Коли надія перевищує страх, то вона породжує відвагу.
Георгій Кониський, український письменник, проповідник, церковний і культурний діяч

Портрети під рушниками

у хаті на вулиці Юрія Бурка
13 червня, 2003 - 00:00

Хата Марії Бурко — третя від краю вулиці Юрія Бурка. Там, де закінчується ця найдовша у Голенищевому вулиця, — сільський цвинтар. «Як іду до криниці, то пам’ятник бачу своєму Юркові», — тяжко побивається літня жінка. Сум і печаль блукають хатою. На стіні під рушником, вишитим червоними і чорними нитками, зрошений гіркими сльозами вишивальниці-матері — портрет її сина.

— Як ішов в армію служити, я його рушником пов’язала за давнім звичаєм, — тихо мовить Марія Сидорівна. — На щастя та долю, на далеку дорогу, щоб додому повернувся. А він і трьох місяців не відслужив. Там, в Афгані, вони міст охороняли. Писав додому, що міст — у глибокій долині, поміж горами, зарослими кущами. Душман в отих кущах сховався, узяв Юрка на приціл. Повезли його до шпиталю за 13 кілометрів, та не доїхав. Юркові й 19 не було. Вчився у Хмельницькому радіо складати, коли повєстка прийшла... Вже немає його живого, та з Хмельницького сюди, у наше Голенищеве, листи йдуть, аби комсомольське заплатив. То чоловік мій, Павло Трохимович, відписав, що загинув Юрко, виконуючи інтернаціональний обов’язок. Тоді вже нічого не відповіли. На Маковея п’ять років буде, відколи й Павло мій пішов туди, до нашого Юрка.

Портрет її молодого Павла — на стіні у світлиці. Тут-таки й портрет молодої Марії. Фотографії — у рамках під рушниками. На покуті — образи під рушниками. На ліжку — «вишиті подушки і ясик зверху». Марія Сидорівна згадує, що під вінець ішла з шістьма рушниками, ряднами, скатерками. Мовляв, була баба дівкою — наткала, навишивала свою долю.

Мальовниче Голенищеве, де на раніше безіменній вулиці Юрія Бурка хата Марії Бурко, загубилося за лісами й полями, водоймами, пасовищами десь на краю Летичівського району. Свого часу археологи знайшли тут крем’яні знаряддя праці доби неоліту (V ст. до н.е.). У документах Голенищеве вперше згадується 1523 року. Вітри історії не обминали це село, маленьку одиницю на географічній карті України. З давніх давен тчеться тут полотно життя, де сівба і жнива, звичайні побутові турботи, родини, хрестини, сватання, завжди передчасні прощання, догляд за худобою та свиньми, городи, косовиця трав на сіно... Вивчаючи історію рідного краю, місцеві краєзнавці присвятили багато сторінок літопису періоду колективізації, та тільки не докопалися до першоджерел ткацтва та вишивання у Голенищевому. Тому обмежилися сентенцією про глибокі традиції декоративно-ужиткового мистецтва.

— Всі обряди в нас — з рушниками, — каже сумно-пресумно Марія Бурко. Вона пам’ятає свій родовід десь до четвертого коліна: «Дівчата та жінки завжди шили та вишивали». Як визначили б дослідники, ця українська родина з покоління у покоління передає досвід орнаментування тканин. Не на продаж, а для себе ці твори. Тому Маріїна світлиця чомусь справляє враження музею однієї сім’ї. Вона й сама зрідка заходить до найбільшої і найсвітлішої кімнати у своїй хаті, де радість і сум, надія і глибока скорбота на полотнах.

Про це й в загальновідомій пісні співається: червоний — то любов, а чорний — то журба. Свої настрої Марія залишила на тканинах кольорами ниток, різними орнаментами — рослинними і геометризованими. Ну, а техніка виконання — це вже, сказали б, на генному рівні: «Малою була, дивилася, як моя старша сестра Віра вишиває, й сама потроху бралася за цю роботу. Виріжуть мені того полотна, дадуть голку й нитку... Нас четверо у мами було. Батько з війни не повернувся. Мама говорили, що навіть не знають, як нас вигодували. Біда була. Віра від мами навчилася вишивати, а від кого ж іще...»

То була просто природна потреба влаштовувати побут, зрештою, просто одягатись, як люди. Марія не забула про свою першу вишиванку: «О, таку собі сорочку зробила, що аж очі вбирала. Коноплі сіяла, збирала, мочила, тіпала, дергала (в мене ще й досі десь щітка є), до річки ходила, білила, прядиво пряла, виробляла полотно, зашивала на білому червоним і чорним, десь зеленим і десь — голубеньким... Ай, заким у ту сорочку вбралася, то наробилася».

Ткацький верстат у їхній хаті був, та, як говорить Марія Сидорівна, «вже давно загув». Залишилися рядна, скатерки, інші самоткані вироби. Річка часу віднесла з Голенищевого ткацтво, «нитки «муліне», що у крамниці продавалися або вимінювалися на яйця курячі, а тепер інші нити є — ті, що з-за границі привезені, не вицвітають».

Голенищевська аматорка давно вже поступилася професійним ткалям, залишила собі лише вишивання.

Тчеться полотно життя, ніщо на місці не стоїть. Непоправна втрата проорала глибоку борозну на творчості Марії Бурко. На тому боці глибокої борозни, наче марево, — світлі, барвисті кольори весняних квітів, що тільки-но «розпустилися» на рушниках і подушках, на цьому ж боці сумні хризантеми, квіти глибокої осені.

Квіти на полотні встеляють дорогу в життя і в небуття.

Переплітають нитки основи натруджені Маріїні руки: «По пітканню я і раніше не дуже вміла. Вже й очі сльозяться в окулярах — довго не можу вишивати». Чи то від горя сльозяться, чи то від напруги... Не змінилася лише техніка виконання: «І гладдю, і хрестиком вишиваю». Рослинний орнамент — гладдю, геометризований — хрестиком. Тче на полотні візерунок, підкований настроєм і уявою, як це робили її далекі-далекі предки, котрі кохалися, сваталися, подавали рушники та гарбузи, дбали про своє продовження, переживали втрати, вбиралися у вишиванки та йшли на вечорниці і у вишиванках же йшли за останню межу. Брали у довколишньої природи зразки, аби прикрасити звичайні побутові речі, вбрання.

Марія кладе на полотні нитку за ниткою, співає: «Раніше я про Галю, що несе воду, співала, а тепер — «як упав же він з коня» чи про чорнобривці».

Начебто все своє горьоване життя тільки те й робила, що вишивала та співала. Та ні, звісно ж: «Як була молодою, то на фермі колгоспній дояркою працювала, потім — на нормі в ланці». Норма — то ділянка, де на «безкраїх колгоспних полях буряки рядочками стеляться, кінця-краю не видно». Шарувала, формувала густоту рослин, перевіряла, вела нещадну боротьбу з бур’янами своєю сапкою: «Гектар буряків — то 22 тисячі метрів рядків. Тільки пройти, то втомишся... В мене ж норма була — 2,3 гектара».

Поштарка щомісяця нагадує про колгоспний гармидер, де колотилися розлад, якась недоступна для здорового глузду заздрість, сварки: «Тоді указ такий був, що матері загиблого «афганця» дають пенсію у 50 літ. Хіба залишили б оту норму, якби за плечима не говорили, що Марії Бурко, бачите, більше за всіх треба — і пенсії, і зарплатні, і цукру за буряки? А що тепер маю? Поштарка приносить якихось сто гривень, бо я до 55 років недопрацювала».

Їй образливо, що потроху забувається непоправна втрата: «Раніше привозили дрова, а у цьому році вже не привезли. Я йшла за селом, бачила: грабки ріжуть. Спитала, чи випишуть. Сказали, що це в обмін на солярку. Та де ж я їм отієї солярки візьму?»

Гідно переживе й цю образу, пораючись на городі за хатою: «А у хлівi ще поросятко тримаю. Корову збула, бо гній за нею вигорнути вже не годна». Радіє, що «не перерветься нитка, бо Анна, старша дочка, вишиває». Маріїна «молодша дочка Свєта цим не займається».

Анна тут-таки, у Голенищевому, Світлана — у сусідньому райцентрі, Деражні. «У Голенищевому ще не перевелися молодиці й дівчата, які вишивають. Для себе, аякже», — мовить Марія Бурко. Відтак бере відра і йде до криниці...

Михайло ВАСИЛЕВСЬКИЙ, «День», Летичівський район, Хмельницька область
Газета: