Як відомо майже всім, Баба-Яга живе в лісі в хатинці на курячих ніжках. Вона дуже зла й робить капості всім, хто потрапляє їй під руку. Великих симпатій ця стара не викликає, але зрозуміти її мерзопакосну поведінку можна. Вона має власне житло (хатинку свою вона, напевно, приватизувала), і звичайно, має проблеми: з опалюванням, газом, ремонтом даху, що тече, з водопроводом, каналізацією... До того ж лісом бродять усілякі пройдисвіти, які за допомогою різних хитрощів намагаються позбавити самотню стареньку права власності на житлову площу, яку вона займає. Зараз таким бізнесом займаються навіть деякі нібито солідні люди. Ось Баба-Яга й розлютилася на весь білий світ і про всяк випадок робить капості всім, хто наближається до її хатинки. Подібними проблемами переймаються й тисячі інших українських стареньких, які проживають як у сільській, так і в міській місцевостях.
А ось якби наша Баба-Яга проживала в одній із розвинених західних країн, то вона могла б непогано влаштуватися, скажімо, в будинку для людей похилого віку, або просто продала б свою хатинку, гроші поклала в банк, а сама зняла б пристойне житло в приватному багатоповерховому будинку. Й не мала б вона проблем ні з квартирними шахраями, ні з розбійниками з ЖЕКу. Але оскільки Баба-Яга проживає в Україні, то проблему її практично неможливо розв’язати, а її здоров’я й навіть життя постійно в небезпеці... Досі в нас належно не налагоджене обслуговування будинків, що перебувають у веденні ЖЕКів. Що робити з цими злощасними установами в Україні, очевидно, не знає ніхто. Всілякі майстри, які роблять послуги приватним способом, вимагають за свої послуги дуже велику плату, яку пенсіонери й інші соціально слабкі громадяни сплатити не можуть. Існують у наших власників власного житла й інші, складніші проблеми.
Ті, хто намагається придбати власне житло, дуже просто можуть попастися на вудочку різним пройдисвітам і втратити значні суми грошей, не отримавши нічого натомість. Простий виклик сантехніка або іншого фахівця з ремонту несе в собі потенційний ризик і завдає велике нервування і господарю квартири, і найманому фахівцю, оскільки більшість цих фахівців працюють, не платячи податків державі, тому жодних договорів не оформлюють, внаслідок чого жодна зі сторін ніякої юридичної відповідальності перед іншою стороною не несе. У судах щодо таких проблем (як, проте, й щодо інших) домогтися справедливості практично неможливо. Крім цього, деякі громадяни ризикують втратити своє житло внаслідок різних шахрайських схем і навіть жорстоких злочинів. За минулі роки тисячі самотніх, хворих і малолітніх громадян залишилися без своїх жител і стали фактично бездомними. А дехто з цих людей втратили й життя. Торжествують у ситуації правового хаосу люди зухвалі й безсовісні.
При соціалізмі ідеальним розв’язанням житлового питання були придбання власного будинку, отримання державного житла, або — в останні десятиліття старої системи — кооперативного. Але багато громадян СРСР перш ніж вселитися в нормальне житло, вимушені були тулитися довгі роки в гуртожитках і на квартирах, що винаймали. Останній варіант був найважчим випробуванням. Здавання державних квартир у подальшу оренду було заборонене, тому акт здавання та найму був незаконним, а мешканці були абсолютно безправними. Господарі могли виставити їх практично в будь-який час. Деякі громадяни поневірялися квартирами, що винаймали, значну частину свого життя; квартирна господиня тому була таким самим хрестоматійним образом для багатьох радянських людей, як теща або свекруха.
Проміжним розв’язанням житлового питання були так звані відомчі квартири. Система обслуговування жител (жеки тощо) функціонувала у своїй масі, абияк задовольняючи потреби громадян, і була певною мірою пристосована до системи забезпечення громадян житлом.
Після розвалу соціалізму велика частина господарів державних квартир стали власниками цих квартир. Таким чином приватне житло, що є приватною власністю тих, хто проживає в ньому, стало в нас переважаючою формою в системі забезпечення житлом. Проживання на квартирі, що винаймається, зараз розглядається як тимчасове рішення, є непрестижним і свідчить, швидше, про соціальну слабкість людини, про невирішеність його головної життєвої проблеми — проблеми власного житла. Але так не повинно бути.
Навіть найрозвиненіші країни не забезпечують усіх своїх громадян житлом, що є їхньою власністю. Значну частину у сфері житла займає житло, що винаймається, а також, те, що при соціалізмі називалося відомчим житлом.
У різних країнах існують різні схеми й традиції, але в більшості розвинених країн хороше відомче житло отримують відразу ж після влаштування на службу або роботу деякі категорії державних службовців, військові, вчителі, священнослужителі, висококваліфіковані співробітники приватних фірм. Один із моїх колишніх колег із Дніпропетровського державного університету, переїхавши до США і виявивши завзятість, зрештою влаштувався вчителем у середню школу. Йому відразу ж надали хорошу шкільну квартиру. Власний житловий фонд у деяких країнах мають також деякі приватні фірми й організації — для особливо цінних співробітників. Під час звільнення таке житло негайно забирається.
Таким способом суспільство з одного боку знімає з висококваліфікованих фахівців турботи про дах над головою, а з іншого — будить у громадян бажання стати фахівцем високої кваліфікації і певних важких професій, а крім цього певною мірою зв’язує їх з організацією, що надала їм житло. Якщо ж житло не надається, то може виплачуватися певна допомога, достатня для наймання квартири, що відповідає соціальному статусу громадянина. Багато працівників і службовців із часом купують власне житло в кредит, або накопичують гроші в банку для його купівлі.
Однак у більшості випадків зарплата працівника або службовця, а також його пенсія досить високі для того, щоб дозволити йому знімати житло в приватному секторі, що відповідатиме його статусу. Тому помешкання, що винаймається, займає значну частину в системі забезпечення жителів житлом. Плата за квартиру займає в бюджеті квартиронаймача в приватному секторі від 30% до 50%. Безробітні в західноєвропейських країнах мають право винаймати скромне житло, що відповідає кількості членів їхньої сім’ї, а держава оплачує це так зване соціальне житло.
Така система дозволяє досить швидко вирішувати більшість житлових проблем. У нас же нині головною формою забезпечення житлом стала повна власність на нього, що веде до великих проблем. Наприклад, в українській армії та МВС завдання забезпечення військовослужбовців житлом за нині діючою схемою розподілу квартир із правом приватизації ніколи вирішена не буде. Обидві вищеназвані силові структури — як і інші державні відомства — повинні поступово створювати свій відомчий житловий фонд. Лише при виході на пенсію у своєму відомстві мешканець і його партнер із шлюбу може мати право проживання в займаному житлі до кінця життя. Повнолітні діти такого права не отримують. Разом із тим держава через відповідні структури повинна давати можливість громадянам, які служать у її системі, купувати власне житло принаймні до моменту виходу на пенсію.
Відомче або житло, що винаймається, в більшості іноземних країн — це звичайна й цілком престижна форма влаштування свого мешкання. Багато людей, які цілком могли б купити власний будинок або власну квартиру, не роблять цього, а живуть у відомчих або винаймають квартири. Це зумовлене низкою причин. Нерухомість вимагає значного піклування й фінансових витрат. Її необхідно про всяк випадок страхувати. Якщо вона зруйнувалася внаслідок стихійного лиха або нещасного випадку й не була застрахована, то на компенсацію за неї не дадуть ні гроша. За будинком або квартирою потрібен постійний догляд, що включає періодичний трудомісткий ремонт. Це забирає багато грошей, часу та зусиль. Не всім хочеться цим займатися. Самотні, старі й хворі люди стають об’єктом різних махінацій і злочинів не лише в нас, але і в розвинених західних країнах. Якщо у вас є пристойна власність, то завжди знайдуться люди, які вважають, що їм ваша власність потрібна більше, ніж вам, і вони можуть спробувати у вас цю власність відібрати яким-небудь способом (законним або незаконним). Зберегти свою власність майже так само важко, як і її придбати. Це явище інтернаціональне.
Через ці та інші причини вельми поширений спосіб вирішити житлову проблему в більшості аж ніяк не бідних країн — це зняти квартиру в приватному будинку. Це можна було б порадити й українській Бабі-Язі, якби вона потрапила на Захід (можливо, вона змогла б оформити собі там навіть і соціальну квартиру через свою кістяну ногу). Частіше всього квартири здаються в багатоповерхових будинках, що належать домовласникам, які отримують значний прибуток від здавання житла. Володіння житловими будинками для отримання прибутку було колись популярним видом підприємництва і в Російській імперії. Різними складними комунальними проблемами займаються не мешканці таких будинків, а сам домовласник або його службовці.
Наявність власного житла стримує певною мірою професійну мобільність, оскільки прив’язує до певної місцевості або району міста. При зміні місця професійної діяльності доводиться продавати колишнє житло й купувати нове, але будь-який продаж і купівля є бізнесовою операцією і містить у собі певний ризик програшу. Крім цього, перевага квартири, що винаймається, іноді обумовлюється характером і стилем життя (легким і жвавим) певної категорії людей або професіями, що нав’язує їхньому володарю мандрівний спосіб життя. Так що навіть для деяких далеко не бідних людей квартира, що винаймається, — це ідеальне розв’язання проблеми житла. А вже для багатьох молодих, які лише починають своє робоче або сімейне життя, квартира, що винаймається, — це неминучий і зовсім не поганий варіант.
Що ж стримує в Україні розвиток найманої і відомчої форм забезпечення громадян житлом? Відсталість, корупція, прагнення увірвати більше зараз, не думаючи про завтрашній день. Роздавання державних квартир із правом приватизації надає величезні можливості зловживань для наших чиновників усіх відомств. Ще в часи СРСР деяким начальникам вдавалося забезпечити власною квартирою не лише себе, але і всіх своїх дітей, за нинішньої безконтрольності будь-яке роздавання квартир — чи то чергова посписочна, або після стихійного лиха чи вибуху від газу — це завжди можливість втиснути в списки і «своїх ближніх». У відомчому фонді можливість незаконного роздавання й приватизації зникає, а можливість інших зловживань різко скорочується. Тому наші чиновники всіх рангів не зацікавлені в збільшенні відомчого фонду житла.
Майже весь ринок приватних квартир, що винаймаються, в нас перебуває «в тіні». Ті, хто здає квартири в Україні, мають, як правило, одну-дві квартири для мешканців, або навіть здають лише одну кімнату в квартирі, в якій живуть самі. Прибуток від цього невеликий, тому угода здійснюється в обхід податкових органів, без укладання договору. Це небезпечно і для власників квартири, і для зйомників. Власники і їхні квартири іноді стають об’єктом злочинів із боку квартиронаймачів, а зйомники практично в будь-який момент можуть бути вигнані із квартири, що винаймається, її власниками. Словосполучення «винаймати приватну квартиру» — майже рівнозначне в Україні вислову «не мати свого даху над головою».
Наш бізнес не займається будівництвом багатоповерхових будинків із квартирами, що здаються в користування. Як правило, квартири нових будинках розпродуються, і виручені кошти використовуються для нового будівництва. Це зумовлене кількома причинами. Перша — збільшений попит на ринку нерухомості. Будівництво житла велося в СРСР недостатніми темпами й не встигало за потребами населення. Ця проблема перекочувала і в незалежну Україну. Крім того, старе й тісне житло в сірих радянських багатоповерхівках уже не задовольняє нинішніх людей з фінансової еліти і середнього класу, і вони всіма засобами стараються отримати власну «хатинку» в живописній місцевості або зручніші й престижніші квартири в «євро-будинках». Цим користуються будівельні фірми, які, продаючи квартири утридорога, отримують надвисокі прибутки; адже для того, щоб окупилося будівництво або купівля житлового будинку, що винаймається, повинно минути принаймні п’ять-десять років. Найбільше, на що зважуються будівельні фірми в орендній сфері, це здавання побудованих будинків торговим фірмам під магазини, офіси й службові приміщення. Споруджуючи багатоквартирні будинки на продаж, будівельні фірми не особливо думають про якість. Після продажу квартир із них, як-то кажуть, «взятки гладки». Крім того, велика житлова нерухомість вимагає надійної системи страхування, а в нас і тут великі проблеми. Існуюча система стягнення податків не стимулює бізнес займатися будівництвом або придбанням багатоквартирних будинків для здавання в оренду поквартирно. Стримує розвиток підприємництва, що займається здаванням житла у великих масштабах, і все ще дуже слабка платоспроможність українців.
Але західний спосіб життя надав би нашій Бабі-Язі ще одну можливість захищеної і спокійної старості — будинок для людей похилого віку. У багатьох країнах будинки для людей похилого віку організують церкви й різні релігійні та благодійні організації. Існують і платні приватні будинки для людей похилого віку, що приносять своїм власникам непоганий прибуток. В один із таких притулків могла б влаштуватися й наша Баба-Яга. Багато хто в нас усе ще називають будинок для людей похилого віку «богодільнею» — словом, що викликає різко негативні емоції. Богодільня в нашому уявленні — це маленькі темні кімнатки, затхлий запах, погана їжа і груба прислуга. Саме цим завжди «славилися» богодільні в Росії. Але в західноєвропейських країнах будинок для людей похилого віку — це цілком престижний заклад, куди внаслідок різних причин часто прагнуть потрапити й спроможні люди. У деяких вельми дорогих будинках для пристарілих збирається вельми пристойна компанія...
І все-таки це дуже навіть непогано — мати свій власний будинок або власну квартиру. Власне житло є ознакою життєвої стабільності. Воно дає людині відчуття впевненості в завтрашньому дні, розвиває в ній відчуття господаря, додає відповідальності перед своїм містом або селищем, перед сусідами. Власне житло диктує певний стиль життя. Разом із тим унаслідок безладності нашого законодавства, бездіяльності контролюючих органів і продажності суддів придбання нерухомості і володіння нею стало надто складним і навіть ризикованим для чесних і тому в українській реальності практично беззахисних людей. Потрібно також врахувати, що легкодоступного і дешевого іпотечного кредиту більше не буде ні в нас, ні навіть у багатих західних країнах. В українській пресі, в тому числі і в газеті «День», уже пишуть про кризу в будівельній галузі (див. статтю Наталії Білоусової в «Дні» за 8 жовтня). Останнє десятиріччя багато бідних на Заході жили вже явно не за коштами, а багато багатіїв і на Заході, і особливо в Україні живуть явно не за своїми підприємницькими здібностями. Нинішня криза — підтвердження цьому. Тому державі і власникам великих грошей потрібно задуматися про нові форми використання капіталу. А для розв’язання проблем житла тепер тим більше доведеться звернутися й до інших способів, не роблячи ставку лише на будівництво нерухомості і її розпродаж або на безкоштовний розподіл у власність.
Як ми бачимо, житлова сфера в Україні — на жаль, разом з усіма іншими сферами, що забезпечують нормальне функціонування суспільства, чекає, коли нею почнуть серйозно займатися керівні кола країни. Але чи дійдуть у наших керівників до всього цього руки? Відчайдушна боротьба за владу не залишає їм вільного часу.
А тим часом наша Баба-Яга через свої проблеми стає все злішою і злішою. Як, до речі, і сотні тисяч інших немолодих, старих і малозабезпечених громадян. Не виключено, що на майбутніх виборах вона разом з усіма тими, хто не задоволений безвідповідальною владою, проголосує за симоненкових комуністів... Або за радикальних соціалістів під керівництвом якої-небудь відьми... Або за не менш радикальних капіталістів, також явно пов’язаних із нечистою силою... Можуть проголосувати наші розлючені старенькі і за першого ліпшого Змія Горинича, прихильника авторитарної влади, не схильного прислухатися до голосу громадськості і з не дуже розвиненим інтелектом. У такому випадку майбутні вибори розв’язання наших житлових і інших проблем не принесуть. І це дуже пригнічує. Бо Бабу-Ягу все-таки жаль. Не через свою провину мучиться старенька.
