О пів на п’яту ранку проїжджаємо повз велетенський смолоскип. Полум’я б’є з височезної труби поруч із двома домнами. Домни — два конусоподібні громадища, однак струмінь вогню вищий: він так високо, що краєвид навколо здається цілковито пласким: чи то перша ніч творіння, чи то останній світанок світобудови. А з другого боку, у верхньому правому кутку вікна, висить скромний, ніжно-жовтавий молодик. Так ми і в’їхали у Донецьк крізь цю химерну браму.
Перше, що кидається у вічі на активно реконструйованій привокзальній площі, — середніх розмірів церква, розцяцькована золотом до болю в очах. Гіпертрофована чорнильниця з магазину сувенірів. Церкви тут будують не рідше, аніж торговельні центри, позолоти не шкодують.
Центр — розмах і передбачуваність: прямокутне планування кварталів, скляна пательня «Донбас Арени», чітка геометрія, окреслена паралелепіпедами сталінок, хрущовок, брежнєвок, а останніми роками також виявами вітчизняного архітектурного постмодернізму, далекими від будь-яких уявлень про стиль. Ніяких пасток, двомовностей і кривих вуличок європейських міст; замість ієрогліфів історичної забудови — прямолінійна абетка пролетарського метрополіса. Але варто пройти трохи далі, і все змінюється. Стара Юзовка — будиночки, що притискаються до землі, з невеличкими віконцями в нерівних, бугристих стінах, котрі здаються наче виліпленими казна-коли з кольорового пластиліну і припалими порохом. Тут шахтарі жили і за часів легендарного Юза, тут вони живуть і зараз. І це геть інакший Донецьк.
Деталі у настільки контрастному просторі мають першорядне значення. Парк металевих скульптур — запаморочливий парад кітчу, а найбільше запам’ятовується бронзовий черв’ячок, що виповзає з такого самого яблука. Вивіски на рестораціях і магазинах — «Добрий Шубін», «Шури-Мури», «Гідрометеоцентр», «Королівські діаманти». Аякже, королівські, саме королівські. Одержимість зовнішнім ефектом відповідає загальному потягові до масштабності. Дівчата прагнуть пересуватися на підборах, які тут називають «кабли». Що вищі кабли, то міцніша самооцінка. По вулицях у такому взутті далеко не пройдеш, а в деяких місцях придатною для дефіле взагалі лишається вузька смуга рівного асфальту, і цією стежинкою модниці ходять за своїм щастям. Під кінець нашого перебування ми потрапляємо у місце, де кожна з цих красунь мріє побувати або вже побувала хоч раз.
Кругла зала. З одного боку — стелажі з книгами і величезною (бутафорською?) Біблією, з другого — полиці з алкоголем, перед барною стійкою сидить натуралістична бронзова скульптура якогось лисуватого добродія яскраво характерної зовнішності в стилі одеських анекдотів. Унизу, у центрі, наче сцена в амфітеатрі: круглий танцмайданчик з естрадою, на якій шкварить ансамбль. Вокаліст, міцний чолов’яга, однаково гучно й надсадно хрипить пісні Цоя, Юрія Антонова, Елвіса Преслі і «Землю в ілюмінаторі». Близько дев’ятої на майданчику топчеться лише кілька дівчат, не дуже гарних, та впевнених у собі і на добрячих каблах. Після десятої стає людно. По залу ходить дід у білому циліндрі й фраку з написом «КаВаЛер» на спині і тягне дівчат танцювати. Сам, виявляється, з Новопетриківки Донецької області, дізнавшись, що я родом з Дніпра, питає в мене чистою українською, чи далеко там Петриківка.
Ближче до півночі перед естрадою не проштовхнутися. Ярмарок марнославства, що тут розгортається, просто заворожує. Дівчата у вечірніх сукнях, сумнівні жіночки з кілограмами косметики на обличчі, культуристи із золотими ланцюжками на шиях, солідні чоловіки і їхні охоронці, що паряться в темних костюмах, спиртне рікою, дим коромислом, «летящей походкой», і що далі, то більше цей веселий бедлам починає мені щось нагадувати. Не за антуражем, а за духом: салун із класичних американських вестернів або бар з гангстерських драм часів «сухого закону». І через те приходить розуміння, що ж таке Донецьк, звідкіля оця широта, оця дика мішанина, оці «королівські кабли».
Донецьк — це наш фронтир, кордон між усталеним життям і неприборканою прерією. Усе ті ж самі ковбої та індіанці, скальпи й стрілянина зі стегна, швидкі капітали, скажені гроші, продажні чиновники, супергерої — байдуже, комічні або серйозні. Донецьк — наша лабораторія «дикого капіталізму», наша Америка. Наші позолочені палаючі ворота до нового прекрасного світу.
