В західному кіні вкрай рідко можна побачити сцени, зняті в Україні. Згадок про країну побільшало відчутно, персонажі-українці теж з’являються — низький уклін помаранчевій революції — а от, власне, об’єктиви європейських чи американських фільммейкерів звертаються в наш бік неохоче.
Однак нещодавно таки з’явилася картина, зафільмована частково в Україні. Причому в таких помітних місцях, як Палац «Україна» та Музей-заповідник Пирогів. Та найбільше тут важить ім’я режисера — нідерландського майстра Йоса Стелінга.
Стелінг — то ціла епоха в європейському кіні. Такі його стрічки, як «Елкерлік» (1975), «Ілюзіоніст» (1984), «Стрілочник» (1986), «Літючий голандець» (1995) — окрім вражаючої краси кожного кадру, запам’ятовуються ще й глибиною рефлексій, щільним філософським підтекстом. Причому ця інтелектуальна напруга створюється саме екранними образами, а не словами — герої у цих фільмах майже не розмовляють, все зрозуміло завдяки чудовій грі та Стелінговим образам.
Останні роки режисер трохи відійшов від такої медитативної багатозначущості, й став знімати щось на кшталт трагікомедій. Останній фільм саме і є такою іронічно-сумною комедією; вже сама назва говорить за себе — «Душка» («Dushka»). А втім, то не тільки назва, а ще й ім’я-прізвисько російськомовного й недоладного чолов’яги (якого грає, до речі, колишній киянин Сергій Маковецький) у шапці-вушанці. Цей суб’єкт одного веселого дня вдирається до голландського сценариста Боба (Жин Бервутц) та лишається в нього жити. Попередні труднощі на кшталт нерозділеної закоханості в красуню робітницю кінотеатру чи недописаний сценарій після появи Душки починаються Бобові здаватися дитячим лепетом. Бо герой Маковецького має унікальні таланти руйнувати весь побут до останньої чашки включно та пхатися туди, куди його зовсім не запрошували. Одне слово, справжня широка слов’янська душа, що доводить більш просту голландську душу до антилюдяного сказу.
На щастя, обходиться без кровопролиття. Бо сценарист (як є, за власним зізнанням Стеллінга, його альтер-его) поступово починає розуміти, що Душка не просто його непутящий ангел-охоронець, а, по суті, є уособленням кращої частини його власної душі — наївної, щирої і безмежно доброї у своїх найкращих проявах, що особливо стає зрозумілим у занадто, на жаль, сентиментальному фіналі, знятому на грунтовій дорозі посеред густих довженківських дерев.
Звичайно, «Душка» не є найкращим фільмом Стеллінга. Відчувається, що українські та російські реалії так і лишилися для режисера екзотикою. Але й про цілковиту невдачу говорити не варто. Бо хоч і сентиментально, хоч і мелодраматично — але ж і душевно по-справжньому.
