрій Кокошин, а також чинний статс- секретар, перший заступник
міністра оборони РФ Микола Михайлов. І навіть два колишніх командувачі
Київського військового округу — нині губернатор Підмосков’я генерал-полковник
Борис Громов і начальник Військової академії Генштабу ВР РФ Віктор Чечеватов.
У Києві про Чечеватова, який полюбляв шикарні, але бажано
недорогі для сімейного бюджету речі (на зразок японських «тойот»), залишилися
далеко не найкращі спогади. Генерал-полковник був командувачем КВО з 1991
року по січень 1992. Приймати українську присягу відмовився, а до ідеї
незалежності України ставився, скажемо так, поблажливо. Саме Чечеватов
вважався Єльцинським фаворитом, кандидатурою номер один на пост міністра
відразу після зняття Родіонова. Проте йому запропонували бути начальником
Генштабу. Генералові цього видалося замало, і він відмовився, чим здивував
Єльцина, і саме тоді вибір упав, як тоді здавалося, на «тимчасового» Сергєєва.
Сталося б усе інакше й був би Чечеватов у кріслі міністра, чи навіть НГШ,
військові відносини Москви і Києва складалися б зовсім по-іншому. Те, що
вони були б набагато напруженішими — це однозначно.
У названому переліку генерали-політики Ніколаєв та Громов.
Усі вони чимось подібні. Без зайвих амбіцій і зі здатністю зберігати лице
часом у надто складних ситуаціях. Михайлов і Кокошин — високоосвічені професіонали,
але без зайвих амбіцій, зуміли зайняти свою нішу. Можуть претендувати на
роль міністра саме як цивільні особи. Втім, це не виключено і для Ніколаєва
з Громовим.
Осібно стоїть чинний начальник генштабу Анатолій Квашнін.
Прийшов на цю посаду паралельно з Сергєєвим — із гарячого крісла командувача
Північнокавказького завжди воюючого військового округу. На Заході генерала
вважають типовим «яструбом». Однак у ньому просто сидить шпичка першої
програної війни з Чечнею. І тепер у нього є шанс взяти реванш, чим він
повною мірою користується. І не тільки у Чечні. Саме Квашнін був ініціатором
рішення про марш- кидок російських десантників для захоплення аеродрому
у Косові, задовольнившись згодою Єльцина, і навіть не проінформувавши про
ці дії міністра оборони, який довідався про це постфактум. Тоді і пробігла
між Сергєєвим і Квашніним чорна кішка. Це приховане протистояння нині на
руку Путіну, якому тепер просто ніколи братися за справи військові. Тут
цілком вистачить ще передвиборних надбань. А от на фронтах економічних,
кредитних та боротьби з корупцією ситуація набагато напруженіша…Там доведеться
попотіти значно більше.
Якщо Квашнін через рік і стане міністром оборони Росії,
при всій ястребиності його вдачі Україні це навряд чи загрожує чимсь особливим.
Хоча б тому, що ще через рік війна у Чечні навряд чи закінчиться. Правда,
якщо між Росією і Заходом суперечності з приводу Чечні, і з приводу миротворчої
операції у Косово поглиблюватимуться, войовничість лідерів МО і ГШ може
спровокувати додаткову хвилю конфронтації між Росією і НАТО. І якщо Путін
на запитання про те, чи не увійде Росія до НАТО, відповідав «а чому б і
ні?», то у російських генералів буде свій варіант відповіді: «Так, увійде
— по самі Нідерланди». На такому фоні Україні доведеться «вигрібати» всю
«чарівність» пози реально буферної держави. Це, так би мовити, перспектива
середньовіддалена.
З ВІЙНОЮ МИ ЗВЕЛИ РАХУНКИ. І ЩО ТОДІ?
«Армія не мстить.
Вона наводить порядок —
швидко і за
статутом».
Тепер — про майбутнє віддалене. Про те, коли на керівні
посади у російській армії почне виходити третя хвиля генералів і офіцерів.
З тих, що сьогодні воюють безпосередньо у Чечні. Вони отримуючи бойовий
досвід під час другої чеченської кампанії, відчули реальний смак «фронтової
волі» й чи не вперше приголублені увагою влади. Цей п’янкий «коктейль»
сформує (якщо вже не сформував) у їхній уяві стереотип, що найпростіше
проблеми вирішуються силою, а не переговорами. Ці люди мають авторитет
в армії. Навколо них уже сьогодні формується культ. Їм достроково присвоюють
звання. Прізвища генералів Трошева, Казанцева, Шаманова, а втім, і Квашніна,
постійно на слуху. Їхні обличчя — звичні на екранах.
«Навколо Генштабу ще у тій чеченській війні сформовано
сильну команду реальних патріотів Росії. Це здорові сили, участь яких може
досить сильно змінити лінійний хід процесів історії. Військові користуються
силою, іноді силою й розумом. Вони обов’язково отримають після чеченської
війни громадське визнання. Хто в нас у країні був завжди першим? КДБ? Його
вже немає. Практично залишилися армія та Генштаб. Це єдине місце, де займаються
й займаються геополітикою як наукою, як технологією». Це цитата — з інтерв’ю
російського політолога Віктора Мініна, чомусь опублікованого у «Киевских
Ведомостях» і чомусь під назвою «Київська Русь і російський Київ». Там,
до речі, знайшлося місце для оцінки й української ситуації. «В Україні
не було воєн, там військові — ніхто, за великим рахунком, вони обслуговуючий
персонал. Ні ресурсно, ні політично вони нічого особливого не представляють.
Військові завжди набувають авторитету на війні». Як кажуть, відчуйте різницю...
А ось популярний Микита Михалков, на якого вже звичні озиратися
і обиватель, і інтелігенція: «У мене вже зараз є відчуття відродження російської
армії, набуття якогось внутрішнього спокою і достоїнства російським офіцерським
корпусом. І мене це дуже радує. І справа не у прагненні вишикувати всіх,
запровадити мілітаристський дух. Ні. Це — моя опора. Для Росії армія була
не стільки засобом захисту й нападу, це був спосіб життя, це також була
традиція». Про «спосіб життя» теж варто запам’ятати…
«Чеченська когорта», як свого часу афганська, має шанс
відособитися у клан, що впливає на визначення не тільки військових, але
й політичних перспектив відносин Росії із навколишнім світом. Влада за
певних умов може зробити на них ставку. І вони вже наближаються до цієї
влади політично. Так, з приходом Путіна Шаманова призначено командувачем
Московського округу внутрішніх військ. Тут треба пам’ятати, що всі призначення
по Московському регіону — вже військово-політичні. Частини, розкидані навколо
Білокам’яної, Московський військовий та внутрішніх військ округи несуть
історичну відмітину. З часів Берії, зняття Хрущова — до єльцинського розстрілу
Білого дому з танкових знарядь екіпажами придворної Таманської дивізії.
Саме у цій новій «чеченській» когорті з її приходом до
влади таїться найбільша непередбачуваність для країн-сусідів Росії. Відчувши
силу, чи встоять вони від спокуси розставити все у рамки надійної біполярної
схеми часів холодної війни? Де навряд чи буде відведене місце для існування
нейтральних і позаблокових сусідів, навіть якщо це сусідство й визнане
стратегічним. Тим більше, що слово «стратегія» у військовій термінології
має зовсім інше значення…
