Не забувати самих себе — такі слова мені хочеться говорити всім, хто зараз зневірюється, падає духом і розчаровується в країні чи навіть у своєму житті. З цього приводу — деякі спогади.
ПРО ІДЕЇ ТА ЇХНІ НАСЛІДКИ
Ніщо не може закреслити здобутки українців та викреслити з їхньої історичної пам’яті воістину вагомі події національного масштабу. А намагається їх знівелювати не непрофесіоналізм, а звичайнісінька людська жадоба та бажання влади, хоч як би це заяложено звучало. Адже є в українській політиці професіонали, це факт. І деякі з них абсолютно компетентні.
А ідеї завжди відрізняються від виконавців. На те вони й ідеї, щоб бути нібито маренням, далеким майбутнім. Мені здається, ніякі ідеї ніколи повністю не були втіленими в життя. І ніхто з ідеологів ніколи не був повністю задоволений їхнім втіленням. Не були б то ідеї...
Під час подій 2004 року ця різниця, очевидно, не відчувалася. Адже в ті дні було таке піднесення духу, якого, гадаю, в мене вже ніколи й не буде більше. Я мала 18 років, мрії були «рожевими» («помаранчевими»), серце — наповнене щастям і радістю за людей, які виявились сильними і незламними, а також мудрими і здатними об’єднуватись. До того нам постійно втовкмачували: українці — ніхто, вони не знають своїх прав і т. ін. Неправда! Прості люди завжди знають свої права, але не завжди знають, як саме їх обстоювати в таких бюрократичних умовах. А тоді був чудовий механізм: люди, можливо, вперше і востаннє стояли за ідею! І ніякої різниці не відчувалось.
Моя душа й нині не хоче відокремлювати ідеї від виконавців. Бо я вірю, що так чи інакше, але ідеї Майдану втіляться в життя, вони вже втілюються, це складний і довготривалий процес. І я рада, бо також до цього докладаюся, також певним чином втілюю різні ідеї в життя, як особисті, так і загальні, тобто не стою на місці, не звинувачую всіх підряд, не кричу на всі сторони, що Майдан — спланована акція (ох, які всі розумні раптом стали!), а роблю свою роботу: пишу, працюю, займаюсь громадською діяльністю... І просто вірю у краще.
ПРО ДРУЖБУ ТА ВИГОДУ
А от оцінка мене самої набрала інших обрисів. Повторюю ще раз: Майдан дав розуміння того, що ти чогось варта у суспільстві. Якщо ти не потрібна владі, завжди є ще хтось, хто підкаже, допоможе, порадить. Тому я щиро вдячна всім, з ким зводила мене доля в ті дні: моїм однокурсникам і одногрупницям, з якими їхали в Київ і в Маріуполь на третій тур виборів; людям, в яких ми ночували в Києві; людям, яким ми наливали тисячі чаїв на день в Українському домі; людям, з якими стояла обіруч на майдані Незалежності; лікарям, які голковою терапією вилікували початок моєї застуди, хоча через певний час все одно мала запалення нирок (до речі, це вже потім я прочитала, що моя лікарка вийшла заміж за лікаря, з яким познайомилась в Домі); молоді, з якою в перші дні ночували на картонному папері на якомусь заводі й із якою ділили білі сухарі з великих пакетів, поки не почали підвозити більш-менш нормальну їжу...
А люди, до речі, також були різними. Були такі, що підходили по чай і солодощі чи не щогодини, а були й такі, що приходили, холодні й голодні, з Майдану й чекали по півгодини, поки дійде черга й до їхнього великого термоса. Були такі, що одразу розхапували одяг, який щойно привезли, посеред Дому, вибирали якнайкраще та швидко йшли геть (підозрюю, це були кияни), а були й такі, які мерзли в тому, що було.
До речі, в мене й досі є марлева пов’язка, яку ми надягали на обличчя, щоб не занести ніякої інфекції в їжу чи напої, яку роздавали людям. Є щоденник. Є спогади. Це — найважливіше.
ПРО САМОЛІКУВАННЯ КРАЇНИ
«Рецепти країні» після Майдану — це дуже загально. У кожного ж свої хвороби, тож і лікування також індивідуальне... Мабуть, нереально описати ці рецепти кількома реченнями.
Але мені імпонує одне з прав людини, яке ще в XIX столітті виписав англійський публіцист Едмунд Берк. Це право-рецепт полягає в обмеженні всіляких пристрастей людей. Звісно, казав мислитель, люди мають право вимагати від уряду, який створений «для задоволення людських бажань», власне, розумного задоволення, втілення цих бажань. Але суспільство вимагає не лише вгамування пристрастей, а й їхнього належного притамування, скерування, упокорення.
Для цього держава, уряд повинні глибоко знати людську природу, людські потреби, а також усе те, що сприяє або перешкоджає досягненню різноманітних цілей. Держава має мати джерела своєї міці та запобіжні заходи проти розладу. Тоді не страждатимуть від нестачі ті, хто потребує. Берк наводить приклад про харчі та ліки, питаючи: «А для чого про це дискутувати? Адже реально питання для уряду поставлене інакше: як здобути ці харчі й ліки та як практично ними забезпечити?». Як бачимо, вирішення нинішніх українських проблем знайшов англієць (та не лише він).
Тому найперший рецепт полягає в усвідомленні відповідальності. Це найважливіше і найважче. Але ж головне — почати, чи не так?
І, ЗВІСНО, ПРО СВОБОДУ
Свободу слова, здається, кожен трактує, як хоче. Свобода — річ глибоко внутрішня, вона завжди присутня. Тому це — не завоювання Майдану. Якщо ж говорити про нинішню свободу слова в Україні, то її якістю я не задоволена. І про це говорять усі мислячі люди. Вони це розуміють. Свобода слова насамперед пов’язана з журналістикою, а тут — «темний ліс», як і з політиками: майже немає відповідальності за сказане, написане, показане, торжествує «мамонізм і дилетантизм», як казав наш професор. У нас дуже часто, і через ЗМІ зокрема, «силою прекрасно оркестрованого наполягання» (Іван Павло II) нав’язуються «люди та зміни суспільної думки замість того, щоб можна було піддати об’єктивній критиці ті передумови, на яких вони ґрунтуються».
Ще один метр духовності, уродженець Волині Євген Сверстюк зазначав: «Свобода слова — це є великий Божий дар, до якого треба повільно підніматися тернистим шляхом. Але спокусити свободою слова рабів — це їх збаламутити. Вони до неї не піднімалися, вони її не завойовували, й вони її не хотіли, й для них вона страшенно обтяжлива. Вільна атмосфера плюралізму є великою мірою «садом великих спокус». Причому садом, що лежить на великих низинах, де вітер згортає сміття...».
Як завжди, гірка, але влучна правда. Та я знаю, що цих слів не читатимуть ті, хто мав би це читати. Адже повсякчас по один бік ідуть ті, хто творить, проте по інший — ті, хто руйнує. Так само й із нашою бідною свободою. Не можна її трактувати як право говорити все відкрито або щось у цьому дусі. Свобода слова — річ глибоко онтологічна. І вона жодним чином не звільняє людину від підпорядкування істині.
Зі святом! Із черговою річницею «помаранчевих» надій! Із Днем Свободи!
