Під час парламентських слухань «Проблеми інформаційної діяльності, свободи слова, дотримання законності і стану інформаційної безпеки України», що відбулися у вівторок, кореспонденти «Дня» запропонували учасникам висловитися з приводу пропозицій, що їх вніс Іван Плющ, щодо уточнення змісту поняття «цензура» — стосовно нових реалій, що склалися зараз у суспільстві, та перенесення відповідальності за неправдиву інформацію з видання на конкретного журналіста. Нам здається, що досить різнобічний зріз думок має дати поштовх для широкого обговорення «плюсів» та «мінусів» подібних механізмів впровадження свободи преси.
Олександр БОГУЦЬКИЙ, президент телеканалу ICTV:
— Слово цензура — це слово «мінус сто років». Тому досліджувати, що це таке — це глухий кут, цензури не повинно бути в принципі. А далі — це питання фаховості. Тобто є журналіст, який підписує статтю — значить, це конкретна людина, якщо не підписує — анонім, що пише на замовлення. Або ти є громадянином своєї країни і несеш відповідальність за свої слова, або ти живеш в компромісі з власною совістю. Що стосується поняття цензури, то у всьому світі є поняття редакційної політики. І це зрозуміло: у газеті для геїв ви не зустрінете розповіді про красу жіночого тіла. Тому я би поставив на перше місце просто виконання українського законодавства усіма учасниками процесу. Що ж стосується відповідальності — я вважаю, що ВР, вірніше, окремі депутати, припустилися виключної помилки, не голосувавши за результатами «Хвилі свободи» щодо обмеження верхньої межі позовів у справах про дифамацію. Тільки прозорість влади дасть розуміння того, що журналіст береже інтереси громадян. З цієї точки зору законодавство треба удосконалювати — і тільки у напрямку захисту журналістів від свавілля влади.
Микола ВЕРЕСЕНЬ, «1+1»:
— Я є прихильником державного невтручання, а не державної підтримки, тому що патерналізм руйнує все, що можна. Тому хай би держава не втручалася туди, де її не запрошують, а люди не запрошували її в кожний момент, коли їм погано чи добре. Чим менше втручання, тим краще живуть люди. Насправді в журналізмі проблема, хто несе відповідальність за інформацію, існує. І вона є теоретично-філософськи-ідеологічно-практична. Уявімо собі, що першого червня 1944 року журналіст англійської газети дізнається, що ось-ось почнеться висадка десанту в Нормандії, тобто, він потрапляє в пастку. З одного боку, якщо ви щось знаєте, ви не маєте права це приховувати. З іншого боку, є величезна соціальна суспільна небезпека, якщо ця інформація вийде на шпальтах газет — тоді німці можуть підготуватися і розбити десант. Як бути у цій ситуації? Єдиний спосіб, який людство винайшло: журналіст пише і подає своє повідомлення редактору, тобто він свою справу зробив. А вже на своєму рівні редактор приймає рішення: друкувати чи не друкувати. Кожен виконує свою частку роботи. Безперечно, будуть такі журналісти, які будуть абсолютно навіжено говорити що завгодно. І тому, безперечно, потрібні редактори, які будуть виходити з інших міркувань — більш поміркованих. Оцей тандем дуже важливий. А що робить тепер влада? Якщо ви правильно процитували те, що сказав Плющ, він хоче зіткнути колективи всередині, що буде владі, безперечно, вигідно. А я хочу спитати у політиків: а ви? Що будете робити? Вам взагалі є діло до свободи слова? Я думаю, їм немає діла до свободи слова. Тобто виходить так, що сьогодні єдина сила, бодай, напівсила чи чвертьсила, яка існує в суспільстві — це журналізм. Він бодай якось намагається розібратися в ситуації. А політики постійно «вантажать» і «вантажать». І заклик «хай «менші» журналісти наїздять на «більших»», просто журналісти — на редакторів — це супер-ідея. Що таке свобода слова? Це можливість висловлювати свої думки, якщо йдеться про свободу слова. Якщо йдеться про свободу преси, то це, по-перше, можливість пошуку правди і, по-друге, — можливість ставити запитання, а не висловлюватися. І в Україні є свобода слова. В Україні немає свободи преси.
Валерій ІВАНОВ, професор інституту журналістики Київського національного університету імені Т. Шевченка:
— В усьому світі за зміст поданої інформації відповідають і видання, і журналіст одночасно. У Швеції, наприклад, відповідає тільки одна людина — відповідальний редактор. Вважаю, що у цьому питанні ми маємо дотримуватися загальносвітового підходу, коли відповідальність несуть усі, хто причетний до подання інформації. Тобто, не можна, щоб за зміст інформації відповідало або тільки видання, або тільки журналіст.
