Уважно читаю все, що друкується в газеті про національно- визвольну війну в західній Україні в 40—50-х роках. Бо це наша – українська – історія. Яку ми не знаємо, або знаємо погано, тому що, на жаль, вивчали «Історію КПРС», а не України. Ось і нещодавно прочитав статтю «Гендлярські манівці апологета ОУН—УПА» (І.Хміль, «День», 26. 09. 2001 р.) та два відгуки на неї, автори яких дають досить толерантну відповідь авторові статті.
Але в цих відгуках поза увагою авторів опинився той, хто «залишився за кадром», а саме «руководящий и направляющий» пан Петро Симоненко, який, так би мовити, кинув професора Хміля під танк, а сам сховався в пущах. Жалко, звичайно, пана професора якщо він виявився «шісткою» в руках Симоненка, а ще більш через те, що його нічому не навчила та ж сама історія.
Постає запитання: чому так вчинив п. Симоненко? Чому не сам написав статтю на цю болісну проблему? Мені здається, тому, що на відміну від своїх колег, шанованих мною Бориса Олійника та Георгія Крючкова, у яких якщо не планетарне, то європейське мислення, у Симоненка мислення залишилось на рівні підпанка з донецької провінції, яким він був до того часу, як став паном. Бо коли він десь виступає, то не говорить, а віщує. І все, що він говорить, і сам вираз обличчя якісь залізобетонні. Я думаю, якщо його запитати, чому люди так поступали в Західній Україні, то він відповість коротко і не ясно — «бо — бандерівці». Тоді закономірно постає запитання, а чому вони стали бандерівцями, хто їх заставив бути бандерівцями? Які обставини?
Мого діда Івана 7 березня 1931 р. заарештували за те, що він став на захист неправильно розкуркуленого, і відправили в тюрму, а бабусю з трьома малолітніми дітьми викинули в тайгу аж за Нижнім Тагілом. Коли ж вона спробувала втекти додому на Донбас, то зняли з поїзда, дітей відправили в дитбудинок, а її невідомо куди. І таке було з багатьма сім’ями в Україні. І такі дії комуністичної влади не зустріли всенародного опору. Чому? На мій погляд, тому, що в закріпачених століттями Росією цих українців не було того, що було у західних, — гідності. Тієї гідності, яка була у білих офіцерів, тамбовських селян, моряків-кронштадтців, басмачів, афганських моджахедів. І проявилась вона під впливом відповідних дій більшовиків-комуністів.
Свого часу я з відзнакою, як хвалився нам екс-спікер Ткаченко (знайшов чим хвалитись) закінчив Вищу партійну школу при ЦК компартії України. Нам, слухачам, прийшлося багато вивчати класиків марксизму-ленінізму, природно, і Леніна. Так-от, почитайте його резолюції на різних документах, коли він був головою Раднаркому, – на них скрізь кров, кров і кров.
А нам з дитинства вкладали в голову, який він був лагідний та добрий! А якраз з нього і розпочалися концтабори — Гулаги, розстріли, повішення без суду і слідства, газові атаки Тухачевського проти тамбовських селян, система заручників, винищення інтелігенції та священнослужителів. І не з Мусолліні та Гітлера розпочався фашизм, а з Леніна, саме з нього.
Восени 1991 р. колишній прес-секретар Бориса Єльцина Павло Вощанов опублікував одну телеграму Леніна: «Надо на плечах Булаховича ворваться в Эстонию и повесить 100—1000 чиновников, священнослужителей... За каждого повешенного 1000 рублей премии». Я чомусь уявив себе телеграфістом на залізничній станції. І от вриваються червоноармійці, хапають мене і ведуть вішати Я запитав себе: «За що?», став на стілець, зняв портрет Леніна і навіки з ним розпрощався. В партії я перебував 30 років. Західним же українцям вистачило одного року, протягом якого було вивезено близько мільйона чоловік до Сибіру, щоб зрозуміти, що то за визволителі — більшовики. Не дивно, що вони відповідно зустріли німців, поки ті не розкрили своєї суті, і з їх допомогою хотіли здобути незалежну Україну. Все відповідно до ленінської тези «Для достиження цели возможен союз с самим дьяволом». Коли ж німці проявили свої риси, які ріднили їх з їхніми братами-більшовиками, то розпочався військовий спротив, який продовжувався вже і проти радянської влади після визволення України.
Нам на сході України з дитинства втокмачували в голови, що бандерівці — це бандити. А мені згадуються опубліковані десь 1989 року в «Литературной газете» чи в «Известиях» спомини однієї жіночки з Тульської області, яка наприкінці 40-х років після закінчення медичного закладу була направлена в одну із частин НКВС у Західну Україну. «Одного дня, — згадує вона, — нам наказали з’явитися в означене місце, де будуть вішати бандитів. Це були молоді хлопці-українці. I кожен з них перед смертю вигукував: «Слава Україні!» І ця жінка зробила висновок, що бандити так не вмирають. Тож якщо не бандити, то хто? На мій погляд — герої, герої національно-визвольного руху українського народу. А тому і ставлення до них повинне бути відповідне, в тому числі і держави.
Мені здається, що за 10 років незалежності України у суспільстві все-таки зменшилось протистояння між східною та західною частинами країни. Вже не так часто можна почути слова «бандера», «бандерівець» по відношенню не тільки до західних українців, а й взагалі до тих, хто розмовляє українською мовою. Дуже важливу справу роблять ті школи та організації, які проводять обмін поїздками дітей із одного регіону до іншого. Сприяє зближенню і та допомога, яку здійснюють східні області щодо західних в періоди катастрофічних явищ. Впевнений, що нарешті в Україні наступить примирення, яке сталося в західних країнах. Історія все-таки вчить, що кожна війна кінчається миром.
Шановний Петро Миколайовичу! Я думаю, що Долорес Ібаррурі з задоволенням виїхала із Радянського Союзу до своєї примиреної ідеологічно Іспанії. Що ж, робіть висновки.
