Коли надія перевищує страх, то вона породжує відвагу.
Георгій Кониський, український письменник, проповідник, церковний і культурний діяч

Притулок украдених надій

10 грудня, 1999 - 00:00


Для одних гуртожиток асоціюється з вічною романтикою й веселим безтурботним життям, а для інших — із загальними кухнями, нудотним запахом квашеної капусти з чужої каструлі, постійним наглядом і «турботою» прискіпливих вахтерів, боргами та... самотністю в чотирьох стінах під сірою стелею.

Що ж, гуртожитки теж бувають різними, як є різними люди з різними долями. А цей називають «молодіжним» або ж «холостяцьким». Для своїх він монастир… жіночий.

Чи не за кожними дверима живе чиясь маленька трагедія, чиясь зневажена любов, чиясь доля-мачуха.

Ось тут мешкає 35-річна Галя. Щопонеділка й щочетверга до неї приходить коханий, а вихідні та свята вона проводить наодинці з телевізором і спокусливими журналами для жінок, бо в нього — «сімейні дні». Він сказав, що нізащо не залишить дружину з дітьми, а вона й не вимагає. Змирилася з презирливим ставленням до себе вахтерів, готова й далі бути об'єктом найбрудніших пліток заради кількагодинного краденого щастя... за графіком.

Одягається вона гарно, має телефон, телевізор, розкішні меблі — не гуртожитські. Ніколи не залишає в сушильні прання: боїться, щоб не вкрали. Все життя вона провела в подорожах і мандрівках, жила тільки для себе. Втратила можливість отримати квартиру, адже колись її цілком влаштовував гуртожиток, міцна компанія подруг, які давно одружені. Вночі Галю мучить безсоння, часом вона голосно плаче за зачиненими дверима й слухає Паваротті.

Підприємство, якому належить гуртожиток, — банкрут. Заборгованість із зарплатні величезна, завод простоює, люди без роботи. Якщо в працівниках немає потреби, то вони роз'їжджаються хто куди. Одні — додому в село, інші — на сезонні польові роботи. В гуртожитку залишаються «чужі», тобто ті, котрі не мають ніякого стосунку до підприємства, проте вчасно платять за проживання «живими» грішми. Ці жінки заселяють так званий «елітний» поверх, на них завше трохи скоса дивляться «корінні» мешканки.

Коли вибухне в коридорі якась дрібна сварка (цього тут не бракує), то котрась із сторін обов'язково боляче вжалить іншу: «А ти чоловіків водиш. Думаєш, вдасться одружитися? Вони від тебе тільки одного хочуть...»

Далі — пекуча образа у відповідь, сльози, грюкання дверима, перешіптування «доброзичливих» сусідок...

Якось посеред кухні плакала одна жінка. Чому? Бо вже місяць завод не постачає теплу воду. Помилася в холодному душі — захворіла. Ліків нема за що купити, заборгованість за гуртожиток — понад сто гривень. Вона варила чай з липового цвіту в старенькому чайнику без кришки, проклинаючи свою вищу освіту, роботу й скорочення, чергу на квартиру, якої так і не отримала.

Складається враження, що більшість тут озлоблена на все навколо вже тільки тому, що вони тут, і що вони нещасливі. А щастя тут не живе — щастя не жіночого роду.

— Жінка, як квітка, — сказала якось тернопільська сваха, засновниця СМП «Доля» Любов Яворівська. — Вона розквітає, як є для кого, а як нема — не цвіте. Головне для кожної з нас — бути комусь потрібною, виховати гарних дітей, звити своє гніздечко. Жінка не створена для самотності...

Що ж, самотність — це страшно. Дуже страшно, коли сотні окремих самотностей живуть разом ось у таких притулках обкрадених надій та сподівань, яких у Тернополі, на жаль, чимало.

Ліля ЛІСАНКОВА
Газета: