«День» любить чіплятися до своїх читачів і експертів із різними запитаннями. Пригадується, відповідаючи на одне з них, — чи задоволені ви своїм життям? — керівник будівельної компанії «Познякижитлобуд» Нвер Мхітарян іронічно зауважив: за радянських часів тими, хто був дуже задоволений життям, цікавився ОБХСС, а тими хто був дуже незадоволений, цікавився КДБ. Схоже, в цьому жарті запримічений один із наслідків історичної травми, яку ми успадкували від радянського періоду, — боязнь виглядати успішним і благополучним.
Свого часу відомий соціолог Євген Головаха, порівнявши рівень добробуту українців наприкінці 1880-х та на початку 1990-х, зробив несподіваний висновок. Суть така: попри те, що опитані констатували різке «схуднення» своїх гаманців, у країні, однак, стрімко зросла купівля автомашин, дач та побутової техніки. Така алогічна картина — не що інше, як вияв заниженої самооцінки українців, манери прибіднятися, недооцінювати «своє» та зводити на п’єдестал «чуже».
Існування цих рис у національному характері наших співвітчизників, або як нині кажуть, — ментальність, нерідко відзначають й етнопсихологи. Як приклад вони здебільшого згадують звичку українців «скаржитися на життя», тоді як для жителів західних країн подібний душевний стриптиз у відповідь на запитання: «Як справи?», — вважається поганим тоном. Зрозуміло, для нас своєрідним виправданням може слугувати нинішній рівень життя. Проте результати моніторингу, проведеного Інститутом соціології НАНУ, свідчать, що з роками кількість людей, які вважають себе бідними, зменшується, а лави «середнячків» поповнюються.
Наприклад, у 2002 році, порівняно з 2001-м, кількість респондентів, які визначають матеріальний рівень своєї сім'ї як «жебрацький» та «бідний», знизилася на 21,5%. Водночас до середнього класу почали прираховувати себе на 21,4% більше. Примітно, що разом із тим зросла і кількість тих, кому не вистачає впевненості у своїх силах, рішучості в досягненні своєї мети, вміння жити в нових суспільних умовах, а крім того, загалом задоволених своїм життям. Подібні установки, до речі, властиві і нашій державі загалом у зовнішній політиці. Від країни, що подавала великі надії, — до підзахисного, потерпілого і підопічного. «Адвокати» — Польща і навіть Литва. Із запитанням, наскільки є адекватною самооцінка українців та які чинники на неї впливають, — «День» (тему пiдказав знiмок на 1-й шпальтi) звернувся до психологів, соціологів, економістів.
Олександр ГУБЕНКО, кандидат психологічних наук, головний редактор журналу «Практична психологія і соціальна робота»:
— Багато особливостей поведінки, самооцінки, менталітету наших співвітчизників стають більш зрозумілими з огляду на історичний шлях України. Історично склалося так, що по Україні неодноразово прокочувались хвилі експропріації приватної власності. Особливо за радянських часів, та й в епоху самодержавства також. Це сформувало своєрідний «синдром розкуркуленого», коли на рівні колективного підсвідомого сформувалась установка: «Краще применшити свою заможність, щоб не прийшли і не розкуркулили». Крім того, історичні обставини, які впливали на розвиток національного характеру, сприяли формуванню синдрому «відчуженої людини». Йдеться про те, що українець протягом сотень років був позбавлений приватної власності, починаючи з часів самодержавного кріпацтва і закінчуючи державно-тоталітарним соціалізмом. Він не мав контрольних важелів управління своїм життям, тобто власності, впливу на суспільні рішення. Все це закріпилось в період тоталітарного соціалістичного ладу, коли моменти відчуження людини від суспільства досягли свого максимуму. Людина була рабом обставин, держави, своїх керівників і так далі...
Власність завжди виконує захисну функцію. Вона захищає людину від сваволі держави, сваволі інших людей. У черепашцi власності людина захищена від тиску зовнішніх обставин. І коли вона втрачає цей захист приватної власності, вона перетворюється на людину-жебрака, на людину, повністю залежну від зовнішніх обставин. Це викликає почуття невпевненості у собі та беззахисності, і як наслідок — занижену самооцінку. Це почуття призводить до того, що люди сприймають все своє, як щось погане, а чуже — як добре, гарне. Часто доводиться чути від наших людей, що на Заході все добре: там і будують гарно, і готують гарно, і товари там найкращі, і лікарі там кращі і т.д. А у нас апріорі, безвідносно до обставин, в будь-якому випадку завжди все погано. Все було погано, є погано і, мабуть, буде погано. Інша особливість національної свідомості — негативізм стосовно держави і суспільства як помста за те, що з людиною не рахуються. Тобто вона все сприймає «в штики», як щось погане: державу, політиків, керівників, навіть намагається, коли це можна зробити безкарно, псувати суспільну власність. Ми й досі стикаємося з проявами цього, коли бачимо розписані стіни під'їздів. І це роблять ті люди, які там живуть. Таке враження, що вони живуть в приймах, а не у власному будинку та не у власній державі.
Наступна риса, яка випливає з синдрому відчуженості, — це пошук винуватців у своїх негараздах у зовнішньому світі. Це можуть бути «масони», «москалі» або «світовий заколот проти України». З цього виникає ще намагання навантажити своїми проблемами оточуючих, перекласти відповідальність за свою долю на когось іншого. Між людьми завжди має бути певний бар'єр, певна дистанція. Але варто нам почати «говорити за життя», як ми вже вивертаємо всю душу. Особливо за чаркою. Те, що з американців чи європейців мало не кліщами витягують психоаналітики, у нас за чаркою розповідають ледве знайомій людині — про свої дитячі переживання і образи, проблеми в коханні, проблеми на роботі. Відсутність цієї психологічної дистанції між людьми — це наслідок відсутності соціальної дистанції, яку зазвичай дає приватна власність і повага іншої особистості.
Зараз, треба відзначити, цей синдром проявляється все менше. Потроху беруть верх більш здорові, позитивні, більш раціональні тенденції адекватної оцінки себе і оточуючих.
Звичайно ж, риси нашого народу притаманні і країні в цілому. Як сказав один філософ: «Кожен народ заслуговує на свій уряд». Керівники держави, форма правління у державі, внутрішня та зовнішня політика — все це багато в чому дзеркальне відображення психологічних рис народу цієї країни, його національного характеру. Тому не треба шукати винних у власних негараздах. Як казав доктор Преображенський у «Собачому серці»: «Руїна починається в головах». Позитивні зрушення у суспільстві починаються з позитивних зрушень у психіці людей.
Ярослав ЖАЛІЛО, президент Центру антикризових досліджень:
— На жаль, самооцінка українцями свого фінансового стану досить часто є заниженою. Це пояснюється кількома причинами. По-перше, це особливості національного менталітету, які виховані тривалим періодом труднощів. Цей менталітет формувався протягом багатьох століть. По-друге, це пов'язано, можливо, із не зовсім ринковими механізмами оцінки фінансового становища. Адже сьогодні людина, яка, скажімо, є власником квартири, не розглядає це як володіння певним капіталом. На Заході ж володіння квартирою розцінюється як ознака досить високого соціального стану людини. Самооцінка також пов'язана із купівельною спроможністю громадян. Якщо людина має стабільний заробіток, який дозволяє забезпечувати їй прожитковий мінімум на рівні її потреб, то це відповідає певній самооцінці. По-третє, це пов'язано із специфікою українського бізнесу, який, на жаль, досить часто проходить поза легальними економічними процедурами і, отже, не може бути коректно оцінений повною мірою.
Наша національна «традиція», очевидно, зберігатиметься і надалі. Це не комплекс меншовартості, а, скоріше, певна обособленість, приховування власного добробуту, традиційні для українців. Мені здається, що розвиток економіки, стабільне економічне зростання, сприятлива державна політика щодо податкової сфери сприятимуть тому, що поступово рівень самооцінки зростатиме. Власне, тільки час може допомогти нашим громадянам оцінити себе гідно.
Олександр СТЕГНІЙ, директор Центру соціальних і політичних досліджень СОЦИС:
— Говорити, що всі українці прибідняються, — не зовсім коректно. У нас є різні категорії населення — і за віком, і за рівнем матеріального добробуту. Є багатомільйонна армія пенсіонерів України. Переважна частина цих громадян справді дуже бідна. І говорити, що вони прибідняються, неправильно.
Що стосується людей молодого та середнього віку, то у них виросла рамка матеріальних вимог. Те, що ще п'ять-десять років тому здавалося предметом розкоші, сьогодні у сприйнятті цієї генерації є атрибутами нормального повсякденного життя. Це стосується наявності автомобіля, побутової техніки, власної квартири, дачної ділянки... Матеріальні претензії стосуються також рівня заробітків. Сьогодні нерідко молоді фахівці, які закінчують вищий навчальний заклад, хочуть мати зарплату, яка незмірно вища за матеріальні претензії, які свого часу висували їхні батьки. Якщо їхня зарплата менша — вони вважають себе обділеними. І соціологи в своїх анкетах на запитання: «Як ви оцінюєте свій матеріальний добробут?» отримують відповіді «непогано» від пенсіонерів, у яких пенсія 150 гривень — вони примудряються на них жити. З іншого боку, 32-річний чоловік оцінює свій матеріальний статус як низький і стверджує, що він живе погано, при цьому зазначаючи, що його доход — 1200 гривень.
Але, втім, загальна картина складається така, що переважна частина населення України живе бідно. Передусім, через питому вагу непрацездатного населення пенсійного віку (якщо нас сьогодні близько 48 мільйонів, то 12 мільйонів — це пенсіонери). Також малозабезпеченими є люди, які працюють у державному секторі економіки, в бюджетній сфері та не мають додаткових заробітків. Тобто основу піраміди добробуту, дуже широку основу, становлять верстви суспільства з низькими доходами. А черги в супермаркетах, штовханину на дорогих ринках, ажіотаж на ринку нерухомості створює зовсім інша категорія населення.
