Чесно кажучи, від кого, а від НТВ я такого не чекав. Назвати Київський патріархат «розкольницьким» могли державні телеканали Росії, державні й так звані «націонал-патріотичні» (насправді імперсько-шовіністичні) видання. Але щоб це зробила незалежна телевізійна структура, яка намагається — бодай частково! — тримати професійну марку...
Тим більше видавалася неймовірною подібна тональність у повідомленнях загалом професійної інформагенції NEWSru.com. Проте, розповідаючи про намагання Української православної церкви (КП) взяти на поруки Юлію Тимошенко, інформагенція вжила словосполучення «самопроголошений Київський патріархат», «відлучений від РПЦ філарет (Денисенко)», і, зрозуміло, слово «єпископ», коли говорилося про настоятеля Михайлівського собору в Києві, було поставлене у лапки: мовляв, читачам слід розуміти, що це несправжній церковний ієрарх, самочинний.
І як це сприймати, скажіть мені?
Якби йшлося про телеканал Московського патріархату чи про церковний сайт, то такі запитання б не поставали. Кожна церква має право оцінювати іншу, хоча й тут не зайве спершу подивитися у дзеркало, пригадати власну історію і взяти до уваги, яке тисячоліття від Різдва Христового нині надворі. Але коли таку «інформацію» дають масовій аудиторії серйозні ЗМІ, то, по-перше, не можна ставати на позицію якоїсь конкретної церкви, по-друге, слід дуже обережно накидати ті чи ті ярлики.
Бо ж насправді «самочинними» і «самопроголошеними» є ледь не всі православні церкви в європейських державах, включно із Російською.
Остання самочинно відкололася від Константинопольського патріархату ще в XV столітті, проіснувала у такому стані близько 150 років і, врешті-решт, унаслідок ослаблення позицій Вселенського патріарха за умов османського владарювання доміоглася свого визнання. Удвічі менше років знадобилося Болгарській православній церкві: вона була самопроголошена 1872 року, а визнання своєї автокефалії одержала 1953-го. Й Елладська, і Сербська, і Кіпрська православні церкви свого часу самочинно були проголошені автокефальними, і лише потім визнані канонічними православним світом. У свою чергу, Сербська церква вважає «розкольниками» Македонську (автокефалія її була проголошена ще 1967 року) і Чорногорську (автокефалія проголошена 1993 року). То як, будуть московські журналісти при нагоді називати ці церкви також «розкольницькими», чи це слово стосується тільки й виключно українців, тільки Київського патріархату?
Іншими словами, «самочинність», «розкол» і «самопроголошення» — це норма утворення автокефальних православних церков у європейських державах, а не якийсь гріх чи ѓандж, як може уявити собі масова аудиторія з повідомлень московських журналістів.
Ба більше, трапляються у православному світі й узагалі закручені історії. Скажімо, грузинське православ’я автокефалію здобуло ще в ХІ столітті, а після завоювання Грузії Російською імперією на початку ХІХ століття ця автокефалія незаконно була скасована, і синод РПЦ так само незаконно зняв з Антонія II сан католикоса-патріарха. Та грузини не скорилися: коли з Петербурга надсилали своїх екзархів, їх нерідко просто вбивали. Не дивно, що як тільки була одержана звістка про падіння самодержавства, почалося відновлення Грузинської церкви. І хоча патріарх РПЦ Тихон засудив «самочинний характер» відновлення автокефалії, грузини не звернули на це уваги, ба більше, вони вигнали з країни ієрархів-росіян. І навіть більшовики змушені були змиритися із фактом цієї автокефалії, урешті-решт 1943 року наказавши відновленій і повністю підконтрольній їм РПЦ визнати Грузинську апостольську автокефальну православну церкву.
А тепер, попри такі історичні пертурбації, патріархи обидвох церков на рівних нещодавно зустрілися й обговорювали важливі питання в Києві...
І взагалі, на місці московських і деяких вітчизняних журналістів варто було би дуже й дуже обережно вживати словосполучення «неканонічна церква», бо загальновизнаної процедури отримання канонічності просто не існує. 51 рік тому православні предстоятелі церков зібралися на грецькому острові Родос і постановили виробити правила набуття канонічної автокефалії. Проте цю постанову так і не виконано: досі цих правил немає, канони відсутні, різні церкви по-різному трактують ці питання. Тож вираз «неканонічна автокефалія» — це суто ідеологічний штамп, який негоже застосовувати професійним журналістам. А називати Українську православну церкву (КП) «розкольницькою» не можна хоча б тому, що мільйони її нинішніх парафіян стали воцерковленими християнами саме в ній. То який це розкол? Навпаки, бачимо пряме втілення настанови Святого Письма: «Де двоє або троє зберуться в Ім’я Моє, там і Я серед них» (Матвія 18:20). Тим більше, що число тих, хто зібрався в УПЦ КП, значно масштабніше...
Отож прагнення журналістів світських мас-медіа країни, де церква відділена від держави, бачити все через призму настанов тільки однієї із чинних церков і ніяк інакше можна визначити чи як непрофесійність, чи як певний конформізм (адже ця церква толерується владою, власне, вона давно вже є складовою Царства Кесаря), чи як прагнення створити в країні атмосферу релігійного фундаменталізму, такого собі «православного талібану», де різкі слова лунають на адресу всіх тих, хто ходить до «неправильного» храму.
