У перспективі — членство в Європейському союзі. Хоч на всіх трьох кандидатів там чекають із прихильністю, все частіше чути думки, що приєднання Польщі матиме особливе значення. З огляду на її сильні проамериканські симпатії, окремі коментатори навіть називають Польщу «Троянським конем» США в майбутній об’єднаній Європі. У чому полягає польська специфіка?
У час, коли існував так званий соціалістичний табір у Східній Європі, кілька поколінь радянських громадян, в тому числі українців, виховувалося з дуже перекрученим, деформованим поглядом на так звані країни народної демократії. Наприклад, що в них усіх такий самий режим, така сама економіка, така сама політика. Радянських громадян постійно при тому переконували, що всі народні демократії в усьому переймають передовий досвід Радянського Союзу.
Насправді країни «народної демократії» ніколи не були уніфіковані чи однаково совєтизовані навіть за сталінізму, тобто на початку 50-х років. Навіть тоді існували серйозні відмінності між окремими країнами того, що на Заході називали Радянським блоком.
Сьогодні відмінності проявляються ще яскравіше у таких сферах, як економіка, політика та міжнародні відносини. Оскільки ці замітки присвячені саме сучасній Польщі, погляньмо на деякі особливості лише цієї країни.
Згадаймо насамперед про ще не дуже далеке минуле. Усім відомо, що в Польщі не було колективізації сільського господарства. Загалом люди знають, що в Польщі релігія мала виняткову свободу. Менше відомо, що свобода релігії — це не тільки відкриті церкви. У Любліні діяв визнаний державою, але незалежний від неї, Католицький університет. Існували церковні й нецерковні видавництва, де виходили книги сучасних польських і західних письменників і вчених. Видавалися підцензурні — але незалежні — журнали й газети релігійного, а також іншого немарксистського спрямування. «Тигоднік повшехни», тижневик популярний серед інтелігенції всієї країни, було закрито лише в березні 1953 року — коли редакція відмовилася вмістити офіційне комюніке про смерть і фото Й. В. Сталіна. Але самі редактори не були репресовані. (Відновлено видання, з тим самим редактором на чолі, восени 1956 року...)
Після війни, приблизно до 1948 року, в Польщі вільно розповсюджувалася західна преса. Вона там знову з’явилася в середині 50-х років. До того ж польські науковці та митці відносно вільно контактували із західними колегами аж до 1948 року. І знову такий зв’язок було відновлено після 1956 року, коли польські письменники, художники, вчені та студенти почали бувати у Франції, Англії, США.
Такі та подібні факти допомагають зрозуміти, чому на Заході знають польських письменників, філософів, соціологів, композиторів, кіномитців. Не будемо згадувати конкретних імен — їх надто багато, скажемо лише, що у сфері культури Польща вже давно належить до Європи. Польський шлях до НАТО і Європейського Союзу торували також наука й мистецтво. Коли мова йде про науку й культуру, на Польщу слід дивитися не як на міст чи шлях до Європи: вона вже давно є її інтегральною частиною.
Культура допомагає зрозуміти також польську політику — «Польський жовтень» 1956 року, і «Солідарність» 1980 року, і перехід шляхом виборів від влади комуністів до демократії 1989 року і багато іншого. Навіть коли йдеться про польський комунізм, варто зазначити, що він ніколи не втрачав повністю національного, патріотичного обличчя. Комуністи були патріотами комуністичної Польщі — але Польщі, а не сусідньої держави: націонал-комунізм мав давню традицію у країні. Вони були також серед перших компартій, що перейшли на демократичні позиції — тобто перестали бути комуністами, при тому залишаючись лівими. Їхній приклад контрастує з тими країнами, де комуністи перейшли на крайні праві й націоналістичні позиції — не кажучи вже про цей зовсім курйозний казус де антинаціонал-комунізм проповідує ліквідацію державної незалежності власної батьківщини.
Можуть нам опонувати, що надто яскраво, тобто несправедливо, наголошуємо на ролі Польщі в переході від комунізму та пригадати при цьому Угорську революцію 1956 року, піонерську роль Угорщини в економічних реформах і, зрозуміло, Празьку весну-1968. Не будемо сперечатися — це також факти. Але наша тема Польща. При цьому признаймося: «Солідарність» це все-таки явище історично беспрецедентне — мирна «економічна» революція робітничого класу, до якої приєдналися діячі культури й науки і яка переросла в політичну загальнонаціональну революцію. Уже саме слово солідарність було запереченням улюбленому слову комуністів: боротьба.
Значення Польщі в розвалі Радянського блоку — і в теперішній еволюції регіону — пов’язане також із простим матеріальним фактом: поляків є більше, ніж чехів, угорців і словаків разом узятих. По-друге, Польща має особливу географію — а за нею ще більш особливу історію — як у ХХ столітті, так і раніше. Польща — це єдина країна Східної Європи, у якої сьогодні є кордони з чотирма колишніми радянськими республіками. Це країна, яка колись була центром державного формування, відомого під назвою Річ Посполита, у складі якого протягом сторіч перебували поруч предків сучасних поляків також предки українців, литовців і білорусів. (А про колишнє змішування народів нагадує те, що Юзеф Пілсудський і наш сучасник Чеслав Мілош народилися в Литві, Адам Міцкевич у Білорусі, а Юліуш Словацький в Україні...) Це також єдина держава на схід від Німеччини, яка була колись суперником Росії у змаганні за гегемонію у східноєвропейському просторі — в тому числі за володіння Україною. Уже в нашому столітті, 1921 року, за Ризьким договором українські землі поділили між собою Варшава й Москва. Сучасники називали цей договір «Другим Андрусівським», пригадуючи поділ України між Варшавою й Москвою 1667 року.
У 20-х роках зв’язок між двома подіями бачив також колишній гетьман України Павло Скоропадський, який жив як емігрант у Німеччині. У його «Спогадах» є такий запис: «В данное время мы вернулись к временам старых гетманов. Снова Украине предстоит решить жгучий вопрос: «З москалями чы з ляхами?» («чы» в оригіналі). Другого решения вопроса нет».
Легко зрозуміти, чому тоді Скоропадський так бачив вибір України. Він знав джерела історичного українсько-польського конфлікту, в якому були елементи соціальні, релігійні та політичні. Цей конфлікт набув особливо гострої форми після війни між двома державами, Польщею й Західно-Українською Народною Республікою в 1918—1919 роках. Він мав продовження у Другій світовій війні і навіть після неї. Лише після 1945 року завершилося історичне розлучення поляків, литовців, білорусів і українців, при чому воно мало особливо трагічний перебіг там, де змагалися українці й поляки.
Як оцінив би колишній гетьман геополітику України, коли б жив у наш час? Гадаємо, що він би визнав, що сучасна Україна перебуває в ситуації, принципово відмінній від 20 — 30-х років, тим більше відмінній від «времен старых гетманов». Незалежну Україну визнає Росія — це окрема тема й нею тут не займатимемося сьогодні. Нас тут цікавить факт, що Польща також визнає незалежність України — без жодних застережень. Польща не панує на українських землях. Ніхто там не претендує на будь-які «міста польської слави» на території України. Навпаки, протягом кількох десятиріч після 1945 року в політичному мисленні польських еліт, як в еміграції, так і в самій країні, відбулося фундаментальне переосмислення польського національного інтересу. Переборюючи сильний спротив більш традиційно думаючих середовищ, ще давно, перед 1989 — 1991 роками, перемогла думка, що поляки повинні прийняти нові кордони з Литвою, Білоруссю й Україною як підставу стосунків із тими — у майбутньому незалежними — народами. (Аналогічний процес відбувся серед німців, які не вимагають ревізії кордонів із Польщею та Чехією). Поляки ще тоді вирішили, що боротьба за свободу Польщі вимагатиме солідарності з сусідніми народами, в тому числі з демократичними устремліннями російського народу. Невипадково Всепольський з’їзд «Солідарності» 1981 року звернувся з маніфестом до народів Радянського Союзу. Вісім років потому, у вересні 1989 р., у Києві на з’їзді Руху були представники «Солідарності».
Сьогодні жоден польський політик не зацікавлений пропозиціями, що час від часу надходять на варшавську адресу від деяких діячів із Москви: «Ви собі беріть назад Львів із Галичиною, а ми вже подбаємо про все інше». Навпаки, офіційна Польща на чолі з президентом — колишнім комуністом — постійно заявляє, що незалежність України є справою національного інтересу Польщі. Щодо цього питання існує в країні консенсус — ліві, праві і центристи згодні з польською політикою стосовно України. Цитують при цьому слова Юзефа Пілсудського, що «без незалежної України нема незалежної Польщі».
Міркуючи про майбутні відносини України з північноатлантичними структурами і з новою Європою, слід брати до уваги те, що підхід Заходу щодо Сходу буде формуватися при активній участі Польщі вже як повноправного члена західного об’єднання. Таким чином серед учасників Північноатлантичного договору незабаром з’явиться вагома держава, яка вважає незалежність України справою власної безпеки, свого власного державного інтересу. Отже, у такому розумінні України проявляється специфіка Польщі — вже не тільки в регіоні Центральної Європи, а й Європи взагалі.
Наші замітки — досить поверхова екскурсія в історію. Їхня мета — звернути увагу на те, що наступний перехід Польщі в об’єднану «політичну» Європу — не кон’юнктурний жест, а закономірне явище: політика та економіка тут доганяють єдність духовну, культурну. Такий статус Польщі повинен цікавити її східних сусідів. Особливо тепер треба рішуче позбуватися навіть тих стереотипів, успадкованих від комуністичного — і передкомуністичного — минулого, які колись могли мати виправдання. Це, врешті, свого роду спроба для самого себе з’ясувати, що, власне, мав на увазі міністр закордонних справ Польщі Броніслав Геремек, коли він сказав журналістові тижневика «Політика»: «Ми Захід — із корінням на Сході».
Гарвард
Погляди, тут висловлені, — це особисті думки автора; вони не виражають позиції установи, в якій він працює.
Скоропадський цитується за: Спогади, кінець 1917 — грудень 1918. Київ, 1995, с. 307.
