Результати виборів у Молдові не стали сенсацією — як і очікувалося, найбільшу кількість голосів здобули молдовські «єврокомуністи». Минулі вибори не були геополітичними тією мірою, якою були такими українські, оскільки боротьба відбувалася не за фронтальні геополітичні тренди, а за владу, що у випадку з Молдовою означає боротьбу за право очолити євроінтеграційний тренд. Об’єктом зовнішньополітичної уваги до Молдови стали не стільки партійні кандидатури, скільки законсервоване територіальне питання пострадянського простору.
АТЛАНТИЗАЦІЯ «ПСЕВДОДЕРЖАВ»
До розширення ЄС та євроатлантичної зони Придністров’я залишалося багато в чому внутрішнім питанням СНД та «юрисдикцією» Росії. Оптимальним для Москви варіантом у нинішніх умовах могла б стати федералізація Молдови зі збереженням впливу на цей «російсько-орієнтований анклав». Проте Кремль поки що не зміг презентувати адекватний новим умовам проект розв’язання придністровського питання, чим, по суті, й викликане серйозне охолодження відносин із Кишиневом.
Російська регіональна ініціатива на етапі пострадянського зовнішньополітичного позиціонування зосереджувалася на створенні «проросійських» буферних зон за рахунок нових мікротериторіальних утворень на кшталт Північної Осетії, Аджарії, Придністровської Молдавської Республіки. Враховуючи, що уламки радянської імперії продовжують свій рух «від московського центра», можна з великою часткою імовірності припустити, що російські спроби коректувати напрям цих уламків і скеровувати їхній рух зустрінуть і переспрямують сильнішою тенденцією — економічної й політичної атлантизації Східної Європи. І такі невеликі анклави, як ПМР, мають надто мало шансів для адекватної реалізації своїх ексклюзивних варіантів геополітичного позиціонування під російським патронатом. Змістом процесу політико-економічної атлантизації є не соціально-економічна артефактність ЄС (це лише наслідок), а історично-територіальна дерадянизація Східної Європи після тривалого етапу історії радянського політико-соціального й економічного конструювання цієї території.
Сьогоднішня Росія, яка готова патронувати ПМР, залучається в постіракську геополітичну схему розподілу глобального контролю за безпекою. У цій схемі економічна міць виходить на один рівень із військовим потенціалом. Об’єктивна економічна недостатність Росії стає чимдалі більш вирішальним чинником, що виводить країну з пулу глобальних лідерів. І в цьому контексті ініціативи з витиснення Росії з клубу G-8 є наочним доказом актуальності цього твердження. Тому спроби утримання Росією своїх зовнішніх зон контролю, швидше за все, звужуватимуть міжлідерський діалог зі США, Європою до рамок необхідних правових рекомендацій. Тобто це означає запровадження нового правила глобальної безпеки — доступ до контролю над безпекою стає ресурсно й статусно зумовленим.
«ГЕТЬ ВІД МОСКВИ», АБО ДИВЕРСИФІКАЦІЯ ВПЛИВУ
Повертаючись до зовнішньополітичних технологій залучення ПМР до євроатлантичного контексту, слід зазначити, що, попри низку технічних проблем, що виникли в молдовської влади, яка не отримала реальної більшості в парламенті, сценарій другого президентського терміну Вороніна є цілком прийнятним для Заходу. Молдовський президент є однією з ключових функціональних фігур у контексті реінтеграції ПМР. У цьому разі навіть «червоний» профіль молдовської влади не відіграв ролi контраргументу в позиції Заходу: вибори, хоча й із застереженнями, визнали легітимними і Вашингтон, і Брюссель.
ПМР була багато в чому компромісним американсько-російським проектом. Але на сьогодні роль ПМР як буферно-митної зони російського домінування вже відіграна і нівельована євроінтеграційними амбіціями України, з одного боку, та євроорієнтаційними заявками Молдови — з іншого. Це означає, що у випадку з ПМР, незалежно від внутрішніх стратегій трансформації цієї зони, лінія зовнішнього тренду передбачає вектор поступового асимілювання республіки у федерально-автономному форматі Молдовою, а не Україною чи Росією.
У свою чергу, американська адміністрація нині зорієнтована на ліквідацію «псевдодержав», «псевдоавтономій» — тобто регіональних «регульованих конфліктів», що відіграють роль точкових анклавів російського впливу і виходять за рамки нової логіки пострадянської інтеграції. Загалом ситуація, що складається нині на пострадянському просторі, вписується в сценарій другої демократичної хвилі, для якої, як і для першої, характерним є лейтмотив «геть від Кремля». Однак цього разу цілевизначенням таких внутрішніх трансформацій є не національна держава, а вибір інтеграційного сценарію і залучення до наднаціональних структур. Росія програла лідерський інтеграційний тендер і не змогла реалізувати сценарій ефективного політико-сек’юритарного координаторства СНД. Нині ці ніші освоюють менші, але мобільніші гравці.
Процес дроблення розвивається в новій інтеграційній логіці, що грунтується на диверсифікації «центрів делегованого впливу». Технологічний бік процесу полягає в створенні кількох регіональних центрів і коаліцій. Безумовно, ідея «Союзу центральноазіатських держав» актуалізована Казахстаном більшою мірою у зв’язку з наближенням передвиборної кампанії. Однак, якщо брати до уваги активізацію осі Київ — Кишинів — Тбілісі, подібні зсуви в інтеграційній логіці можуть свідчити і про те, що в доступному для огляду майбутньому пострадянський простір може розвиватися в руслі конкуренції нових інтеграційних центрів.
УКРАЇНСЬКИЙ ШАНС НА ЛІДЕРСТВО
Український чинник задав «розділову» логіку в зв’язці Росія — ПМР. Це демонструється й новою митною програмою українського Президента, в якій, імовірно, братимуть участь німецькі ресурси. Російський президент не може зіграти сильнішу контргру в цьому напрямі, якщо суворо дотримуватиметься правових рамок, суцільна кон’юнктура яких сьогодні вигідніша Заходу, ніж Росії. На тлі російського «відкату» до придністровського сценарію чимдалі активніше залучається ЄС. У ширшій (ніж формат ОБСЄ) європейській участі в придністровському сценарії зацікавлена Україна, яка освоює роль провайдера європейського впливу в регіоні. Активна участь у врегулюванні та, що не менш важливо, успішне його завершення, гарантували б Києву зміцнення регіональних лідерських позицій. У свою чергу, євроатлантичний формат придністровського сценарію значною мірою вирішив би питання легітимності регіональних лідерських претензій України. Тому Київ зацікавлений у тому, щоб питання ПМР вирішувалося в рамках європейських та євроатлантичних міжнародних правових практик.
Київ, який претендує на активну суб’єктну роль у придністровському процесі, має не лише ефективно відігравати роль «європейського представника» в регіоні, а й освоювати ще одну, цілком закономірну в цій ситуації нішу. Нинішня Україна має достатній зовнішньополітичний потенціал для того, щоб врівноважити та згладити контрросійський тренд, який стає базовим чинником нової коаліційності на пострадянському просторі. Київ, який став неформальним лідером по суті контрросійської коаліції, мусить вiдіграти роль головного чинника пом’якшення конфліктності пострадянських сценаріїв, ставши посередником між «старими» й «новими» гравцями регіону. На сьогодні саме від позиції України залежить смислове наповнення ГУУАМ — чи стане він інтеграцією «для» (для спільного досягнення європейських стандартів) або інтеграцією «від Росії».
