Розуміння пріоритетів — це вміння розрізняти фундаментальні цінності від несуттєвих дрібниць. Проте є дрібниці — та «дрібниці». І ясно, що не можна зарахувати до цієї категорії освіту, зокрема (а радше передовсім) освіту історичну. Освіта — єдиний шлях до пізнання, серед іншого до пізнання себе.
Можна запитати: самопізнання — а навіщо? Варіант відповіді: щоб не розчинитися (правду кажучи — асимілюватися), не втратити національну ідентичність у невблаганних, невідворотно жорстких процесах глобалізації. «Подолати» (чи то приборкати) цей поглинаючий наступ глобалізації, та й увесь комплекс модернізаційних проблем, котрі постають перед людством ХХІ століття, спроможна лише та нація, яка буде готовою свідомо відстоювати своє місце у світі (а спочатку треба це місце збагнути, знайти і «тримати»).
Тому не є аж таким парадоксальним наступне твердження: сучасна історична освіта, базою якої є якісний шкільний та вишівський підручник, лише на перший погляд спрямована на вивчення минулого, насправді ж вона спрямована в майбутнє.
Хочеться сподіватися, що саме заради майбутнього знані в Україні науковці, педагоги, громадські діячі взяли участь в організованому (щоправда, із великим запізненням в історичному часі) 19 травня комітетом Верховної Ради України з питань науки й освіти круглому столі на тему «Яким має бути сучасний підручник з історії України (концептуальні засади, стан викладання та проблеми підручникотворення з навчальної дисципліни «Історія України»)». Адже при всьому розмаїтті думок, поглядів та оцінок, з одного боку, істориків-професіоналів, з другого — педагогів-практиків та викладачів усі запрошені були єдині в одному: створення модерних підручників з історії України є справою націєтворчої, а отже, державної ваги.
Голова комітету Володимир Полохало, відкриваючи круглий стіл, наголосив на тому, що завдання цього заходу — обговорити не лише загальнотеоретичні питання підручникотворення, а й більш конкретні проблеми, що викликають відчутний резонанс у суспільстві. Про що конкретно йдеться? Треба знайти відповіді на такі запитання, що їх ставить сам час: 1) чого, власне, навчають на уроках історії в українській школі? 2) чи потрібно переписувати або вдосконалювати шкільну програму з історії? 3) спільний підручник з російськими істориками: наскільки логічним та виправданим є такий захід? 4) Що таке «антропоцентричний підхід» в історії, наскільки він є потрібним та сутнісно новим? 5) що потрібно зробити для того, щоб зміна влади кардинально не впливала кожного разу на зміст шкільних підручників з історії? 6) як конкретно враховувати думку головного «користувача» підручників — школяра, студента? 7) як саме слід проводити конкурс на написання підручників?
Зазначивши, що історична освіта була й залишається основою гуманітарної освіти в цілому, Володимир Полохало нагадав про те, що робоча група під керівництвом доктора історичних наук, професора Наталії Яковенко розробила (за активного сприяння Українського інституту національної пам’яті) проект Концепції та проект Програми викладання історії в середній школі. Здійснено вагому, солідну роботу, підкреслив Володимир Іванович, і зараз наше спільне завдання — оцінити її, внести конструктивні пропозиції. Зрозуміло, що готових рецептів ні в кого зараз немає, проте, як видається, концептуальні підходи нової Програми (поставити в центр уваги історію реальних людей, а не історію держави; скоротити «питому вагу» військово-політичних аспектів у викладанні історії; враховувати багатоетнічний склад населення України) дають непоганий грунт для дискусії. А мета цієї дискусії — виробити конкретні рекомендації з удосконалення Концепції та Програми передовсім для педагогів-практиків.
Доктор історичних наук, професор Юрій Шаповал указав, що однією з найбільших проблем, що постали після набуття Україною незалежності, було й залишається створення концепції національної історії. Тим часом й досі ми маємо два дискурси, дві моделі історії України: український (з наголосом на четвертій літері — «а») та український (наголос літературний). Суть першого дискурсу: відстоюється така схема історичного розвитку — Київська Русь як спільна колиска братніх східнослов’янських народів — литовське, згодом польське пригноблення — визвольна війна за возз’єднання з Росією під проводом Богдана Хмельницького — далі спільна історія з Росією, жодним чином не порушувана ніякими підступами зовнішніх ворогів, — ОУН-УПА є злочинцями, нацистськими колаборантами — розвал СРСР є історичною трагедією. Суть другого дискурсу: Київська Русь була суто українською державою; литовська та польська державність не були абсолютно чужими та ворожими для України; гетьман Хмельницький, який створив козацьку державу, необачно прийняв протекторат московського царя й тим самим погубив її; про «спільну історію» з Росією мови бути не може; ОУН-УПА — герої, які завзято боролись проти гітлерівського та сталінського тоталітарних режимів; СРСР був деспотичною імперією, а її крах — велике історичне благо для України. Отакі два дискурси, в них, зрозуміло, різний «пантеон героїв», і обидва певною мірою хибують на спрощеність, наголосив Юрій Шаповал. А зараз явно активізується ще й третій, реваншистський дискурс, для якого є характерною глорифікація (прославлення) радянського минулого, абсолютне несприйняття будь-яких його критичних оцінок, яскравим виявом чого було помпезне, суто радянське за стилем святкування цьогорічного ювілею Перемоги. Втім, «націонал-патріотична» концепція історії, згідно з якою нація весь час вела боротьбу з загарбниками, теж, делікатно висловлюючись, далеко не у всьому відповідає вимогам сучасності.
Директор інституту філософії НАН України, академік М. Попович висловив таку доречну думку: треба, щоб у творчих колективах, які працюватимуть над створенням нових підручників, не було жодного політика, лише фахівці-історики та педагоги, і тільки тоді цей процес буде успішним. Мирослав Попович вважає, що авторам підручників не варто впроваджувати у текст наперед задані формули, і передовсім це стосується таких термінів, як «Друга світова війна», «Радянсько-німецька війна», «Велика Вітчизняна війна». Є певні мінуси у кожного з цих термінів, через це, можливо, треба (як, приміром, в хімії, тригонометрії) конкретно визначити, що саме повинна знати молода людина з історії України — а висновки й вибір хай вона робить самостійно.
Доктор історичних наук, професор Станіслав Кульчицький зупинився на проблемі «спільного підручника» з історії, який (такі пропозиції лунають дедалі наполегливіше) мають створити українські та російські науковці. Реально може йтися, зазначив Станіслав Владиславович, не про спільний підручник, а радше про спільний з росіянами посібник, проте тут існує серйозна загроза, адже Міносвіти України буде, по суті, просто зобов’язане затвердити програму на основі ідей, що містяться в цьому посібнику, програму обов’язкову(!) — і це може вплинути на зміст всіх підручників з історії в Україні. Щось подібне, зауважив професор Кульчицький, було у нас до 1990 року, коли історія України вважалася... краєзнавчим предметом. До того ж, важливо врахувати, що в сучасних російських підручниках нарисів з історії України практично немає (навіть в радянські часи бодай мінімальні згадки все-таки були), і якщо такий підхід стане основою для створення спільного обов’язкового посібника, то ми просто ризикуємо втратити національну свідомість, а з нею і Україну.
Доктор юридичних наук, професор Володимир Василенко не погодився з концептуальним поглядом робочої групи на чолі з професором Наталією Яковенко, згідно з яким жорстко протиставляються «антропоцентричний» та «етноцентричний» підходи до історичної освіти (а також державницький та соціоцентричний підходи). Протиставлення тут недоречне, адже, як вважає професор Василенко, існує швидше взаємне доповнення та взаємодія, ніж антагонізм. Об’єктивно кажучи, додав Володимир Василенко, історія ХХ століття була для України боротьбою за свободу й державність, і якщо тоталітарні режими заперечували це, були ворожими нам, то треба, без огляду на «толерантність», писати про це. А професор Федір Турченко закликав присутніх «сприймати історію суспільства як біографію людини», а також «працювати на основі наукової правди» (слід відзначити, що поняття «історична правда» прихильники нової Концепції критикують, запитуючи: а що це, власне, таке? Навряд чи такий релятивізм є виправданим, бо він, по суті, позбавляє історичне пізнання моральної складової, що унеможливлює виховання громадянина). В свою чергу, представник педагогів-практиків Юлія Малієнко (Київ) висловила таку думку: слід не нав’язувати дітям апріорних, наперед визначених оцінок («подвійна мораль панувала в СРСР», «Україна була колонією» тощо), а дати учням змогу самим сформувати особисту оцінку, навівши для цього переконливий документ. До того ж, на думку пані Юлії, існує небезпека «гіпертрофії знань» — підручники перевантажені інформацією, часто зайвою.
Проект робочої групи професора Яковенко, який вже тут згадувався, частиною промовців безперечно схвалювався, іншими характеризувався як «попередні напрацювання», «проект до проекту». Очевидно, роботи попереду ще дуже багато, можливі альтернативі. Варто тільки при цьому не відмовлятися від пошуків історичної правди: вона існує, і за неї треба боротися. І бути чесними, пам’ятаючи прекрасні слова Олександра Герцена (1869 рік): «Найбільш невдячна справа — це змінювати підручники на догоду владі».
ЕПІЛОГ
І останнє. Домінантою дискусії була проста, але незаперечна думка: по-перше, не можна відкидати всього, що вже зроблено за останні 20 років, адже добрих підручників таки випущено чимало. А, по-друге, будь-який реальний крок на цьому шляху ціннішій за сотні загальних декларацій. Таким реальним кроком є видання книг (а по суті — прекрасних підручників) серії «Бібліотека газети «День». Міносвіти України свого часу присвоїло цим книгам відповідний офіційний гриф і рекомендувало для використання в навчальному процесі, проте, на жаль, справа обмежилась (принаймні поки що) лише окремими «точковими» акціями за допомогою доброчинних фондів і громадськості. Але ж, поки фахівці ламали голову над тим, як винищити «бур’ян» в головах молоді, наше видання робило конкретну справу і допомагало молоді. Приєднуйтесь..
