Видатний російський філософ Петро Чаадаєв ще 1836 року висловив думку, що виявилася справді пророчою. Він писав, що Росія — абсолютно особлива країна, «яка ніби й не належить до іншого людства»; її покликання, місія, її доля, вважав Чаадаєв, полягає, передусім, у тому, щоб викласти людству «якийсь страшний урок». Ці рядки Чаадаєва прозвучали тоді не як науковий, продуманий прогноз, а швидше як туманне, містичне «бачення», направлене в майбутнє (так само, як і прогноз Лермонтова, проречений приблизно в ті ж самі роки:
«Настанет год,
России страшный год,
Когда царей корона упадет...»)
Але: «страшний урок», про який писав Чаадаєв, був у ХХ столітті дійсно Росією викладений — причому всьому світу. Наскільки цей урок страшний пересвідчилися й ті, хто вбачав у подіях жовтня-листопада 1917 року, коли владу в Петрограді «взяли» (Ленін використав саме це слово) більшовики, не попередження на віки, а єдиний шлях до світлого майбутнього всього людства. Вони вірили в це світле майбутнє, і вірили щиро! І багато хто з них загинув — бо революція знову підтвердила свою корінну, фундаментальну властивість: пожирати своїх дітей (що, до речі, доводить, що в жовтні 1917-го трапився не черговий верхівковий «переворот», як зараз модно стверджувати, а саме нищівна, катастрофічна революція, від якої одних трясло, як у лихоманці, чималу частину ХХ століття, і яка надихала інших, або ж ставала наочним посібником із подолання будь-яких морально-етичних бар’єрів...).
У чому полягає урок? Ось що важливо розуміти нам сьогодні, бо ніхто не дасть гарантій проти нових «вивержень революційного вулкану» в ХХI столітті, а в нашу епоху наслідки такого катаклізму можуть бути насправді непередбачуваними. Перший з уроків, очевидно, можна було б сформулювати так: авантюристичні, радикальні спроби «бігти наввипередки» з історією, форсувати її хід закінчуються дуже важкими наслідками для країни, роблять більш ніж реальною загрозу громадянського конфлікту, братовбивчого внутрішнього розколу суспільства. Сама революція 1917 року мала всі ознаки «великого стрибка» (ривок у майбутнє, заснований на зваженій та продуманій експлуатації класової ненависті). При цьому потрібно мати на увазі, що першопричиною падіння уряду Керенського були реальні соціальні протиріччя (питання про землю, проблема виходу з війни, найскладніші міжнаціональні проблеми), а не «німецькі гроші на революцію», у величезній кількості передані Леніну. Як показує досвід історії, ніякі колосальні фінансові впливи не можуть спровокувати революцію, якщо суспільство в основі своїй здорове.
І тут ми переходимо до другого уроку. Імперська Росія Романових, точно так само, як і «демократична Росія» Львова, Мілюкова, Керенського, Терещенка і Родзянка зразка 1917 року, таким суспільством аж ніяк не була! Це була держава крайнього, волаючого станового розділення, кастовості, коли «верхи» жили своїм ізольованим, закритим від «низів» життям, вважаючи це «богом даним» правом (і ніякі вражаючі цифри зростання ВВП не змінюють у цьому випадку загальної картини). Це була держава міжнаціональної нерівності, коли до всіх націй, які не належать до «титульної», великоруської, офіційно застосовувався термін «інородці» (а «великороси», до речі, становили приблизно 43-44% від загальної кількості підданих імперії). Це була, нарешті, держава, на чолі якої стояв монарх із характерними рисами мислення і поведінки, дуже точно підміченими Олександром Блоком: «Упертий, але безвольний, нервовий, але байдужий до всього, не вірячи в народ, тривожний і обережний у словах, він не був господарем самому собі». І урок такий: перебування у владі таких діячів як цар Микола II (або типологічно схожих на нього), провокує революцію. Особливо в умовах вражаючої сліпоти верхів, переконаних у тому, що їм згори дароване право панувати, наказувати і керувати (ні за що не відповідаючи).
Жовтнева революція, всупереч горам написаних про неї книг (і тупоапологетичних, і злобливих, і об’єктивних) залишається подією «з подвійним дном», коли багато слів, термінів і визначень потрібно розуміти не в їхньому прямому значенні, а... трохи інакше. Один приклад: «жовтнева», вона трапилася 7 листопада! «Декрет про Землю» означав, по суті, перехід до майбутнього курсу тотального одержавлення всіх земельних ресурсів; «Декрет про Мир» знаменував швидке перетворення світової війни у війну громадянську (у точній відповідності до тез Леніна!). А партія більшовиків, яка в цілому орієнтувалася, за офіційною версією, передусім на промисловий пролетаріат великих міст, насправді робила ставку на зовсім інші соціальні сили. Ось що писав про це проникливий літописець революції, лідер партії есерів Віктор Чернов: «Більшовицькі агітатори навчилися пристосовуватися до смаків певних верств міського населення, але не пролетарів, а люмпенів, безробітних, убогих. Це диктувало зміни арсеналу більшовицької фразеології. Пристрасні революційні заклики тепер були звернені до соціальної категорії, яка ніколи не користувалася любов’ю прихильників марксизму: «міської та сільської бідноти». Чисельно поповнювався безформний натовп. Класовою основою більшовизму замість пролетаріату став люмпен-пролетаріат».
Ось саме цей «безформний натовп» і в середні віки, і в XVIII—XIX століттях, і 1917 року, і в наші дні була, є і буде кращим поживним середовищем для деспотії і тоталітаризму. Звичайно, в історії ніщо не повторюється з абсолютною точністю, але низка схожих явищ, як правило, дає схожі результати. І в сьогоднішній Україні, поруч із кастовою «закритістю» псевдоеліти, її тотальною безвідповідальністю, загрозливо зростає чисельність (потенційно — і активність!) «безформного натовпу». Сказати, що це небезпечно — нічого не сказати.
