Шановна Ларисо Олексіївно!
Цінуючи Вашу газету і Ваш особистий внесок у розвиток державотворення України, хочу Вам запропонувати один оперативний проект у контексті Ваших стратегічних устремлінь і здобутків.
Проект пов’язано з подіями в Лівії. Ось уже кілька місяців розмірковую над долею 23 українців, яких утримують представники нової влади, не відпускаючи додому. Ставлю себе на їхнє місце, на місце їхньої рідні, на місце України в цьому світі — і тривожусь, тривожусь, тривожусь...
Щось не чув, щоб там утримували представників інших країн. Або їх мало, або ж їхні держави вже повернули своїх громадян на батьківщину. Зате яких тільки звинувачень не висувають нашим співвітчизникам, яких тільки зусиль не докладає рідний МЗС, щоб мирно владнати наші міжнародні негаразди. Відчувається, що й Президент України робить помітні кроки в цьому напрямі. І віриться, що закінчиться все оптимістично, хоча з чималими затримками і особистими потрясіннями для невинних людей.
А зміст мого проекту випливає з кореня проблеми. Якби Україна була членом колективної безпеки Європейського Союзу, то на другий-третій день приходу до влади нової адміністрації Лівії було б досить телефонного дзвінка керівників Франції, Англії чи Італії (а то й Генсека НАТО), щоб відпустили додому інтернованих українців. Але це було би можливо, якби Україна належала до системи НАТО. А так «позаблокова держава» — як «людина з вулиці» перед президентським палацом.
А поведінка в нейтральній смузі історично визначена воєнною невідворотністю — стріляють і в груди, і в спину. Отож, хотілося б, щоб газета «День» на цьому прикладі проаналізувала, чим насправді може обернутися позаблоковий статус, які загрози вже приніс для українців цей «хатокрайній варіант»?
Пам’ятаю, як секретар РНБО Є. К. Марчук на сесії Верховної Ради, обгрунтовуючи потребу відправити наш контингент миротворців за кордон, проникливо сказав: «Якщо ми нікому не допоможемо, то хто ж тоді нам допоможе?».
Мені здається, після повернення наших співвітчизників з Лівії було би слушно розпитати кожного (!), як сприймали особисто і колективно цей вимушений полон, як вони переосмислювали роль держави в їх визволенні? Зрештою, якої позиції дотримувалися раніше щодо питання вступу-невступу України до НАТО і чи відчули на власному прикладі слабкість нашої позаблоковості? Адже немає чого приховувати: у Лівії під час перевороту і воєнних дій, у неконтрольованій колотнечі, їх могли розстріляти з сумнозвісним вироком «війна все спише»...
Таку дискусію на сторінках «Дня» (можливо, як спільний проект з «5 каналом» телебачення — задля потужного пропагандистського наступу в рамках стратегічного напряму розбудови незалежної України), напевно, можна влаштувати із залученням фахівців, вітчизняних і зарубіжних.
Уважаю, що бажаними коментаторами цієї ситуації могли б стати перший президент України Л. М. Кравчук (його остання книга «Одна Україна, єдиний народ» здійснена у літзапису автором цього проекту), такі шановні державні діячі, як Є. К. Марчук, І. С. Плющ, керівники політичних партій, політологи. Та й взагалі читачі «Дня».
З повагою, Володимир ВЕРБИЧЕНКО, публіцист, автор 14 публіцистично-документальних книг, зокрема двотомника «Час за вугіллям», Донецьк
