Киргизстан нещодавно відзначив свою першу річницю після революції тюльпанів. І хоч серед багатьох киргизів чути вигуки розчарування щодо повільних перетворень у країні, революційне керівництво обіцяє, що такі настрої носять короткочасний характер і пов’язані з масивом невирішених проблем, які дісталися в спадщину від попередньої влади. Київ для Бішкека — своєрідний приклад для наслідування. В Україні відбулася помаранчева революція, а декількома місяцями потому революційна хвиля прокотилася в Киргизстані. Україна вступила на шлях політичної реформи, розширивши повноваження парламенту, таку ж ідею розглядають киргизькі політики. Учора до газети «День» прийшов лист Надзвичайного і Повноважного Посла Киргизької Республіки у Києві Еркіна МАМКУЛОВА, в якому він ділиться своїми поглядами щодо ролі України на пострадянському просторі. Його думки — своєрідний заклик до відповідальності. Чи стане Україна реальним генератором перетворень у регіоні?
У числі газети «День» від 14 березня 2006 р. було опубліковано статтю колишнього міністра закордонних справ Грузії Саломе Зурабішвілі «Всі надії на Європу... Нові демократії потребують підтримки», а 29 березня 2006 р. на сторінках іншої української газети «Дело» — інтерв’ю з колишнім міністром закордонних справ Киргизької Республіки Розою Отунбаєвою.
Не зупинятимуся на їх змісті, скажу лише, що доволі примітний сам факт їхньої публікації на сторінках українських газет. У зв’язку з цим насмілюся висловити припущення, що Київ стає важливим центром вільної політичної думки в пострадянському просторі. Відсутність державного втручання в діяльність українських ЗМІ, наявність умов для вільного обміну думками, розвиток мережі незалежних політологічних центрів, свобода української політичної думки від імперського комплексу, наявність в українських експертів стійких зв’язків із європейськими партнерами, все це робить Київ привабливим місцем для політиків і експертів із країн, які традиційно відносять до пострадянського простору.
На мій погляд, це також не дивно, оскільки Україна в цей час об’єктивно виступає в просторі СНД лідером у проведенні політичних реформ, про що наочно продемонстрували останні парламентські вибори. Можна по- різному ставитися до тих чи інших форм конституційного устрою, але з тим, що Україна набуває безцінного політичного досвіду, який цікавий для країн, що прагнуть на практиці реалізувати фундаментальні принципи свобод і демократії, важко не погодитися.
Як показують результати останніх парламентських виборів в Україні, країна визначилася зі своїм європейським вибором. І якщо питання євроатлантичної інтеграції (членство в НАТО) продовжує залишатися предметом пошуку консенсусу в українському суспільстві, то членство країни в ЄС загалом не викликає в українського виборця особливих заперечень.
З іншого боку, нещодавня ухвала Європарламенту про надання Україні статусу асоційованого членства показує практичну реальність перспективного вступу України до ЄС.
Тим часом європейські перспективи України вже сьогодні ставлять на порядок денний питання про принципово нову роль України в євразійському просторі і насамперед — у просторі СНД. Йдеться про роль мосту, який може вiдіграти Україна, між Об’єднаною Європою і колишніми радянськими республіками. Думається, що саме Україна, як ніхто iнший, може виступити цiєю сполучною ланкою внаслідок цілого ряду об’єктивних причин.
По-перше, як відомо, Росія не ставить собі за мету вступ до ЄС і внаслідок цілого ряду причин поки що малоймовірне її членство в ЄС. Внаслідок цього її співпраця з ЄС носитиме обмежений характер партнерства в двосторонньому форматі.
По-друге, внаслідок історичних причин на величезному пострадянському просторі Україна і українці на ментальному рівні продовжують сприйматися «своїми», чого не скажеш про такі інші європейські країни, як Польща, Чехія, Угорщина і навіть країни Балтії. Дана обставина надає Україні важливі переваги в порівнянні як з новими, так і зі старими членами ЄС.
Нарешті, «вага» України як однієї з найбільших європейських країн робить вагомим її голос на континенті, не враховувати який буде вельми важко.
Як уявляється, при реалізації своїх європейських прагнень Україні важливо не замикатися лише на своїх національних пріоритетах (що саме по собі дуже важливо для неї), але й замислитися про свою нову регіональну роль щодо пострадянського простору, як важливої сполучної ланки ознайомлення з європейським політичним досвідом і традиціями, та й зі своїм власним досвідом.
Думається, що важливу роль в осмисленні цієї нової ролі України можуть зіграти українські неурядові політологічні центри та незалежні експерти. Хотів би помилитися, але мені здається, що в своїй масі вони продовжують за інерцією працювати у двох основних напрямах: Україна- Захід та Україна-Росія, тим самим невиправдано звужуючи нові широкі перспективи, які відкриваються перед ними. Це можна певною мірою пояснити свого роду «хворобою зростання». Дійсно, дуже динамічно розвивалися політичні процеси в Україні в останні роки, щоб оперативно й адекватно реагувати на нові виклики і можливості, які відкриваються перед країною.
Але тепер, думається, українськими експертами вже накопичено достатній «базовий матеріал» і відповідний досвід, щоб вони могли в своїй роботі вийти на нові обрії.
Як конкретний проект можна запропонувати українським неурядовим експертним центрам подумати про проведення семінару або «круглого столу» за участю киргизьких експертів, політологів, представників НВО і громадянського суспільства. Переконаний, що вони з великим задоволенням приїхали б до Києва, щоб за допомогою своїх українських колег предметно обговорити і ознайомитися з європейським досвідом, включаючи український, у сфері конституційного реформування. Адже зараз у Киргизькій Республіці в межах проведення конституційної реформи обговорюється питання про перегляд конституційної системи формування органів влади, в суспільстві йдуть дискусії, яка форма правління — президентсько- парламентська чи парламентсько-президентська — потрібна країні. Упевнений, що ознайомлення з досвідом, накопиченим Україною в ході проведення політичної реформи, допомогло б киргизьким експертам у пошуках потрібних ухвал, а їх українським колегам — у набутті необхідного досвіду в новому напрямку їхньої діяльності.
Російський аналітик Лілія Шевцова, інтерв’ю з якою було нещодавно опубліковане в газеті «День», на мій погляд, справедливо зазначає, що те, що Україна пішла до Європи не означає того, що вона повинна збудувати залізну завісу між собою і Росією. Я б додав до цього, що для України також важливо, йдучи до Європи, не відвертатися й від інших країн, що входять до пострадянського простору.
