Віднедавна, коли представники Енергонагляду пригрозили знеструмити моє житло за несвоєчасну оплату, я перестав дивитися на вітер як на атмосферне явище чи, скажемо більш високими словами, як на джерело натхнення. А почалося все з Тишківки. Саме в цьому селі нашого Новомиргородського району (Кіровоградська обл.) ми знімали одного разу матеріал для чергової програми нашої телестудії. Там і познайомилися з Борисом Павловичем Лусканом. Спершу ми побачили витвір його рук. А не побачити було складно: край села, де колись була одна з численних економій графа і цукрозаводчика Бобринського, розташовано будинок, двір якого прикрашала встановлена на щоглі вітряна установка з багатьма лопатьми досить витонченої конструкції, що міняла час від часу вісь свого обертання, залежно від напряму повітряного потоку. Тим паче, що господар був удома й охоче поділився своїми рецептами виживання в наш складний час. На КСП, а тим більше на державу розраховувати зараз складно, тому Борис Павлович, як і більшість селян, зосередився на власному натуральному господарстві, де, крім городу, утримує чимало голів худоби та птицю. Та одна справа — гнатися за кількістю, а інша — замислитися над економією та зменшенням собівартості сільгосппродукту, який виробляється. І він вирішив почати з елементарного: економії електроенергії.
— Ідея побудови власної вітроелектростанції, — говорить Борис Павлович, — виникла в мене відразу ж після того, як я сюди переселився. Визначив одразу: з яру постійно віє вітер, тож вітряк не простоюватиме. І хоча я за спеціальністю не енергетик, а будівник, все ж якісь навички маю в цій галузі. До того ж, у 50-х роках, коли село ще не було електрифіковано, ми з братом на дерев’яному стовпі встановили пропелер з двома лопатьми і невеликий генератор. Усе село вечорами сиділо при гасових лампах, а ми — при електричних і могли слухати радіоприймач. А коли стовпи загальної енергосистеми пройшли і через наш регіон, потреба в саморобці відпала — електроенергія була дешевою. Та ось нині, під час енергетичної кризи, я згадав про своє юнацьке захоплення. Звичайно, ніяких креслень і схем під рукою не було. Намучився під час установки кута атаки лопатей. Але все ж таки методом спроб і помилок зібрав, встановив і відрегулював цю конструкцію на оптимальний режим роботи.
Що ж собою являє вітроустановка Лускана? Кілька десятків алюмінієвих лопатей діаметром обертання три метри за допомогою одинадцятиметрової карданної передачі живлять танковий генератор потужністю три з половиною кіловата. Угорі турбіна дає 60 обертів на хвилину, а внизу вони перетворюються на 800 обертів, що дозволяє отримувати постійний струм величиною 30—50 амперів. Але енергія не завжди потрібна, тому, щоб система не працювала даремно, Борис Павлович заряджає за допомогою вітру акумуляторну батарею загальною ємністю 2000 ампер-годин. Тут встановлено і перетворювач. З 12 вольт постійного струму він дає 220 вольт змінного, та ще й з промисловою частотою 50 герц.
Останнім часом Тишківку, втім, як і інші населені пункти нашого регіону, частенько відключають від загальної мережі енергопостачання. У таких випадках Борису Павловичу його ВЕС і власна енергомережа допомагають не тільки у справі банального освітлення, але й при перегляді телевізора, а головне — його індивідуальний інкубатор під час висиджування яєць жодного разу не відключався, що дозволило зберегти всю птицю, як кажуть, ще в зародку.
Роботами Лускана зацікавилися земляки із сусіднього селища Капітанівки, райцентру і навколишніх сіл. А після того, як сюжет про нього було показано по місцевому телеканалу, кількість місцевих ентузіастів вітроенергетики в окрузі різко збільшилася. Багато зверталися за порадами до нас, телевізійників, а не до героя нашого матеріалу. Змушені були взяти на себе функцію координаторів цих розрізнених спроб приборкати енергію вітру, а це, сподіваюся, дозволить мені узагальнити досвід ентузіастів цієї нової, точніше, добре забутої старої справи.
Головна проблема — у відсутності матеріалів. Через сучасну «металеву вакханалію» люди змушені лопаті вітроколіс виготовляти не з міцного металу, а з дерева, яке швидко зношується. Та й малообертові, але потужні генератори вдень з вогнем не знайти. Відчутна й відсутність інформації. Нині чимало вітчизняних бізнесменів, вивчивши досвід голландців у вітроенергетиці, займаються переважно імпортом з-за кордону недешевого для селян вітроустаткування, а інші просто продають креслення і схеми як власне ноу- хау. Тому місцеві умільці вважають за краще обмінюватися важким досвідом власних успіхів і прорахунків. Добре, якщо ще потрапить до рук підшивка «Радіо» півстолітньої давності зі схемами чи популярна брошура Є.Фатеєва того ж часу...
Деякі земляки Бориса Лускана, ставши на звивисту дорогу власної електрифікації, мріють розширити сферу використання енергії вітру. І оскільки газифікація нашої місцевості тільки починається, а за дороге вугілля через мізерність бюджету не нараховують субсидію, вони вирішили енергію цю використовувати влітку для підігрівання води, а взимку — для обігрівання власного житла. Чи вистачить потужності установки, чи досить буде матеріалів, знань, досвіду, наполегливості, нарешті, — покаже майбутнє.
