Тріумфальне для Юлії Тимошенко голосування за її прем'єрство та програму дій уряду однозначно показало: з формуванням нової опозиції в Україні є проблеми. Однак, думається, чільникам нової влади не варто впадати в ейфорію через явну розгубленість колишніх, як здавалося, принципових опонентів. Новий прем'єр вже встигла висловити сподівання, що в опозицію перейде невелика кількість політиків. Але якщо, як і в перші десять років незалежності України, влада (тепер з іншими лідерами та іншими задекларованими принципами) залишиться без серйозних критиків, то не слід виключати можливості, що ситуація в Україні розвиватиметься за знайомим сценарієм. Невеликий екскурс в історію: Народний Рух України після обрання свого опонента, колишнього секретаря ЦК Компартії України Леоніда Кравчука президентом України так і не став реальною опозицією до нього. До квітня 2001 року як Рухи (їх тоді вже стало два), так і інші угруповання з національно-демократичного спектру де-факто підтримували чинного президента Леоніда Кучму. Не було створено й чіткої опозиції з боку цих сил до урядів, які змінювали один одного в ті ж роки. За призначення на прем'єрство Вітольда Фокіна, Леоніда Кучми та Павла Лазаренка голосувало понад 300 депутатів, зокрема пер еважна більшість рухівців. У ці роки, як ми пам'ятаємо, про свою опозиційність до влади заявляли тільки соціалісти й комуністи. Але останні в результаті стали бутафорською опозицією, якою, судячи з результатів п'ятничного голосування, збираються залишатися й надалі.
Водночас не пригадується, щоб хтось із провідників партій національно-демократичного забарвлення визнав свою відповідальність за політику, яку проводили тодішні керівники держави та урядів і яку вони зараз визначають згубною для України. У ті роки теж багато говорилось про конструктивну опозицію (це робив навіть В'ячеслав Чорновіл), але ця тактика (чи стратегія?) стала здебільшого прикриттям небажання конфліктувати з владою, що іноді стимулювалось із боку керівників держави чи урядів призначенням окремих представників такої опозиції на певні посади у виконавчих органах, а ще маскуванням відсутності чітких власних підходів до вирішення тих чи інших серйозних суспільних проблем. Красномовний факт: за позбавлення колишнього прем'єра П. Лазаренка депутатської недоторканності (тоді він вже не був прем'єром) проголосувало багато з тих, хто з ентузіазмом підтримав його призначення главою уряду. Хоча ще під час сходження останнього на цю посаду оприлюднювалось достатньо інформації про його неоднозначні, з погляду закону та моралі, дії на посаді першого віце-прем'єра. Це вже потім ім'я П. Лазаренка довго фігурувало в Україні та за кордоном як символ корупційності української влади.
У зв'язку з цим виникає закономірне запитання: якими суспільними, політичними чи особистими принципами керувалися ті чи інші політичні сили або окремі політики, коли визначали свою позицію в тій чи іншій суспільній ситуації більшого чи меншого масштабу? До безумовних надбань того періоду слід віднести хіба що ухвалення нової Конституції України. Однак і тоді національно-демократичні сили стали, по суті, провідниками узаконеної цим історичним актом максимальної концентрації влади в руках Президента — з остраху перед лівими, які мали сильні позиції в парламенті, вони недалекоглядно зробили ставку на одну особу як носія найбільших владних прерогатив.
До серйозних змін у суспільно-політичній ситуації, кульмінацією яких стала помаранчева революція, наша країна почала просуватися тільки після того, як сформувалась реальна опозиція тодішнім президенту та уряду. Але сталося це тільки після того, як спочатку Юлія Тимошенко, а за нею й Віктор Ющенко були зміщені зі своїх посад у Кабміні.
Зараз складається схожа ситуація: при обговоренні кандидатури Тимошенко на посаду прем'єра майже не було чути критичних голосів на адресу нової влади — її лідерам видали карт-бланш. Однак, підтримавши нового прем'єра й урядову програму своїми голосами, ті, хто натиснув кнопки «за», фактично взяли на себе відповідальність як за уряд, так і за його програму. Водночас дехто заявив, що буде ретельно відстежувати кроки нових міністрів. Але опозиція або є, або її немає — хоча б частина груп і фракцій парламенту, не представлених в новому Кабміні, з погляду цивілізованої політики, повинна була б заявити про непідтримку уряду та його програми. Так робиться у країнах сталої демократії — в більш чи менш означеному вигляді сильна опозиція існує в Німеччині, Франції, Великій Британії, інших країнах ЄС, в США. Позиція «поживемо — побачимо» наших потенційних опозиціонерів означає, що потім важко буде пояснювати виборцям, чому нищівної критики заслуговують ті й те, за кого й за що вони так дружно проголосували раніше. Що ж до поведінки комуністів, які демонстрували свою «відсутність» у сесійній залі, то її справді опозиційною не назвеш.
Донедавна у нас домінувала огульна критика тих сил і політиків, які нині стали владою. Поновлення її, звісно, позитиву й динаміки суспільству не додасть. Кажуть, що реальна опозиція виявить себе ближче до парламентських виборів 2006 року (про це заявляв Леонід Кравчук). Але якщо нова влада на цей період залишиться без цивілізованих і принципових опонентів, це буде не на користь їй самій. З другого боку, українське суспільство нині потребує консолідації, і є небезпека, що опоненти влади знову візьмуться розігрувати карту розколу країни, двомовності, подвійного громадянства. За таких умов постане питання про відповідальність опозиції, й ті, хто претендуватиме на цю роль, повинні чітко усвідомити межі своєї опозиційності. Як повинна зробити це також влада, яка хоче, щоб її поважали. І влада, і опозиція також мають зрозуміти, що безпринципність в політиці в кінцевому підсумку дорого обходиться суспільству і є серйозною загрозою демократії.
ВЛАДА-2005: ДОСЛIВНО
«Іти до Європи з трьома-чотирма чемоданами проблемних відносин із Росією не можна. Якщо ми думаємо про Європу, ми повинні думати про наші відносини з Росією.»
«Я просив би вас (співробітників СБУ. — Ред.) бути всюдисущими.»
«Суть нашої політики — щоб до грудня місяця людина відчула, що її життя покращилося.»
«Україна — учасник Женевської конвенції. Вона передбачає, що особи, які отримали статус біженця та політичний притулок в одній із країн конвенції, автоматично мають його й у всіх інших.»
(щодо перспектив видачі Росії «олігарха-втікача» Бориса Березовського, якщо той приїде в Україну)
