Фотосерія Катерини Корнійчук «Лист до Шекспіра» (для повноти картини додам, що їй супутні в експозиції ескізи костюмів Олексія Вакарчука до Гольдоні) прийшла у світ саме під торішнє Різдво, але по-справжньому починає нам «смакувати» із другого чи третього разу. Повторна поява їй — серії і красуні авторці — личить. У тому, що спершу могло здатися карнавальним жестом, проступають смислові сухожилки нинішнього дня. Новорозквітлий культ «сера Вільяма» (а шану йому віддали останнім часом Стоппард із Грінуеєм, Бродський із Гвінет Пелтроу) щось пояснює, та не все. (Зрештою, наче вже і знайшли незаперечні докази, що Шекспір — то не Шекспір, а граф Ретленд — геніальний відлюдько єлизаветинської доби, — і що з того? Знайоме слово пестить слух). Він тут наслідок, а не причина, привід, а не інспірація.
Привід... для перевдягань, а до них залучено професійних модельок та аматорів-ентузіастів, почасти виразніших од своїх «колег у законі». (Те, що жіночок тут утричі більше од мужичків, особливих тлумачень не потребує: здається, на дворі фемінізм? А може, рівновагова «помста історії»: в XVII ст. дівчат грали безвусі молодики, і у XVIII ст. це схвалював сам Гете, а у ХХ ст. дівчатам і непотрібно нікого грати, окрім себе. Мужчина — це щось на кшталт пікантної підливи, а на печеню вибрано «слабку стать»). Відомий мистецтвознавець і галерист — звично жвавий і гамірний — Т-ко на фотографії, зрежисованій Корнійчук (виконавець — В. Філін), обертається на такого-от монарха XVI ст., який, смертельно втомившись од своєї місії, щовечора лягав у домовину, щоб міркувати, як далі жити в цій юдолі сліз. Чи такий уже це збіг обставин, що схожа звичка свого часу опосіла ще не стару Сару Бернар, а в її репертуарі Шекспір займав не останнє місце, і саме вона примудрялася грати принца Датського на сцені і короткоекранно. Коло замкнулося знову.
Метаморфоза, дуже схожа на конфуз, — поетеса-журналіст Л. — відома мистецькій тусовці як «дівчинка в капелюшку» (надягає його в найбільшу спеку) — ризикнула позувати з оголеними персами. Ох, і чого б то їй не завагатися, не оцінити тверезо своїх принад. Тож і випало їй амплуа: наречена, котра не бажає одружуватися; хотів би я краєм ока зиркнути на самого «молодого»! Розхристаність ієрархій — повсюдна річ у нашому побуті, але тільки сьогодні вона сягнула критичного рівня. Раніше вважалося гріхом бажання всидіти на двох стільцях — нині двох замало, давай три, чотири, п'ять! «Я виглядала нині жінкою-вамп, а то і постренесансовою мадонною...» — марить наша героїня, якій для ефекту вії пофарбували в оранжевий колір. Цікаво, а мозок можна якось «пофарбувати»?
Вочевидь, Корнійчук не бажає тотальної ілюзії перевтілень, яка є недосяжною і... нецікавою. І нехай вилискують вермеєрівські шати, і нехай хвацько звиваються кружальця покраяного лимона (достоту, як у голачуських натюрмортах «золотої» доби), але в кадр потрапляють фрагменти сучасного розгардіяшу, зі штативами і дротами: місце зйомки змінити не можна. Сама ж мікросцена — хоч персонажі, власне, віддаються бездіяльності — зорганізована навколо тексту шекспірового сонету. Точніше — однієї літери, футуристично висмикнутої із грядки тексту. І вже до тексту прилаштовується персонаж, а не навпаки. Однак текст розсипано, рухи повторюються, голос затинається — отже і персонаж трохи розгублений, персонаж у пошуках розбірливої фрази. Навіть у тому випадку, коли йому вдається опанувати своє «друге єство», крихкість переродження є очевидною. Там, за курсом (окремий стенд присвячено «кухні творчості»), модельки нервово регочуть, хлепчуть воду зі склянки і взагалі ніяковіють. Без блакитної помади їхня чарівність зменшується, як мінімум, наполовину, що не з кращого боку характеризує сучасну моду, яка дає шанс не всім, а випадковим обраницям (на відміну, наприклад, від моди ХIХ ст.), звісно, якщо ними не заопікується художниця-чарівниця Катерина Корнійчук.
