Колишній глава нафтопроводу «Дружба» і нинішній мер Львова чомусь раптом підтримав реверсне використання нафтопроводу Одеса — Броди, тобто варіант, який передбачає не доставку каспійської нафти до Європи, а роботу у зовсім протилежному напрямі — з транспортування російської нафти до Чорного моря. Він вважає, що це буде доцільно, принаймні до вирішення питання про забезпечення прокачування ним нафти у прямому напрямі. «Ще 3—4 роки нафтопровід буде лежати у пустій землі, тому нічого поганого в реверсі я не бачу», — сказав Л. Буняк у середу на прес-конференції у Києві.
Ця заява виглядає більш ніж дивною для людини, яку вважали головним будівником цього стратегічного і для України, і для всієї Європи об’єкта. Здавалося б, кому як не йому відстоювати проектний напрям. І виступати в опозиції до протоколу, який підписав 23 квітня у Москві «Нафтогаз України» з російськими компаніями, що передбачає експорт російської нафти через територію України з використанням реверса нафтопроводу Одеса—Броди і відвантаженням у порту «Південний».
Але, за великим рахунком, цьому не слід особливо дивуватися. Для Буняка не вперше спочатку говорити, більш того, — приймати рішення, а лише потім думати. Саме так тривало й саме будівництво нафтопроводу. Не є таємницею, що на той час країна мала величезні фінансові труднощі, дефіцитний бюджет із року в рік не виконували. У Буняка запитували: а чи все підрахували, чи буде нафтопровід рентабельним для України підприємством? Потім, коли будівництво розгорнулося, Буняк не прислуховувався до порад подумати про джерела нафти для нафтопроводу.
Тоді деякі ЗМІ подавали його як єдиного стратега і «старателя» проекту ЄАНТК та культивували міфи, що він фінансує трубу від Одеси до Бродів мало не з особистої кишені. (Багато хто сьогодні, щоправда, запитує: а чи виплачували під прикриттям «патріотичності» будівництва встановлені законом податки?). Пригадується, коли нафтопровід, прихопивши чималі бюджетні гроші (приблизно $500 млн.), нарешті вийшов із категорії пунктирних ліній, постало також питання про те, що для його наповнення нафтою добре б створити міжнародний консорціум із власників цієї досить дефіцитної у світі сировини. У країні й тоді вже розуміли, що без цього в півмільярдний проект життя не вдихнути, і бачили явну загрозу заморожування закопаних у землю коштів у тому випадку, якщо Україна проводитиме в цьому питанні ізоляціоністську політику. («День» тоді й пізніше неодноразово писав про відповідні рішення РНБО й укази Президента, які всіляко саботували сили, котрі ввійшли пізніше до складу «Нашої України»).
Але як же описати виниклий у відповідь благородний гнів «патріотів», які окопалися в уряді (і навколо) Віктора Ющенка і Юлії Тимошенко! Тоді вони направо і наліво навішували ярлики зрадників національних інтересів, а як контраргументи називали нібито реальні терміни введення нафтопроводу в дію (Ющенко ще в березні 2001 року обіцяв: «12 мільйонів тонн нафти цього року — це та прем’єра, якою розпочне комерційне існування нафтопровід».). І пан Буняк також не стояв збоку, неодноразово виступаючи як публіцист-викривач своїх опонентів. Та час безапеляційно виявив неправоту ізоляціоністів. Нафтопровід і нафтопорт побудували, але й досі їх ще нема серед ефективно діючих підприємств. Навіть через два роки частково працює лише порт і 52-кілометрова ділянка труби, та й то не в проектному напрямі, а на відвантаження російської нафти, що йде через Босфор.
А що ж наш рицар нафтопровідного ізоляціонізму, який завжди позиціонувався, як стійкий націонал-демократ, котрий стоїть (своїм «гаманцем») на сторожі національної ідеї (в її розумінні за Ющенком-Тимошенко)? Мабуть, усвідомивши, що йому не впоратися з обов’язками національного уповноваженого з питань ЄАНТКЮ, і не бажаючи відповідати за можливий провал цього проекту, він вирішив, як тепер кажуть, плавно «з’їхати з теми», і став мером Львова — за діяльної політичної та іншої підтримки Юлії Тимошенко — «єдиного чоловіка» в уряді імені Ющенка — і самого Віктора Андрійовича.
Щоправда, на новому терені успіхи Буняка помітні досить погано. Наприклад, уже у липні підвідомчий йому Львів може залишитися без гарячої води у зв’язку з надзвичайно низьким рівнем оплати за газ. Тільки за першу декаду червня рівень розрахунків населення за гарячу воду знизився до катастрофічних 15%. Борги теплопостачальних підприємств перед газовиками з початку року становили вже 7,6 млн. грн., а рівень розрахунків і далі знижується. НАК «Нафтогаз України» попередив комунальні підприємства міста: якщо борги не ліквідувати, то у новому опалювальному сезоні газ не відпускатимуть.
Здавалося б, у львівського мера своїх нинішніх турбот хоч греблю гати. А він раптом вирішив вирізнитися на старому «нафтопровідному» терені і приєднався до суперечки між тими, хто відстоює проектний напрям руху нафти до Європи, і тими, хто, використовуючи труднощі, створені свого часу ізоляціоністами, ратує за реверс.
Цікаво, що, зі слів Л. Буняка, нафтопровід спочатку проектували для роботи в обох напрямах. Отже: тоді, коли для активістів «львівської клумби» створювали світлий образ будівника українського нафтопроводу, призначеного для того, щоб вберегти Україну від нафтового монополізму Росії, цей самий «патріот» насправді будував свою трубу саме для російської нафти? У будь-якому випадку своєю заявою він свідчить проти самого себе.
На жаль, розплачуватися за це, що зовсім не виключено, доведеться всім нам. 28 травня, виступаючи у Києві на конференції з питань енергетичної безпеки, посол США в Україні Карлос Паскуаль попередив українських політиків щодо подібних вчинків: «Щоразу, коли Україна фліртує з новою пропозицією реверсувати трубопровід і почати експлуатацію в режимі Броди—Одеса, Україна сама собі шкодить. Глобальний ринок повинен повірити, що Україна — надійний партнер, який має стратегічне бачення і дотримуватиметься його. Крім того, якщо Україна реалізує Броди—Одеса, це лише збільшить обсяги нафти, що надходять до Чорного моря, і прискорить створення конкуруючого обхідного маршруту, котрий зробить Одеса—Броди непотрібним».
Проте не виключена і така версія: Буняк, втративши довіру виборців, не просто «поступився принципами», а був вимушений підігравати одному з прихильників російського реверса — «Нафтогазу України» — з елементарних популістських міркувань, тобто з надією на те, що останній ослабить газові санкції щодо очолюваного мером-патріотом міста. Хоч чи принесуть увечері стільці за цю ранкову послугу, ще невідомо. Але справа не в Буняку. Історія з нафтопроводом, яка, як ми все ж сподіваємося, отримає найближчим часом могутній позитивний імпульс і відповідну розв’язку, вчить усіх нас ринковим правилам гри, які, як і шахи, зобов’язують думати не потім, а наперед.
