Суспільство, як казав класик, має ненаситне бажання знати все.
Окрім того, що знати варто.
Журналістика недаремно є другою найдавнішою професією. Після того, як нашу тугу втамують представниці першої професії, нам одразу треба репортаж про те, як ці представниці до такого життя докотилися.
Давайте нам розлогий звіт.
Так, видно, було з правіку.
Коли ніщо більше не мучить у тілі, час на добру моральну історію. І необов’язково правдиву. Головне — аби про те, що поруч. Навіть якщо того знати й не варто.
Для цього потрібні репортери, письменники та інші доповідачі.
Кажуть, що заробітки журналістів значно нижчі за заробітки повій, і це дещо дивує через приблизно рівнозначну потрібність обох професій. Утім, журналіст може поєднати в собі обидва вміння, й тоді винагорода буде вищою.
Моральна також. Може перепасти якийсь орден чи звання — залежно, хто при владі.
Це за таких журналістів непокоїлися депутати, коли ухвалювали закон про криміналізацію наклепу в засобах масової інформації. Принаймні на це натякав один із речників партії, яка керує цією країною, Ярослав Сухий. «Не мені вам розповідати, скільки коштує політична чорнуха чи порнуха», — сказав він журналістам. «Закон потрібен, щоб ви не писали фігню».
Писати «фігню», до речі, діло зовсім не просте. Газета чи телекомпанія може вивалити добру суму, якщо таку «фігню» було доведено в суді як наклеп і є постраждалий, і йому було справді завдано шкоди.
Але депутати захотіли за це ще й саджати. Згадують, що в кількох країнах Європи такі закони також є, але забувають згадати, що там судова система незалежна. А в нас — спробуй доведи в районному суді, що опублікована інформація була не завідомо неправдива, а прикра помилка, та що таке буває навіть на сторінках поважної американської «Нью-Йорк Таймс». Там два журналісти не так давно писали не просто «фігню», а повну ахінею, з видуманими джерелами і цитатами. Що ж, газети тепер у скруті, на факт чекерів грошей не вистачає.
Забувають також згадати, що саме цього року Комісія з прав людини при Організації Об’єднаних Націй постановила, що криміналізація наклепу порушує свободу висловлення та несумісна зі статтею 19-ї Міжнародної конвенції з цивільних і політичних прав...
Коли йдеться про захист таких прав, примітною є Америка. Там дбають набагато більше про свободу слова, ніж про постраждалих від такої свободи. Там ставляться менш прихильно до позивачів у справі про наклеп, ніж навіть у інших демократичних країнах.
І в тюрму за таке не саджають, хіба що в суді доведуть, що наклеп полягав не просто в завідомо неправдивій інформації, а що така інформація поширювалося зі зловмисним, злочинним наміром.
А абсолютним захистом у справах про наклеп є правда. Коли пишуть, що політик є дурнем, і той каже, що то наклеп, то приносять в суд його законодавчі ініціативи й запитують — ваша честь, чи притомна людина могла щось таке придумати?
Американці знають щось більше за українських депутатів.
Хоча б те, що наклеп, якщо вже він є, ніколи не може знищити чесну людину.
