Є міста, просто створені для того, щоб бути декораціями грандіозних катастроф. Нью-Йорк, точніше, його серце — Манхеттен — майже ідеально пасує для того. Американські кінематографісти це розуміють і щороку фільмують кілька стрічок, де місту Великого Яблука настає черговий гаплик. Кілька днів тому випало одне таке кіно подивитися.
У прокаті його чомусь назвали «Монстро», хоча оригінальна назва «Cloverfield» виглядає більш прийнятною, адже «Поле конюшини» — то місцина у Централ-парку Нью-Йорка, де нібито було знайдено відеокамеру з документацією катастрофи; є й алегоричне тлумачення цього словосполучення англійською як надмір розкошів і багатства, «to live in clover» означає «жити, як у Бога за пазухою».
На жаль, так буває часто, дивишся фільм і розумієш, яка глибока прірва між чудовою ідеєю та її втіленням. Режисер «Монстро» Метт Рівз мав цікавий задум: поєднати малобюджетний стиль (стрибаюча камера, імітація документальної зйомки, маловідомі актори) з фантастичним блокбастером. За сюжетом, фільм знятий побутовою камерою одним з молодих яппі, що святкували від’їзд приятеля до Японії, на нову роботу. Японія виникає як шанобливе відсилання до авторів знаменитого ящера Годзілли, котрий те тільки й робить, що ось уже півстоліття нападає на мегаполіси. Власне, Рівз прагнув показати катастрофу очима пересічних городян, отої масовки, що зазвичай у таких фільмах метушиться поміж армією та черговим монстром. Останній, згідно з декларацією режисера «людська уява — найефективніший інструмент у творенні жаху», ані разу не з’являється у кадрі цілком: миготять то нога, то хвіст, то частина тулуба, здебільше його показують опосередковано, через руйнацію, ним спричинену. Четверо сміливців (два хлопці, дві дівчини) з вечірки йдуть прямо в пащу тварюці, аби врятувати життя коханій одного з тих героїв. Дорогою, звичайно, втрапляють у серйозні неприємності.
Головну ваду фільму можна назвати конфліктом різних оптик. Бо погляд плигаючої, тремтячої камери — це зовсім не те саме, що погляд людини, котра від чогось тікає, ховається, панікує і бореться за своє життя. Якраз природність оптики (котра, що й казати, є завданням найвищого ступеня складності), а не старанна імітація документальної зйомки додає переконливості тому, що діється на екрані. Відомий приклад — «Догма-95» Ларса фон Трієра. Хоч як до того стався, але зняті тою таки стрибаючою камерою «Ідіоти» виглядають не як імітація, а правдивий погляд учасника подій. Масштаб будь-якого лиха вимірюється саме живою присутністю окремих, так би мовити, людино-одиниць. Цієї індивідуальної співмірності тут нема. Нема подробиць — якихось втрачених, вже непотрібних речей, розгублених, заблукалих людей (адже Нью-Йорк — величезне місто!) — інакше кажучи, для створення відчуття «монструозності» подій Рівзові вулиці занадто спустошені, а на падаючі хмарочоси подивитись можна і в інших фільмах. Справді гарних дрібниць на кшталт самотньої білої конячки, запряженої в порожній візок, або чудовиська, що нахилилося над оператором, який упав (ото дійсно «людський» ракурс) — обмаль. Шкода — адже ідея таки дуже цікава, втілення ж — явно недостатнє.
Але поживу для роздумів лишає навіть не дуже вдала картина. Чи було, питається, чудовисько взагалі? Звичайно, воно не раз опиняється перед об’єктивом, та завжди телевізійно, фрагментарно, і його важко відрізнити від міського ландшафту. Воно само наче зроблене з уламків будівель, з пилу стін, що валяться, воно ідеально вписується у стривожені вулиці. Воно не джерело страху, а, власне, сам страх, проекція багатьох страхів, котрі отаборилися в Нью-Йорку останні шість років. Ба більше: неодмінна частина міфології мешканців Махеттена — це передчуття неминучого краху цього острова, бо то дуже гарне місце і вже через те має бути знищене до останку. Поле конюшини згорить — і, цілком імовірно, хтось устигне зняти про це добротний фільм.
