В останні десятиліття ХХ століття розгорнувся потужний світовий процес, який з легкої руки американського соціолога Р. Робертсона 1985 року дістав назву «глобалізація». В цей час стала швидко розвиватися інноваційна складова економіки. В результаті чільне місце в ХХI столітті займає постіндустріальна соціально-економічна система, заснована на знаннях. Світ став нагадувати глобальну триярусну структуру, рівні якої складають країни постіндустріальні, індустріальні та доіндустріальні. Країни першого типу сконцентрували свої зусилля на створенні, застосуванні й розповсюдженні знань, менеджменту, програмного забезпечення, освіти, масової культури, медичних, фінансових та інформаційних послуг.
Надавши світу небаченої динаміки, глобалізація різко загострила конкуренцію між країнами, звузила можливості господарського маневру доіндустріальних та індустріальних країн, стала для них свого роду тестом на виживання. Ризик виявитися на периферії прогресу, зісковзнути на саме «дно» світового порядку надзвичайно зріс. І тут криються серйозні загрози і виклики світовій стабільності. Адже саме країни, що випали з потоку глобалізації, можуть стати (і стають!) ареною міжетнічних колізій, прихистком наркобізнесу й організованої злочинності та, що особливо актуально сьогодні, міжнародного тероризму. Ті, кому нема на що сподіватися, стають готовими на все.
БУМЕРАНГ ІДЕНТИЧНОСТІ
Осідлавши процес глобалізації і ставши його «промоутером», США, між тим, самі ж і зіткнулися віч-на-віч з проблемою національної ідентичності. Парадокс долі полягав якраз у тому, що саме серед науковців США було найбільше послідовників ідеї затухання регулюючої ролі національної держави. Прикладом може послужити такий прогноз Френсіса Фукуями: «Економічні сили раніше породили націоналізм, замінюючи клас національними бар’єрами, створюючи централістське, гомогенізоване в мовному плані співтовариство. Ті ж самі економічні сили ведуть до усунення національних бар’єрів шляхом створення інтегрованого світового ринку. Загибель націоналізму — це питання часу». Під націоналізмом Ф. Фукуяма мав на увазі державну політику відстоювання національних інтересів.
Однак історія, вже не вперше, внесла свої корективи щодо цих самовпевнених прогнозів. Вже через декілька років автор концепції «зіткнення цивілізацій» Самюель Хантінгтон вдарив на сполох, зазначаючи, що основними викликами національній ідентичності США стає «зростаючий вплив іспаномовної громади і тенденція до мовного і культурного поділу Америки, а також розширення прірви між космополітичною ідентифікацією еліт та прихильністю нації до традиційної ідентичності».
Виклик американському суспільству з боку останньої хвилі іммігрантів характерний тим, що мексиканці й інші іспаномовні меншини нині не поспішають прийняти для себе англосаксонське політичне кредо, а тим більше — оволодіти англійською мовою. Навпаки, ці іммігранти прагнуть отримати всі права і привілеї американського громадянства, зберігши при цьому свою «латинську ідентичність, політичне і соціальне самоусвідомлення латино». Вони не збираються адаптуватися до англо-протестантської культури і передбачають створення автономної іспаномовної спільноти на території Сполучених Штатів Америки. Хантінгтон зазначає, що в країні відбувається справжня «демографічна реконкіста (відвоювання) областей, захоплених Сполученими Штатами в 1830—1840-х роках». Уже нині в Каліфорнії, Нью-Мексико й окрузі Колумбія неіспаномовні білі перетворилися на меншість. Американці ж поки що ігнорують цю проблему, вселяючи тим самим в іспаномовних мігрантів упевненість у своїх силах. Від себе зазначимо, що після визнання незалежності Косово іспаномовні у США можуть лише утвердитися в правоті своєї справи.
Ще одним викликом національній ідентичності Сполучених Штатів, на думку Хантінгтона, є зростаючий космополітизм американських еліт. Це призводить до того, що сучасну Америку вже неможливо назвати представницькою демократією, оскільки з ряду питань, особливо тих, що стосуються національної ідентичності, думка обраних лідерів не збігається з думкою народу в цілому. «Цих людей, пише дослідник, — котрих називають «давоськими хлопчиками», «золотими комірцями» і «космократами», об’єднують нові концепції глобальної пов’язаності. Міжнародна спільнота, на їхню думку, морально перевершує спільноту національну, націоналізм для них є злом, національна ідентичність — підозрілим явищем, а національні інтереси — протизаконними». І це при тому, що пересічні американці, на думку Хантінгтона, завжди були і по цей день залишаються однією з найбільш патріотичних націй світу.
Невже американці не здатні стати над національною специфікою, формуючи політичну націю на основі індивідуалізму, прагнення до успіху й ідеї «рівних можливостей»? Хантінгтон не вірить у таку можливість: «Політичне кредо само по собі ще не створює нації. У нації може існувати кредо, але душа нації — це дещо інше, і вона визначається спільною історією, традицією, культурою, спільними героями і лиходіями, перемогами й поразками».
Хантінгтон критикує найбільш розповсюджену нині в Америці «концепцію салату», засновану на культурному плюралізмі, оскільки вона неефективна і створює ситуацію ризику щодо втрати американською нацією своєї ідентичності через відсутність «стрижневої культури». Дослідник переконаний, що «імміграція без асиміляції породжує напругу в суспільстві», наявність білінгвізму створює ситуацію мовного бар’єру між двома складовими суспільства, а тому зберегти національну ідентичність Сполучені Штати зуміють лише за тих умов, якщо англо-протестантська культура залишиться пріоритетною для американців. Політолог переконаний, що більшість в американському суспільстві прихильна до «національно-патріотичної альтернативи», і тому Сполученим Штатам усе-таки вдасться зберегти вірність концепції національної держави.
ЕЛІТА Й МАСИ: ТЕСТ НА ПАТРІОТИЗМ
Чи навчить нас бодай чомусь американський досвід, чи знову гратимемось у рідну національну забаву — наступання на граблі? Проблеми у нас постали практично в тому ж ключі: наші «хлопці- олігархи» так захопилися процесом приватизації, що геть забули виконати функцію національної буржуазії — сформувати систему національних цінностей і пріоритетів. А тим часом розмивається грань між розумінням «добра» і «зла», «правди» і «кривди». До жорсткого правового коридору ми ще й не наблизилися. І не так через відсутність належного законодавства, як через недотримання чинних законів.
Відтак рівень довіри до влади має найнижчі показники. Тривалі й штучно заплутувані дискусії щодо національної ідеї так і не дали відповіді на запитання: «Ким ми були? Ким є сьогодні? Чого прагнемо в майбутньому?» Хронічна тяганина у Верховній Раді є лише одним із проявів цього ганебного стану політичних верхів. На рівні ідеології представники тих чи інших партійних кольорів не утруднюють себе необхідністю звертатися до наукових розробок академічної науки, а, як правило, влаштовують «інформаційний галас» навколо тих чи інших міфологем, в яких історичне минуле й сьогодення подаються у явно тенденційному і спримітивізованому, але, на їхню думку, досить доступному для «широкого вжитку» вигляді. Така неповага до власного народу просто вражає.
Не можна не погодитися з думкою відомого політолога Андрія Єрмолаєва, що «постійне педалювання теми регіонального розвитку на противагу національному стало однією з рушійних причин формування поки ще стихійної регіональної самосвідомості, що в майбутньому може привести до появи локальної ідентичності». Отже, ігри регіональних скоробагатьків не такі вже й безневинні, оскільки під прикриттям штучно інспірованих ідей федералізації й захисту прав національних меншин вони можуть з часом спровокувати тенденцію до формування локальних спільнот і розмивання й без того досить неусталеної національної ідентичності.
Як реагує на цей безлад населення України? Судячи з усього, масова свідомість звернулася до традиціоналістської ціннісної бази регулювання соціальних відносин та до національного ізоляціонізму. За соціологічними дослідженнями Наталі Паніної та Євгена Головахи, за «своїх» в Україні сприймають переважно українців, росіян і білорусів, у той час, як «інші» відторгаються свідомістю за межі України, за деяким виключенням хіба що для євреїв, поляків, молдаван і кримських татар, з якими є історичний досвід спільного проживання. Такий стан пояснюється тим, що в основі домінуючого національного ізоляціонізму населення України «закладені архаїчно-традиціоналістські ціннісні орієнтації», породжені вираженою домінантою привнесеної в місто сільської культури.
І не треба морщити носа, що, мовляв, знову запахло житнім мужицьким хлібом — історичний досвід народу проявляється у вмінні дистанціюватися від політичних ігор можновладців. Незважаючи на певний сплеск регіоналізму після 2002 року, зазначають Паніна та Головаха, важливо те, що в цілому в західному, східному і центральному регіонах (за виключенням півдня) населення за показником української ідентичності практично не розрізняється, хоча «у етнічних українців вищий рівень національної ідентичності порівняно з росіянами й іншими національностями... Це свідчить про достатньо високий рівень асиміляції й консолідації на основі української ідентичності як передумови формування громадянської нації, коли під нацією розуміється не стільки етнічна спільнота, скільки громадянська належність».
Разом з тим, на нашу думку, тривожить не так сам факт деякого збільшення в суспільстві етнофобій і прагнення до встановлення міжетнічних бар’єрів, як неготовність української еліти до усвідомлення й аналізу цього явища. Більше того — чітко простежується прагнення політикуму зіграти на факторі архаїчних пластів і структур саморегуляції, задіяти механізми консервації традиційної соціальної й культурної структури, посилити спротив модернізаційним змінам задля досягнення своїх корпоративних і вузькопартійних інтересів.
РЕСУРС НА ПЕРСПЕКТИВУ
Ми звикли нарікати на нещасливу долю та історичні обставини, які позбавляли нас можливості мати повноцінну державу-націю. Ось і зараз ми киваємо в бік глобалізації з її постнаціональним простором, в якому, мовляв, нам знову немає місця.
Ніде правди діти — глобалізація кидає виклик практично кожній країні світу і змушує рахуватися із собою. Інформаційна революція кардинально змінює систему засвоюваних людиною знань упродовж п’яти—семи років. Не кожен може витримати цей темп, а в переважній більшості люди ще просто не втягнуті в цей процес. З порядку денного не сходить небезпека функціональної неграмотності й відірваності освіти від реального життя, яку можна зняти лише на шляху запровадження системи безперервної освіти «потрібні знання потрібним людям в потрібний час» (Б.Гейтс).
Такі «цивілізаційно компетентні» люди, звісна річ, є і в Україні, і глобалізація розширила коло можливостей у застосуванні ними своїх знань і талантів. Унаслідок «відтоку умів» десятки тисяч наших співвітчизників (математики, програмісти, мікробіологи тощо) можуть прикласти свої сили й можливості в будь-якій точці планети й забезпечити собі гідний рівень життя. А як бути з рештою мільйонів українців, яким судилося жити й працювати в Україні? Саме на цій землі локалізовано для них усе найцінніше у цьому світі. Нехтувати інтересами цих мільйонів людей в ім’я глобалізації — значить доводити ідею людського поступу до абсурду.
Те олігархічно-корпоративне середовище, що склалося в Україні, виявило свою нездатність сформулювати належну модель постіндустріальної модернізації країни. Однак воно засвідчило неабияку вправність заблокувати будь-яке реформування державного апарату. Хоч би як ми демонстрували свою прихильність до ідеї лібералізму, але повсякденна практика її реалізації за умов розбалансованості державного апарату, суцільної корупції й відсутності демократичних традицій неминуче ставить Україну перед вибором між авторитарною й ліберальною моделями організації суспільного-політичного та економічного життя.
Тут не йдеться про здійснення цього вибору в площині «або — або», бо не є можливим механічне запровадження якоїсь вже усталеної в світі моделі управління: кожна модель завжди має кореспондуватися з наявним економічним і культурним ресурсом країни, її традиціями та духовністю. Отже, йдеться про забезпечення механізму задля здійснення місії технологічної модернізації України.
На цьому шляху нас чекають два ризики. Радянський тоталітарний та авторитарний досвід здійснення «технологічних проривів» переконав нас, що сформований за критеріями ідеологічної лояльності та виконавської дисципліни державний апарат швидко втрачає зворотній зв’язок і здатність до адекватного сприймання реальності. Критичний аналіз цього досвіду схиляє нас до моделі ліберальної модернізації, перевагою якої є розкріпачення творчих сил й використання підприємницької ініціативи. Однак, як засвідчує досвід 16 років незалежності, «невидима рука ринку» потребує доповнення «видимою рукою» — цілеспрямованим державним регулюванням.
Сутнісною складовою цього регулювання має стати приватно- державне партнерство як «третій шлях» забезпечення співробітництва державного та приватного секторів національної економіки щодо реалізації капіталомістких проектів модернізації країни. Тоді в основу національної консолідації будуть покладені не лише архаїчно-традиціоналістські цінності, але й новітній імідж країни, її конкурентоспроможність. Тоді бути українцем у сучасному світі буде так само престижно, як бути японцем — традиційним у сфері культури й духовності та модерним у сфері виробництва.
Підвищення важливості знань та інформаційних ресурсів у житті країни ставить соціальні сили нового технічного укладу, насамперед інтелектуальні верстви населення нашої країни, перед необхідністю включатися в боротьбу за владу. Представники соціальних груп, пов’язаних із «новою економікою» та інноваційною сферою, технічна та гуманітарна інтелігенція мають набути більшої питомої ваги в суспільстві. Ідея технологічної модернізації країни, спільна для всіх регіонів України, в силу її етнорегіональної нейтральності має всі перспективи виступити в ролі однієї з сутнісних рис новітньої загальнонаціональної ідеї.
