Наближення виборів завжди супроводжується пожвавленням серед партійних лідерів. Не залишився осторонь цього процесу й «вождь» українських комуністів Петро Симоненко. Усвідомивши, вочевидь, що електорат потроху скорочується з абсолютно природної причини — віку виборців, очільник КПУ вирішив ударити переконливим комуністичним словом по студентському піддатливому вусі. І місце вибрав не яке-небудь, а любий серцю владної верхівки, в яку, до речі, входить і КПУ, Донбас. Завітавши до Донецького національного університету, головний комуніст країни не зміг зрадити старої звички й перетворив анонсовану лекцію на черговий агітпроп. Студентів, котрі прийшли на зустріч із Симоненком добровільно-примусово, намагалися впіймати на вудочку традиційними розповідями про «безкоштовний сир», тобто дешеву ковбасу, доступне житло та гарантовані робочі місця. Послужливі викладачі вишу тим часом розповсюджували листівки й календарі з безсмертними обіцянками кращого життя. І все було б гаразд, але нові часи потребують нових вчинків. На превеликий жаль головного комуніста, безхмарний період, коли ходіння в маси закінчувалося оплесками, що переходили в овацію, змінили часи двобічної комунікації, буржуйського діалогу.
Студенти особливо не церемонилися. Про це йдеться в матеріалі «Симоненко знеславився в Донецькому університеті» видання «Донецкая правда». Перше запитання прозвучало від представника історичного факультету, і стосувалося воно доречності героїзації Сталіна, з огляду на кривавість його режиму. Не чекаючи подібних запитань, лідер КПУ скривився, але відповідь знайшов швидко: мовляв, не такий уже й поганий Йосип Віссаріонович, а всі чутки про кров на його руках — підступні витівки ворогів трудящих. Одним з яких, за логікою та свідченнями історичних фактів, був і Микита Хрущов, котрий розвінчав культ Сталіна й відкрив бодай якусь частину правди про злочини комуністичного режиму. Наступне запитання від журналіста «Донецької правди» Павла Островського, який вирішив відвідати лекцію під виглядом звичайного студента, також не порадувало Петра Симоненка: воно стосувалося незліченних статків народних слуг, послідовників марксизму-ленінізму. Тут комуніст почав дратуватися: «Чому так кажуть про комуністів? Якщо їздити, то що, ми повинні тільки волами їздити? Тобто олігархи можуть літати літаками й вертольотами, і до них жодних питань», — обурився Симоненко. Щодалі в ліс, то більше дров — саме за таким принципом відбувалося спілкування зі спудеями. Альма-матерці поцікавилася причинами спаду підтримки компартії та не оминули теми нещодавнього прецеденту з колегою Петра Симоненка по мандату — депутатом від КПУ Юрієм Гайдаєвим, для котрого автомобіль класу «люкс» — не розкіш. Глава компартії відбивався, як міг: Гайдаєв, за його словами, вже не член компартії, а в обвалі рейтингу та невиконанні заявлених обіцянок виявилася винними самі донеччани. «А ви за кого голосували? Чому ви мені ставите подібні питання? Запитуйте тих, хто при владі, займає високі посади, а обіцянок не виконує!» — парирував Симоненко. Одне незрозуміло: що робить Комуністична партія в парламентській більшості?
Можна впевнено сказати, що акція провалилася — невдячне студентство засипало вождя незручними запитаннями та ще й тихенько підсміювалося з палких відповідей комуніста. Та й справді, як тут не посміхнутися? Безсмертну та вічну ідею комунізму з головними її складовими — рівність, свобода і спільне майно — проповідує людина, чий будинок розташований на клаптику землі площею понад один гектар. Також Петро Симоненко змушений їздити комфортабельною іномаркою преміум-класу. Хоч, за його словами, він людина старого гарту: до останньої передвиборчої кампанії їздив собі «Жигулями» та «Волгою». І звісно, для того щоб не ганьбити власної партії та, перепрошую, не виглядати останнім «жлобом» на тлі провладних олігархів, головний комуніст одягається в італійські костюми від «Бріоні». А от буржуазні витребеньки, наприклад швейцарський годинник Franck Muller — то подарунок. Дари, взагалі, сиплються на Петра Симоненка, немов із рогу достатку. Маєток, автомобілі й усе, що за межею депутатської зарплатні, на яку і живе лідер компартії згідно з його декларацією про доходи, — презент, нічого сам не купував.
Весь цей пострадянський цирк міг би бути кумедним, якби не все ще чималий відсоток виборців, які йдуть до дільниць із єдиною метою — проголосувати за комуністів. Як сказав колись мій викладач, родом із СРСР: «Звісно, тоді було краще — у мене ще все волосся на голові було!». Хоч це й жарт, але в ньому є чимало правди. Невже ностальгія за шевелюрою може виправдовувати аж п’ять відсотків прихильників комуністів, хоч таке пояснення найбільш раціональне. Чи вони зовсім не вмикають телевізора? Чи не чують сміховинних заяв, що злітають із масних вуст розгодованих комуняк? Чому люди уникають логіки? Чи не бачать вони, що партія, за яку вони голосують, просто присмокталася до тіла української держави?
Якщо копнути глибше, то вибір Симоненка абсолютно зрозумілий. Тоді як його колеги, вихідці з радянської владної верхівки, враз змінили стяги й рішуче перефарбувалися в демократів, заповзятий комуніст зробив ставку на старе-добре минуле й одержав чималу підтримку, свого часу навіть виступивши конкурентом Кучми на президентських виборах 1999 року. Відродження спочатку забороненої Кравчуком партії сталося через передвиборчі махінації, а згодом домовленості між Симоненком та Кучмою, але Петро Миколайович, напевно, сказав би, що то — ахінея, як і чутки про сталінський режим. Не до кінця зрозумілим залишається, хто й досі спонсорує партію комуністів? Передвиборча агітація з плакатами, листівками й бігбордами. Охорона та створення нових пам’яток комуністичного режиму. Наймані мітинги, де групка молодиків переконує в тому, що вони душею та серцем уболівають за компартію, от тільки на до болю просте запитання журналістів: «Хто такий Ленін?» відповісти так і не спромоглися.
Мої предки родом із Полтавщини. Моя прабабуся, потрапивши під час Другої світової війни у ворожий полон та випивши до дна чашу гастарбайтерської долі на теренах гітлерівської Німеччини, після того як повернулася на Батьківщину, мусила приховувати свій статус, адже ризикувала потрапити до лав ворогів народу. Потім їй довелося пережити голод 1940-х років, коли з хати виносили все: перекопали двір, позаглядали за ікони і, знайшовши там баночку квасолі, нагримали на господарів та забрали її геть. Батьки прабабці, інтелігенція полтавського краю, мусили пожертвувати всім своїм добром — власним хутором і господарством — на користь радянської держави. Родичів з іншої лінії було вислано до Сибіру: глава сім’ї був священиком. Це коротка історія роду, а таких історій по Україні — безліч. Виходячи з позиції людей, які не мають рідні, котру знищив диявольський режим, або, швидше за все, просто не знають про її існування, розмірковувати про блага радянської минувшини теж не доречно. На що вони купилися? Гарантоване житло, робота і дешева ковбаса — недарма ж комуністи були матеріалістами. Але в чому сенс такого життя? Щастя — це не кінцевий пункт, це шлях. Можливо, світ не завжди справедливий, але ти, принаймні, маєш право на власний вибір та успіх. Головне правило комунізму: кожному за потребою, нікому за здібностями — не для мене. Можна, звісно, наліпити на думки представників молоді ярлик «юнацький максималізм».
Нове покоління більш толерантне, і не треба плутати з індиферентним. Нам не байдуже! Так, є багато молодих людей, які ще не знайшли свого шляху, але право на пошук цього шляху в них ніхто не забере, і я вірю, що рано чи пізно вони почнуть перейматися станом справ у державі, де вони живуть, у суспільстві, де ростимуть їхні діти. Дивним чином прихильники різноманітних партій, що сповідують «інше» минуле України, також не підтримують комуністів. У кожного є свій зоряний час, і для компартії, мабуть, він уже добіг кінця, принаймні на теренах нашої держави. Усі резерви вичерпано. Навіщо ганебно втрачати рейтинг і паплюжити лахміття комуністичних ідей? Минуле століття слугувало для людства найбільшим захопленням і найжахливішим розчаруванням: люди підтримували Сталіна, мільйони боготворили Гітлера, але тільки сильний може визнати свої помилки. Німеччина зреклася свого фюрера, знищивши будь-які згадки про нього. Їм довелося вибачитися перед багатьма країнами, визнати Голокост, розсекретити безліч документів — посипати голову попелом. Утім, для ФРН це було своєрідним трампліном до нового життя, кращої держави. «Хто вже згорів, того не підпалити знову», — писав поет, один із представників Срібного віку. «Не люблю, коли вмре, а дивиться», — казала моя прабабуся. Тож, може, пора вже полишити ленінські ідеї мавзолею та визнати, нарешті, правду, адже без неї ми — ніхто. Правда — це щось довершене, щось таке, що відійшло в історію, а без минулого немає майбутнього, без історії не може існувати народ.
На шляху до євроінтеграції, якої ми так прагнемо, стоять не лише дії, що їх від нас вимагають здійснити в майбутньому, а й значна лепта належить данині минулому. Ми мусимо відновити себе, відродити з архівів, виокремити із «братньої» спільноти. Усвідомити власний шлях і пройти болісний процес очищення на користь майбутнього.
КОМЕНТАР
Павло ОСТРОВСЬКИЙ, журналіст газети «Донецкая Правда»:
— Студенти реагували на заяви Петра Симоненка з гумором. Дехто малював, наприклад, переді мною сиділа дівчина, яка виводила в зошиті «Мне скучно». Дехто іншим чином розважався: грав в ігри на телефоні. Яка там могла бути атмосфера, людей туди навмисно зігнали! Звісно, не палицею, а через профоргів, через викладачів їх повідомляли, що треба прийти на «науковий захід». За словами організаторів, це мала бути відкрита лекція Петра Симоненка. А вийшла агітпроп... Це ви гадаєте, що люди знають про злочини комуністичного режиму, а у нас тут, на Донеччині, не всі так думають. Серед студентів, приміром, були комсомольці, яких привели члени Компартії. Щодо зацікавлення всіх студентів, то сказати важко. Та агітація, яку проводив «лектор», мало кого цікавила, особливо серед студентів. Мені, наприклад, було цікаво розпитувати Симоненка про політику.
