Головний підсумок року — розкриття безперечного факту. Повільно, але впевнено пострадянська епоха завершується. Стали непридатними всі пострадянські інструменти, механізми і практики, починаючи з пострадянської каральної машини і закінчуючи елітами, які було сформовано в пострадянський час. Піддаючись логіці розпаду, вони, як стерв’ятники, всілися на трофеї радянської спадщини...
1991 року радянській партійно-державній машині не було винесено вирок, було лише усічено і ліквідовано партійно-ідеологічну складову. Тоді ще не було знищено глибинні, фундаментальні джерела і причини самого існування сталінсько-радянської соціальності. Вона продовжувала існувати, розпадатися, розкладатися і блокувати механізми нових соціальних інтеграцій.
Розстріл нафтовиків у Казахстані, російська Болотна площа, повністю збанкрутіла Білорусь... Все те, що відбувалося цього року, тільки акцентувало, підкреслювало, римувало цей основоположний факт. Пострадянський простір і залишки радянської соціальності зникають остаточно із сучасного цивілізованого життя.
Судовий процес над Юлією Тимошенко, незалежно від того, чим і ким він був спричинений, показав, що головний напрям реформаторського удару і європейського відродження України — це нова, незалежна юстиція. Справедливість правосуддя, інша судова система замість залишково-радянської прокуратури, залишково-радянської міліції, залишково-радянських спеціальних служб тощо.
Сам судовий процес виявив, що ми не зробили вчасно, а могли б зробити, — це правоохоронна реформа, це знищення залишків сталінсько-радянської державності.
Процес над Тимошенко показав, що відбуваються невловимі зміни у нинішньому правлячому класі на користь українського варіанта силовиків, прокурорів, податківців, які витісняють із політичного класу старих парламентських виборних політиків, стару партійно-парламентську номенклатуру. Зокрема, й у самій Партії регіонів. Та це лише тимчасове явище, це лише тимчасовий запізнілий тренд. Сьогодні ми бачимо, що в Росії силовий правлячий клас зазнає поразки.
А щодо справи Тимошенко, то тут головне не те, що вона позбавлена на даному етапі можливості брати участь у політиці, не те, що нинішня влада втратила сильного конкурента і змогла розгромити опозицію, а саме те, що силовій державності винесено вирок. Можливо, не сьогоднішнім поколінням, не сьогоднішнім днем, але майбутнім, завтрашнім днем. Замість силової державності має бути правова державність. Це основоположний підсумок, висновок, резюме 2011 року.
Що стосується інших подій, пов’язаних із зовнішньополітичними маневрами української влади, які виявилися безплідними і безрезультатними, то тут головний підсумок такий — час багатовекторності, яка за Кучми мала хоч якийсь сенс, закінчився. Україна більше не може розвиватися як буферна держава.
Буферність сьогодні приносить не бонуси, а негативне сальдо. Отримавши «мітку недовіри» з боку ЄС, українське керівництво так і не отримало бажаної знижки на газ із боку РФ.
Багатовекторність сьогодні — це безвихідь. Сьогодні є лише один вектор — це сучасний світ. Сучасна держава — конкурентоспроможна, правова, громадянська, людська, гуманістично орієнтована, націлена на успішність людини, на креативність людей і суспільства. Сьогодні зрозуміло, що в України немає вибору між Євразійським союзом і Європою. (До речі, ще невідомо, що буде із цим Євразійським союзом у зв’язку з тим, що відбувається в Росії). А є лише один вибір — знову повернутися на європейський вектор. І, підписавши угоду про політичну асоціацію і зону вільної торгівлі з Європою, починати реальне, прикладне, практичне оєвропеювання країни. Європеїзацію державності. Створення іншої держави — не держава еліт, а держава суспільства.
Третій підсумок цього року. І цей підсумок стосується не лише України, а більшою мірою Росії. Це те, що з’являється нове суспільство. Новий протестний рух, який охопив сьогодні весь світ, але який має різну специфіку в різних країнах, у різних геополітичних регіонах. Це означає одне — загибель авторитарних правлячих режимів у всьому світі. А головне — неминучу загибель усіх авторитарних правлячих режимів на всьому пострадянському просторі. Більш того, не лише правлячих режимів, але й тієї моделі державних еліт, які створили гібрид комерційної і силової держави. Сьогодні держава формується «знизу». З боку суспільств, з боку мереж...
Пострадянський простір фактично починає рух тим шляхом, яким свого часу, 20 років тому, пішли центральноєвропейські та низка інших східноєвропейських держав, що будували свої держави «знизу». Польська «Солідарність», починаючи з 1980-х років, готувала нову польську державність не «зверху», а «знизу». І те, що першим президентом незалежної Польщі був лідер «Солідарності» Валенса, красномовне тому підтвердження.
Візьмімо Чехію. Оксамитова революція в Чехії — це була революція проти державної номенклатури. Державу теж будували «знизу», з боку суспільних громадських рухів. І лідери прийшли знизу: моральні авторитети, профспілкові лідери, інші представники громадянських горизонталей... У них не було жодних вертикалей, оскільки суспільство — це не вертикаль. І сьогодні саме цей тренд пробиває собі дорогу в Росії і в Україні.
Нове суспільство, нові лідери, нові протести, нові громадські об’єднання — це те, що прийде на зміну нинішнім політикам, незалежно від того, у владі вони чи в опозиції. Тому що опозиція так само відірвана від суспільства, як і влада. Вони так само створені «зверху», на гроші олігархів. Не важливо, влада чи опозиція — все це діти гнізда олігархового. І ось лише зараз починається рух «знизу», який і започаткує формування нової системи партійного представництва.
2011 рік показав, що пострадянським державам не потрібні вертикальні президенти і сильні руки. Не потрібна ситуація, за якої той чи інший президент може сказати: «Держава — це я». Сьогодні суспільство відповідає: «Ні! Держава — це ми». Але це нова держава, очищена від усіх тих мерзенностей радянської спадщини. Наразі 2011 рік кладе фундамент саме громадянським суспільним трендам на всі 2010-ті роки, які й стануть утвердженням на пострадянському просторі держав республіканського громадянського типу.
І головне — це зрозуміти, що саме зараз, у ці часи починається поворотний тренд до етизації й моралізації політики. Що в Росії, що в Україні є запит на моральних авторитетів. Тому врятувати наш простір, нашу історичну спадщину можуть нові політики, які прийдуть не з бізнесу, а прийдуть із гуманітарної сфери: журналісти, письменники, вчені.
