Приховувати не буду, до мотоциклів у мене було ставлення,
ну як би пом’якше виразитися, ніяке. Тому, слухаючи захоплені розповіді
колишнього гонщика, неодноразового чемпіона України, а нині тренера Віктора
РУДЕНКА про мотокрос, я був трохи спантеличений. А якщо врахувати, що Віктор
не просто любить свою справу, а дуже міцно примусив полюбити і своїх синів,
то стало ясно: щось у цьому є.
Коли ми з фотохудожником «Дня» Володимиром Раснером приїхали
на тренування, в якому брали участь 8-річний Діма і 13-річний Валентин,
учні 122-ї київської школи, побачили трасу, обмерзлу, слизьку, подумалося,
— та тут же й пройти складно, не те щоб їздити на мотоциклі. Але хлопці
явно охоче почали намотувати коло за колом, раз у раз злітаючи на своїх
сталевих конях буквально в піднебесся.
— А не боїтеся, що позбавите хлопців дитинства? — запитали
ми тата-тренера.
— Що вдієш, є багато речей, від яких доводиться відмовлятися.
Я пояснюю дітям, що вони — професіонали. Всі йдуть гуляти, а вони — на
тренування. По-перше, це хороший спосіб виховати твердий характер, а по-друге,
вони ж тренуються із задоволенням. Інакше їх сюди і кийком не загнав би.
— Але ж дорогами їздити все ж таки небезпечно...
— А вони і не їздять. Їм вулиця не потрібна, потрібна траса.
Хоча, гадаю, з їхніми навичками і реакцією вони могли б їздити навіть нашими
дорогами.
— А як ставиться ваша дружина до улюбленого заняття чоловіка
і синів?
— Вона ж знала, за кого виходить заміж. Тоді я вже був
діючим спортсменом.
— Якими були ваші спонукальні мотиви, коли привели старшого
сина в мотокрос?
— Валентину було 8 років, коли купили мотоцикл. Ще через
два роки він почав тренуватися всерйоз. Тоді я не думав про професійний
спорт. Просто знав, що мотокрос робить хлопців координованими, витривалими.
— Але ж це дуже небезпечний вид спорту. Мабуть, великий
відсоток травматизму.
— Травми, звісно, трапляються. Не обійшли вони і Валентина
з Дімкою. Онде у молодшого шрам на підборідді. А старший зламав якось у
Молдавії ключицю. В основному такі прикрі епізоди — результат збігу обставин,
буває, що й необережність. Але загалом, вважаю, в мотокросі відсоток травматизму
не набагато вищий, аніж у інших видах спорту.
— А чи не виникає після травм відчуття страху?
— Поки що, як бачите, хлопці його не відчувають. Вочевидь,
звички, закладені в дитинстві, допомагають подолати страх.
— Тим більше прийшли перші успіхи... Які вони?
— Попри те, що Валентину щойно виповнилося тринадцять,
він вже досить досвідчений гонщик. Займається більш чотирьох років. Тому
він успішно конкурує не тільки з однолітками, а й зі старшими. Адже у групі
12-15-річних Валентин посів третє місце в чемпіонаті України у класі машин
«80». А Діма посів 2-е місце у групі від 7 до 12 років.
— Для своїх неповних дев’яти років він дивовижно вправно
володіє мотоциклом.
— Так і він же не вчора сів за кермо. Його перший тренер
Юрій Трофимець, досить відомий фахівець, у принципі, рідко когось хвалить.
А от про Діму сказав, що він — талант. Адже одразу видно, наскільки швидко
людина сприймає, яка у неї реакція. У Дімки газ подається на 2-3 метри
раніше, аніж у всіх. Дуже хороша координація.
— Зараз ви самі тренуєте хлопчиків. Що ж не склалося з
Трофимцем?
— Причина досить прозаїчна. Ми не змогли платити зарплату.
От він і подався до Молдавії — там можуть заплатити. Тому з літа треную
хлопців самостійно.
— Немає лиха без добра. Здається, ваш сімейний підряд працює
досить успішно. Що має робити тренер з мотокросу?
— Складати план тренування, стежити за тим, щоб він неухильно
виконувався. Вибирати трасу, переглядати мотоцикл. Адже в нашій справі
тренер — це ще й механік. Тренуємося 4-5 разів на тиждень. Готуємося до
нового сезону.
— А він обіцяє бути цікавим...
— Ще й яким. Адже тут і етапи чемпіонату України, які пройдуть
орієнтовно в Орєхово Запорізької області, Рівному, Львові та ще трьох містах,
які поки що не визначені. А влітку пройдуть юнацькі чемпіонати Європи (в
Італії, Німеччині та Португалії), світу — в Німеччині, а також багато міжнародних
змагань юніорського кубку «Адакс».
— Чи може бути Україна конкурентоспроможною на світовій
арені. Адже, наскільки мені відомо, у Формулі-1, наприклад, в найближчому
майбутньому не доводиться і мріяти про те, щоб з’явився український гонщик.
— Звичайно, багато в чому ми ще відстаємо. У кожної команди
із західної країни на юнацькій першості світу хороше забезпечення. З самого
початку кар’єри у перспективних хлопців є спонсори. В нас на сьогодні цього
нема.
— Дійсно, Вікторе. Адже в мотокросі не все залежить від
гонщиків. Велику роль відіграє і техніка. І як наслідок — потрібні гроші.
— Так, ви торкнулися цілого комплексу проблем. Я сам, будучи
гонщиком, постраждав від цього. Адже швидше, аніж може мотоцикл, ніяк не
проїдеш. Через вади в техніці я не зміг потрапити до призерів чемпіонатів
Союзу, хоч у шістці був постійно, входив і до збірної країни. Тому зараз
намагаюся, щоб для синів це не стало перешкодою. Але кожний мотоцикл коштує
6—7 тисяч доларів. Зрозуміло, йдеться не про серійні. Бо треба багато запчастин,
щоб довести мотоцикл до потрібної кондиції. Тому буває, що вартість доведення
більша за вартість двох серійних мотоциклів. Щоправда, різниця між ними
також величезна. Навіть по звуку можна визначити, де машина серійна, а
де — з доведенням.
— І де ж берете гроші?
— Спочатку сподівався на спонсорів. Подав статтю в газету
із закликом: «Допоможіть!» Але ніхто не відгукнувся. Тоді організував фірму
«Трансспорт» і мотоклуб «Віктор», почав сам заробляти гроші. Хоча, звісно,
одному тягнути такий віз стає дедалі важче. Певні надії зв’язую з президентом
Федерації Ігорем Бакаєм та мером Києва Олександром Омельченком. Чемпіонат
світу серед хлопчиків проводиться вперше, і хочеться мати в ньому пристойний
вигляд.
