«Прийшовши до влади, треба бути владою»

Рік тому вони ще змогли зібратися разом. Була «та сама» погода, «ті самі» люди і навіть Ющенко — цей «ключ від дверей свободи» (так колись метафорично висловився Юрій Луценко) — був із ними в одній зв'язці. І хоч віри їм було вже менше, але шанс усе виправити ще залишався.

Сьогодні, втративши майже все, вони продовжують писати різні «сценарії» до одного Свята. Першим свої нотатки оприлюднив Роман Безсмертний. Він розповів, що «закінчується розробка сценарію Дня Свободи» і в заході запланована участь Віктора Ющенка, який «виходить на сцену та звертається до Майдану». Щоправда, планам Романа Петровича в Секретаріаті Президента дуже здивувалися. Там, як з'ясувалося, теж розробляють свій сценарій. Тільки одна Юлія Тимошенко поки що нічого не розробляє. Хоча вона вже встигла заявити, що на один Майдан із Безсмертним не вийде. До речі, ще місяць тому однопартієць Юлії Володимирівни Микола Томенко запропонував, щоб український народ другу річницю помаранчевої революції святкував без участі політиків. «Помаранчева революція — це не політична, а суспільна подія. Але оскільки політики не виправдали надій народу, то цю подію народ повинен відсвяткувати без їхньої участі». Треба визнати, що здоровий глузд у цих словах є.

Ми запитали експертів «Дня»: чи доречно зараз відзначати річницю помаранчевої революції? І два вічні запитання: хто винен, що все так сталося, і що робити?

Юрій ШАПОВАЛ, професор, доктор історичних наук:

— Звісно, для нинішнього політичного двовладдя недоречно і, я би сказав, якось соромно пишно відзначати річницю помаранчевої революції. Донецькі ненавидять «помаранчевий» Майдан, а ті, хто співав на Майдані в листопаді 2004-го, поклавши руку на серце, просто, як ми тепер бачимо, зрадили той Майдан. Вони девальвували Майдан, його гасла, цінності.

І все-таки, попри цю девальвацію, знайдуться ті, хто відзначатиме річницю: це ті, хто був на Майдані, хто в листопаді 2004-го стояв там не ЗА особисту перемогу теперішнього Президента України, а ПРОТИ тієї колишньої влади, проти обману, фальсифікацій, маніпулювання людьми. Я дуже вірю, що той Майдан дуже багато чого навчив наше суспільство, інтелектуалів насамперед. Навчив сподіватися, насамперед, на власні сили. Навчив не боятися влади, а говорити їй правду. Це найважливіший урок, і про це треба згадувати якнайчастіше, незалежно від річниці тих драматичних і важливих подій.

Якщо з сьогоднішньої перспективи згадувати осінь і початок зими 2004-го, то зараз ми живемо в обстановці контрреволюції. Говоруни з «помаранчевого» табору (всі ці діячі, які начебто створювали «помаранчеву» коаліцію протягом трьох місяців, але так нічого й не створили) обов'язково програють донецьким «кремезним пацанам». Чому? Бо останні знають, чого хочуть. А от «помаранчеві», схоже, вже так і не збагнуть, що треба було робити, а чого не можна робити тепер у жодному разі. Найбільше винен, звісна річ, Президент Віктор Ющенко, який, крім іншого, досі не згадав аксіому: «Короля грає почет». Саме Ющенку треба найчастіше адресувати запитання «Що робити?». Утім, відповідь я йому готовий підказати: «Прийшовши до влади, треба бути владою».

Мирослав ПОПОВИЧ, філософ, член-кореспондент НАНУ, директор Інституту філософії:

— Я вважаю, що зараз святкування недоречні. Завоювання революції, звісно, не втрачені, свобода все-таки залишилася. Але, втім, радіти нічому.

Хто винен? Звісно, конкретні люди. Але я не хотів би зараз виступати в ролі судді. А от запитання «що робити?» справді важливе та цікаве. По суті, в нас вихід тільки один — голосувати на виборах і вибирати ті сили, які варто підтримувати. Мітинги та масові акції ні до чого хорошого вже не приведуть. Треба просто займатися повсякденною роботою.

Безумовно, помаранчева революція була одним із найяскравіших епізодів у житті багатьох людей. Це навіть для мене було так, попри те, що я вже дуже немолода людина і багато чого в житті бачив. Точно так само це сприймала і моя внучка, і вся моя сім'я. Це була казка.

Причому дуже важливо розуміти, що джерелом натхнення Майдану були не якісь конкретні люди або політичні сили, а демократія у кращому розумінні цього слова. Саме вона додавала весняного аромату цій осінній епопеї. І те, що абсолютно різні люди стояли за свободу, — це, звісно, незабутнє.

Але, на жаль, це ж стало причиною подальшого розколу. Колишні союзники перестали розуміти одне одного. Але не їхнє нерозуміння визначатиме наше майбутнє, його визначатиме той заклик до свободи, який ми всі тоді почули.

Віктор МОЙСЕЄНКО, доцент кафедри української мови Житомирського державного університету імені Івана Франка:

— Помаранчева революція була дуже важливим етапом і займає надзвичайно потужне місце в історії нашої країни. І якщо буде щось організовано з цього приводу, то я б із задоволенням прийшов на Майдан. Не для того, щоб воздати славу її лідерам, а відзначити зусилля сотень тисяч, а, можливо, мільйонів людей, які два роки назад вийшли на майдани не тільки столиці, але й десятків і сотень міст України. Я зараз готовий йти на Майдан, щоб висловити своє далеко не позитивне ставлення до того, що нині відбувається у державі. Отже, чи треба йти на Майдан зараз? Треба. Чи треба святкувати річницю тих подій? Не треба. Тому що, на превеликий жаль, люди, яких Майдан привів до влади, не виправдали сподівань тих, завдяки кому вони цього досягли. Але все одно наголошую, що те, що відбувалось два роки тому — це епохальна подія в житті нашої держави. Оскільки, якщо 1991 року незалежність, образно кажучи, впала нам на голову, то у листопаді-грудні 2004 року ми вже зробили якщо не крок, то півкроку на шляху до справжньої незалежності. І буде наступний крок, і буде новий лідер. А Віктор Ющенко, як думається мені, з'явився не за тих обставин і не в той час.

Зараз ситуацію в країні, на мій погляд, можна охарактеризувати як напівплачевну, але не катастрофічну. Хоча я поділяю думку тих, хто вважає, що в разі, коли нинішній уряд і нинішня Верховна Рада добудуть до кінця свою п'ятирічну каденцію, то настане незворотній процес, і Україна стане частиною якогось великого геополітичного утворення, і аж ніяк не НАТО, а чогось у вигляді Єдиної Росії чи Великої Росії. І зараз робляться перші кроки у цьому напрямку. Взято відвертий курс на Москву — це курс Партії регіонів, який направлений не на захист національних інтересів України.

Про наміри уряду в соціальній сфері я роблю висновок з проекту бюджету на 2007 рік, де, з одного боку, передбачене суттєве зростання валового внутрішнього продукту, а з іншого — підвищення заробітної плати у бюджетній сфері віднесене тільки на грудень того року. А ще закладений прибуток, перш за все, за рахунок великих підприємств і великих обсягів допомоги вугільній галузі, які, як відомо, знаходяться переважно у східних і південних регіонах країни. У той же час передбачається суттєве скорочення підтримки розвитку малого і середнього бізнесу. А за попередні два роки зарплата бюджетникам підвищувалась регулярно. Якщо нинішня Верховна Рада і уряд залишаться, і не будуть зростати доходи громадян, то пережити зиму буде складно, а перед весною можливий соціальний вибух, і тоді може вибухнути парламент. Я не знаю, чи відбудеться інший Майдан, але, на мій погляд, найбільша загроза Україні зараз у парламенті, а ще — у нинішньому уряді.

Антоніна ШЕВЧЕНКО, приватний підприємець (м. Миколаїв):

— На Миколаївщині до другої річниці помаранчевої революції підготовка йде дуже мляво. Лише націонал-демократичні організації, яких в області, до речі, мало, готуються до цієї події. Чиновники ж, як завжди, чекають вказівок зверху. Ейфорія, яка була два роки тому серед прихильників «помаранчевих», давно пройшла. Сьогодні все більше й більше мешканців області замислюються над тим, що ж реально дала кожному з нас помаранчева революція?

Два роки тому я щиро хотіла бути на Майдані, вірила в Ющенка, сподівалася, що дуже скоро життя стане кращим. На жаль, і мої сподівання, й надії моїх друзів, не справдилися. Особливо це відчуваєш зараз, коли вдвічі- втричі виросли тарифи на житлово-комунальні послуги, коли істотно підвищилися ціни практично на все. Бюджетникам за наші, платників податків, кошти підвищують зарплату, індексують її. А нам, підприємцям, на що сподіватися? Лише на себе, на свої сили. Малий і середній бізнес переживає складні часи.

Особливо боляче відчувати, що ми обманулися в наших надіях. Вважали, що за рік-два все зміниться на краще. Але так, на превеликий жаль, не трапилося. Чому? Напевно, Президенту не вистачило наполегливості в реалізації задуманого. Твердості характеру, якщо хочете. Гадаю, «допомогли» йому й «любі друзі». Адже це вони поставили особисті й корпоративні інтереси вище за інтереси державні. Розподіл портфелів у «помаранчевій» команді закінчився тим, що ці портфелі просто відібрали зовсім інші люди, які тепер керують країною. Тепер черга — за регіонами. У нас, на Миколаївщині, депутати вже п'яти районних рад висловили недовіру головам райдержадміністрацій. Дуже схоже на те, що тепер у депутатів обласної ради виникне бажання заслухати звіт голови обласної держадміністрації Олександра Садикова й... висловити недовіру йому.

Фактично в листопаді 2006 року ми маємо майже таку ж саму ситуацію, яка була два роки тому. Виключенням, мабуть, є те, що є зрушення у сфері забезпечення свободи слова. Але економічні лещата, нестримний ріст цін і тарифів, безсумнівно, призведуть до закриття багатьох ЗМІ. Або ж їм доведеться знайти собі багатого господаря й танцювати під його дудку.

На мою думку, в цій суспільно-політичній ситуації відзначати другу річницю помаранчевої революції варто не як свято, а як подію, яку по-справжньому осмислити ми зможемо, напевно, лише через багато років.

Дуже шкода, що багато що із задуманого два роки тому не реалізоване.

Ситуацію в Україні сьогодні важко оцінити однозначно. У тому, що ідеали Майдану не змогли втілити в життя, винні, на мій погляд, ті, хто не підставив вчасно плече Президентові. Щоправда, сьогодні в його команді нові особистості: Арсеній Яценюк, Віктор Бондар та інші молоді й прогресивні політики. Вони повинні зробити неможливе — повернути довіру до Президента. Зрозуміло, не красивими словами, а реальними справами. Якщо в оточенні Віктора Ющенка буде й надалі тривати те, що в народі називають мишачою метушнею й боротьбою за портфелі, то це хорошим не закінчиться ні для нього, ні для країни.

Дмитро ОСТРОВЕРХ, ветеран війни, підполковник у відставці (м. Харків):

— Вважаю, що святкувати другу річницю помаранчевої революції потрібно. Якщо не відзначати, то люди поступово забудуть, за що боролись. Народу це святкування потрібне для душевної рівноваги, його частина сподівається, що помаранчева революція продовжиться і в неї буде логічне завершення. По суті, революція відбулася, але позитивних наслідків не принесла. Коаліція без «помаранчевих», уряд практично — також, залишився один Президент, який не має реального впливу на ситуацію, особливо економічну. Якщо не буде святкування, то буде тільки гірше для більшості людей, що ще вірять у ті ідеали, за які боролись. Рано чи пізно це пригадається на наступних виборах. Тоді ця революція матиме вже інші наслідки. На мою думку, людям треба те, що ще не досягнуто, тому справжня революція ще попереду. Не обов'язково відзначати з шиком і розмахом, просто треба провести так, щоб громадяни усвідомили, що те суспільство й ті обставини, в яких ми живемо, — не наслідки помаранчевої революції, а наслідки її провалу. Люди не повинні зневірятись.

Хто в цьому винен, що так сталось? І «помаранчеві», й опозиція. Лідери революції не змогли скористатися всією повнотою влади, не встигли навести порядок і втілити в життя ідеали революції. Час було втрачено, і ніяких конкретних дій не було зроблено. У меншій мірі винна опозиція, яка скористалась помилками «помаранчевої» влади, їм навіть не довелось докладати великих зусиль, щоб створити більшість як в парламенті, в уряді, так і на місцях. Вони самі не сподівались, що їм зроблять такий подарунок. Ще з часів Київської Русі князі не могли дійти спільного висновку, навіть коли на них нападали вороги. Так і зараз «помаранчева» влада втратила свою нагоду. Щоб втілити в життя помаранчеву революцію, потрібен сильний лідер, який міг би іноді піти навіть наперекір Конституції заради досягнення мети, за яку виступали люди на Майдані. Ющенко виявився занадто м'яким Президентом. При нашому законодавстві, якщо діяти тільки згідно з ним, ніякої помаранчевої революції та змін не буде. Все настільки заплутано і охоплено корупцією, що законним шляхом нічого не досягнеш. Потрібно дочекатись того часу, коли лідерами «помаранчевого» руху стануть вольові люди з сильним духом. Насамперед це люди з «Пори», БЮТ і деяких інших політичних сил. Наш народ зараз настільки політично неактивний, що він сам нічого для себе не зробить на місцях доти, доки на самому вищому рівні влади не розпочнуть жорстких дій з утілення «помаранчевих» ідей.

Володимир ПРИТУЛА, політолог:

— Очевидно, помаранчева революція мала великий вплив як на ситуацію в Україні, так і на її історичний шлях, і не відзначати такі події народ не може. Інша справа, що святкування (чи просто відзначення) річниці помаранчевої революції має бути не державним святом, і жоден чиновник не повинен мати до цього якогось відношення, адже це перш за все свято інтелектуальне, духовне, гуманітарне, що вивело поняття свободи людини на вищий, ніж раніше, щабель у всьому пострадянському просторі. І не потрібні якісь державні потуги стосовно того, як саме відзначати річницю. Люди самі знайдуть спосіб відзначити її. Для когось це буде свято душі, свято спогадів, для когось — річниця втрачених надій, однак і це є своєрідним рубежем, який має бути осмисленим та засвоєним. Колись ще Ленін казав, що річниці революції краще всього відзначати ударною працею. Так і з річницею помаранчевої революції — її краще за все відзначити ударною працею з розбудови української державності, розвитку духовності, свободи у всіх її проявах. На мою думку, помаранчева революція за масштабами свого значення — це така ж важлива для історії України подія, як бій під Крутами чи перемога під Жовтими Водами.

Вважаю, справжнє гідне значення помаранчевої революції визначив прем'єр-міністр України Віктор Янукович, який сказав, що він підтримує принципи Майдану і що вони позитивно вплинули на історичний процес в Україні. І, справді, саме завдяки помаранчевій революції до влади прийшли не тільки «помаранчеві», але й інші прогресивні демократичні сили, у тому числі Партія регіонів. Тобто, якби не було помаранчевої революції, то це ще не значить, що в Україні не прийшла б до влади Партія регіонів, однак тоді вона змушена була б прийти до влади не демократичним шляхом, а через який-небудь «шахтарський заколот», через регіональний путч тощо. А це б значною мірою підірвало б довіру до неї та її авторитету, яким вона має зараз. Тому річниця помаранчевої революції — це свято перш за все для Партії регіонів, бо саме Майдан відкрив перед нею шлях демократичного поступу.

Олена СТЯЖКІНА, доктор історичних наук, професор кафедри історії слов'ян Донецького національного університету:

— Свято — це завжди добре. Люди зворушливо ставляться до того минулого, в якому вони були головними героями. Дехто, більш сентиментальний, на цьому грунті відзначає «день першого побачення», інші, менш сентиментальні, в ніч з 31 грудня на 1 січня чекають на Діда Мороза.

Майдан для багатьох людей — це перше побачення з самими собою, які зуміли побачити себе в новій якості, це і в якомусь сенсі очікування Діда Мороза (не плутати з Олександром Олександровичем).

Чи треба святкувати, відзначати? Гадаю, так. Майдан — свято не для всіх? Звичайно. Але зі святами так буває. Східна Україна любила 8 березня, Західна — День матері. Та хіба це зробило когось гіршим? Головне, щоб жодне святкування не стало приводом для сварки, для нового розбрату.

Щодо питання про «результати революції», то про них говорити рано, тому що насправді ми ще в процесі. Велика Французька революція — це 1789—1794рр. І романтична сторінка, пов'язана із взяттям Бастилії, завершилася термідором, а потім і взагалі — створенням імперії Наполеона. Війна між Північчю та Півднем у США не обмежилася трьома тижнями протистояння. Російська революція — це не лише зречення царя Миколи II і не тільки ніч з 7 на 8 листопада. Це довга історія чотирьох правових років — 1917—1920. Ми у процесі, і якщо через кілька років, оглядаючись назад, ми зможемо сказати про себе і країну, що змінилися кардинально (сподіваюся, не так, як у 1920), то Майдан стане в один ряд з днем взяття Бастилії. Якщо цього не відбудеться (або відбудеться щось дуже зворотне задуманому), то Майдан стане в один ряд з українською революцією «на асфальті» — подією важливою, але «прийнятою до замовчування» і/або забуття.

Іван ДЕМ'ЯНЮК, старший викладач кафедри всесвітньої історії Міжнародного економіко-гуманітарного університету (м. Рівне):

— В Україні відбувалося чимало політичних подій, про які варто згадувати і пам'ятати. Одна з них — це так звана помаранчева революція. Безумовно, ця подія мала велике значення. Однак говорити про святкування, мабуть, не варто. Це був крок на шляху демократизації українського суспільства. Таких кроків було чимало до помаранчевої революції, й гадаю, в Україні таких кроків буде ще багато і після неї. Тому варто сказати, що це, безумовно, був позитивний крок, але на свято загальнонаціонального рівня він просто не тягне.

Є події, які мають історичний масштаб, які відкривають нові сторінки в історії України. Наприклад, такими подіями можна вважати 24 серпня і 1 грудня 1991 року. А вже в межах незалежної України ми можемо назвати ряд подій, в тому числі й помаранчеву революцію, які мали певний вплив на історію України. Я вважаю, що вона не реалізована. І це не підносить її, а опускає у значенні дуже багатьох історичних подій. Якби все те, що тоді говорилося на Майдані, було реалізоване і сьогодні в Україні відбулися б великі зміни, і ми через два роки могли б констатувати, що Україна піднялася, що становище покращилося, що у нас є єдність еліти, що народ об'єднаний, що народ не розчарований — так ми могли б говорити про більш важливе значення цієї події для історії України. Але сьогодні, коли наслідки не реалізовані, ми не можемо говорити про позитивний варіант. Якщо провести історичну паралель — це як гетьман Іван Виговський: він теж прийшов до влади, проголосив хороші гасла, але він програв цю боротьбу, і після цього Україна розкололася на Правобережну і Лівобережну, розпочалася затята 20-річна громадянська війна. Або як Мазепа — підняв гасла, але він програв. Коли ми оцінюємо політичні події, завжди треба думати, який коефіцієнт корисної дії для країни. У даному випадку, вважаю, оцінка має бути критична. Хоча якщо говорити про те, що тоді мислилося, думалося, як ішли люди і особливо — молодь, то дуже позитивні намічалися зміни. На жаль, частина з них не реалізовані.

Що стосується сучасного становища в країні, то варто сказати, що ті сподівання, які покладала більшість українського народу під час помаранчевої революції, не справдилися. І це сталося в основному через те, що ті, хто переміг тоді, а саме: Президент Ющенко, а також представники «НУ», БЮТ і Соцпартії, на жаль, не змогли знайти порозуміння щодо шляху розвитку України. Тому цей блок буквально через півроку розпався на дві частини, а вже через півтора року він розпався на три. Зрозуміло, що це ускладнило і економічну ситуацію, і соціальне становище людей, і політичну ситуацію. Саме тому сили, які начебто програли під час помаранчевої революції, отримали можливість знову повернутися до влади. Але, мабуть, не варто зараз говорити погано про ці сили, зокрема, про Партію регіонів. Вона проводить свою політику, як вона її розуміє. І якщо говорити про втрачені можливості, то це втрачені можливості перш за все «НУ» і Президента Ющенка і БЮТ та Юлії Тимошенко. Щодо Партії регіонів Януковича і всіх, хто до неї входить, то вони мають сьогодні шанс, і, мабуть, нам усім варто бажати, щоб політика тієї коаліції, що сьогодні при владі, вдалася. Бо коли виникають перманентні кризи, то нічого хорошого народу чекати не доводиться. Якщо не змогли одні справитися з владою — хай інші справляються. Такий висновок помаранчевої революції та постпомаранчевого періоду в Україні.

Володимир ГАЗІН, доцент Кам'янець-Подільського державного університету:

— У теперішніх умовах, очевидно, є неможливою організація святкування річниці помаранчевої революції. Та й чи потрібно це?..

По-перше, два роки тому Майдан об'єднав лише частину українського суспільства (хоча й, на нашу думку, — найпрогресивнішу, найпатріотичнішу частину). І що б ми там не думали про тогочасний і сьогоднішній «синьо-білий» електорат, він має право на власний світогляд, на власне бачення тих подій, які, звісно ж, для нього є протилежними до святкових. По-друге, на жаль, сьогодні при владі опинилися ті сили, які прагнуть не святкового відзначення факту пробудження української нації, а реваншу і якомога швидкого викорінення із пам'яті народної спогадів про тогочасне піднесення духу. Нарешті, по-третє, спроби наших керманичів на державному рівні відзначати ту чи іншу дату часто-густо перетворюються на фарс — кліше офіціозу лише здатні звести нанівець найкращі ідеї і задуми.

Очевидно, річниця помаранчевої революції є святом, насамперед, для тих, хто був тоді на майданах у Києві й у багатьох інших містах — від Львова до Кам'янця- Подільського і Чернігова. Тих, хто здолавши роками культивований страх перед владою, наважився повстати супроти брехні, корупції, зневаги до власного народу. В ті дні люди вийшли на вулиці не за Ющенка і не за Юлю, не за Порошенка і не за Мороза та іже з ними. Людей об'єднало щире прагнення побачити, нарешті, Україну вільною, демократичною, заможною державою. Кожен відчував гордість за себе і за того, хто стояв поруч.

Сьогодні ж серед майданівського електорату панує розчарування. Звісно ж, не ідеалами, за які мерзли під мокрим снігом. Розчаровані, очевидно, тим, що персонажі майданівської сцени не виправдали його, електорату, надій і сподівань. Той величезний вотум довіри, ті величезні можливості реалізувати гасла, що проголошувалися, виявилися забутими і бездарно втраченими.

Мабуть, свято таки має бути. Але — свято саме тих, хто став головною рушійною силою революції. Воно має стати суворим нагадуванням тим, хто сьогодні при владі. Щоб вони зрозуміли: українці — горда, свободолюбива нація!

Вважаю, що «помаранчеві» події 2004-го були тільки першим етапом тих революційних змін, які неодмінно охоплять українське суспільство. Тоді, очевидно, і доростемо ми до розуміння історичного значення Майдану. І тоді це свято буде вознесене в Україні на належне йому місце, як День взяття Бастилії в історії Франції.

Річниця помаранчевої революції дає привід для прискіпливого погляду на той період, що минув після Майдану. Наспіла пора для глибокого і об'єктивного аналізу діяльності як політичних сил, так і окремих персон. Президентові потрібно зрозуміти, що Україна — не Велика Британія, де королева- мати може спокійно споглядати впевнений поступ демократії у своїй заможній країні. Навіть сьогоднішня реформована Конституція України передбачає досить сильні важелі в його, Президента, руках. Хоча б для того, аби покласти край глузуванням реваншистів над ним самим.

Нинішні події мають стати наукою для всіх. Нічого не вдієш, така вже наша доля — вчитися на своїх помилках...

Андрій ДІХТЯРЕНКО, головний редактор «Реальной газеты Ижица», м. Луганськ:

— Відзначати другу річницю Помаранчевої революції не буду, хоча я особисто в свої двадцять три провів на Майдані три доби й навіть у ході тих подій брав участь у «революційному» захопленні Будинку профспілок. Нині відзначати нічого, адже більшість ідеалів, за які ми тоді боролися, не було втілено в життя. Більше того, і я в цьому переконаний, влаштовувати подібні торжества в нинішній соціально-економічній ситуації просто шкідливо. Саме суспільство сьогодні табуює тему річниці Майдану, чітко усвідомлюючи, що все, що здійснилося — добре кимсь організований у власних цілях випуск «пари» обурених мас. Невдоволення демонстрували якраз представники середнього класу, який ще зароджується, і за змістом заворушення того часу потрібно вважати класичною формою саме буржуазної революції в марксистському розумінні. До речі, будучи на Майдані, я прийшов до думки про швидке фіаско «помаранчевих» сил після того, як стало ясно: Ющенко не є самостійною фігурою в прийнятті ключових рішень. Як наслідок — його участь у підкилимкових переговорах із Януковичем, надання гарантій безпеки Кучмі, тотальна нерішучість і ситуативний вибір союзників навіть серед власних соратників призвели до того, що з обранням його Президентом Україна отримала сумнівний «пакет» із конституційними змінами. Народні депутати дали тоді Вікторові Андрійовичу можливість стати номінальним гарантом Конституції, але в поправках до Основного закону заклали майбутнє протистояння з ним. Мало хто в той час дослухався до здорового голосу аналітиків, які вказували: такий розмін призведе до нестабільності в державі, яка може розтягтися на весь період президентства Ющенка. Тоді, в пориві «революційної доцільності», ніхто не хотів думати про завтрашній день щодо держави загалом, усі хотіли взяти «свою порцію» влади.

Зараз ми збираємо плоди тієї недалекоглядності: одні сили, яким довіряє значна частина нашого суспільства, керуються одномоментними методами реваншу, а інші — намагаються довести, що спроможні на власне бачення ситуації в країні. Я все більше відчуваю, що країна перебуває на порозі серії криз. У політичній сфері — це двовладдя, яке спостерігається зараз. У соціальному плані — абсолютна байдужість можновладців до розв'язання актуальних проблем суспільства, адже в постмайданний період влада тільки й займалася тим, що ділила портфелі. До жалюгідного стану житлово-комунального господарства, медицини, освіти їй діла не було, всі вирішували «шкурницькі» питання. Так, сині дуже незграбно видавлюють помаранчевих з усіх значущих сфер управління державою, виконуючи передвиборні обіцянки, мало уваги звертаючи на помилковість такого курсу. Перманентне протистояння з Президентом може призвести до розпуску парламенту або ж до початку процедури його імпічменту.

Суспільство давно дозріло до розуміння, що вирішувати соціальні проблеми потрібно спільно: і владі, і громадянам країни, виробивши, нарешті, національну ідею, яка об'єднує народ. Вона повинна влаштовувати і Схід, і Захід України і за змістом бути близькою до такого вислову — нам сьогодні потрібно лагодити країну! Тоді можна буде говорити про те, що ми почали рухатися до громадянського суспільства, а не наступати ось уже п'ятнадцять років на одні й ті ж граблі в питаннях державного будівництва. Потрібно розвивати національну економіку, яка б мала конкурентоспроможні риси на світовому ринку праці та капіталу. Поступово реформувати ЖКГ, забезпечуючи при цьому підтримку соціально незахищеним верствам населення. Адаптувати не на словах, а на ділі нашу охорону здоров'я і освіту до сьогоднішніх викликів часу. Всі ці напрямки при розумному підході центральної і місцевої влади мають колосальний об'єднувальний потенціал для суспільства. Не гризня потрібна у вищих ешелонах влади, а реальна програма дій — зважених, точно вивірених за цілями і наслідками. Обивателі ж мають виробити ефективні способи контролю над діями влади. Ще єзуїти говорили: якщо хочеш, щоб ситуація змінилася на краще, потрібно самому брати участь у процесі, тому нашим співвітчизникам необхідно займатися політикою. Шляхом громадської самоорганізації — на рівні відповідальності мешканців багатоквартирного будинку, вулиці, кварталу. Коли правляча еліта лише тим і займається, що ділить сфери впливу, пересічні громадяни своєю громадянською позицією та діями в рамках закону спроможні примусити владу вирішувати проблеми всього суспільства, держави. Зона нестабільності владної верхівки не має права відбиватися на житті суспільства. Нам гостро бракує політичної стабільності та єдності в суспільстві. Поки що ми рухаємося шляхом латиноамериканських держав, де влада демонструє постійну нестабільність. Всім нам сьогодні потрібен інший політичний курс. І хто з вітчизняних політиків цю тезу зуміє усвідомити та скоріше втілить її в життя, того й покличе на службу народ України. Зараз потрібні нові ідеї в політиці, нові особистості. І я впевнений, що такі зміни скоро настануть.