Понад 41 тисяча історико-етнографічних та археологічних експонатів, близько 125 тисяч наукових архівних документів, серед них 80 тисяч фотографій та понад 300 годин аудіо- та відеозаписів, на яких зафіксоване життя одного з найдавніших етносів України — поліщуків, 16 тисяч паперових документів — всі ці матеріали, зібрані в Чорнобильській зоні протягом 1993-2008 років етнографами, філологами, державними службовцями, працівниками музеїв та іншими небайдужими людьми у 35-ти історико-етнографічних експедиціях, нині потребують даху над головою, створення окремого музею. «День» писав про те, що, починаючи з 2001 року, роботу з урятування культурної спадщини у 350 селах Центрального Полісся (зокрема в «десятці» — селах, що в епіцентрі аварії) взяли на себе творчі колективи, створені на базі інститутів, вишів, музеїв та громадських організацій разом із Центром захисту культурної спадщини від надзвичайних ситуацій при МНС України (з 2007 року він реорганізований в окрему наукову установу), яким донині керує Ростислав Омеляшко. Майже в кожній експедиції була письменниця Ліна Костенко. Здавалося б, її ім’я мало привернути увагу до проблеми і вирішити питання з приміщенням, але це далеко не так. Далі «розуміння» високопосадовців справа не йде...
— В мене немає ніякого оптимізму, бо все це давно дійшло до Президента, завдяки йому відкрився центр, але на цьому все стало... — сказала Ліна Костенко на прес-конференції, спеціально організованій для того, аби ще раз надати розголос у суспільстві нагальній проблемі. — Ви прийшли так щільно — вас більше, ніж на чорнобильських слуханнях у Верховній Раді. Бо ті слухання вже нікому не цікаві — люди думають, що там вже все нормально. А я як людина, яка бачила впритул всі ці проблеми, скажу, що все це дуже сумно. Ми співаємо «Ще не вмерла Україна...», а там, на Поліссі, вона вже вмерла.
Вмерла, тому що загалом в зоні відчуження, за словами дослідників, нині у крайній бідності проживає не більше ніж 250 людей — хтось без світла, хтось — без хліба, хтось — без ліків, хтось воду п’є з Прип’яті або дощову. А помирають, бо немає медичної допомоги, бо вбивають втікачі з в’язниць, які переховуються в лісах, або хтось зі своїх, п’яний, або кабан нападе. «Бо люди живуть в умовах, в яких не можна жити», — каже Ліна Костенко. Тож аби вслід за поліщуками не пішла в землю унікальна культура Поліського краю, творчий колектив, який назбирав унікальні зразки «Чорнобильської Атлантади», хоче, щоб вона воскресла хоча б у нашій пам’яті.
— Ще 1989 року ми побачили, що гине цілий материк — культура, яка має етногенетичне значення для України, бо три з половиною тисячі років тому тут формувалася прабатьківщина слов’ян. На жаль, ця територія є менш вивченою за інші регіони країни, і ось вона ще й покривається чорною плямою... Але ми щороку робили по вісім-дев’ять експедицій: не лишилося села, в якому ми не були. Також у результаті археологічних розвідок у зоні відчуження 2003 року було відкрито середньовічний літописний Чорнобиль ХІ—ХІІ століття та ранньонеолітичну стоянку VI тисячоліття до нашої ери, а також ряд археологічних пам’яток різного часу на радіоактивно забруднених територіях Житомирщини. Єдиний шлях врятувати все це — зробити комплексне дослідження та створити науково-інформаційний фонд (музей-архів), який відтворить модель культурно-історичного типу цього регіону, — переконаний Ростислав Омеляшко.
Ще кілька років тому за матеріалами експедицій було створено фільм «Чорнобильський час», режисером якого є Леонід Мужук, випущено у світ понад 30 наукових та науково-популярних видань та три компакт-диски з традиційною музикою Полісся. Нещодавно ж творчому колективу вдалося видати чотиритомник, присвячений лінгвістичній говірці лише одного поліського села Машеве. Ще одна книжка присвячена весільному ритуалу поліщуків. За словами Ростислава Омеляшка, «по кожному селу можна видати по чотири-п’ять таких томів». Ліна Костенко теж назбирала величезну кількість матеріалу для творчості й нині працює над книгами про чорнобильську зону.
— Я бачила все це впритул — це геніальний матеріал. Жоден письменник на білому світі не має того матеріалу, який маємо ми. Наприклад, село Засілля — мертве, вікна вибиті. Зима. На підлозі — шар снігу, підлога заледеніла, але під льодом — фотографії людей, які там жили... Мені їх потрібно дістати. Я розтираю рукою лід, щоб він розтанув, і раптом мені робиться страшно: я питаю в себе, що я тут роблю? Я обличчя свого народу дістаю з-під льоду, в той час як це майже нікому не потрібно... — згадує Ліна Костенко.
І все ж, не зважаючи на песимізм, письменниця та інші учасники експедиції, які давно стали друзями, сподіваються, що їхній голос влада почує та виділить приміщення для музею-архіву «Чорнобильська Атлантида», а воно має бути розмірами до трьох тисяч квадратних метрів.
— Що можна зробити, щоб цей центр мав можливість нормально працювати? Він же не має де. Не дай Бог далі так продовжуватиметься — це ж пропала вся робота... А робити щось треба, бо експедиції немає ціни, — каже Ліна Костенко. — Я думаю — хто в нас є? Журналісти! Це очі суспільства, яке спить, і голос суспільства, яке не чує. Тому в мене є дуже велика надія на журналістів, бо ні на депутатів, ні на посадовців — вже немає...
