«Країна жебраків!» — вигукнули днями мої знайомі, ступивши на українську землю після десятирічного проживання в Ізраїлі, і розплакалися. Вони, як і раніше, люблять своє рідне місто і переживають через те, що воно переповнене жебраками, які трапляються їм на кожному кроці і створюють надто гнітюче враження. Гостям було дуже важко повірити в те, що у багатьох жебраків просто специфічна форма бізнесу, і що далеко не всі ті, хто риється в сміттєвих баках та збирає по місту пляшки, — дійсно незаможні люди. Особисто я в цьому переконувалася не раз. Спочатку, коли під моїм балконом поселився чоловік, який заробляє на життя збиранням пляшок і ночує на розстеленій на землі картонці разом із дворовими кішками. Потім з’ясувалося, що він власник трикімнатної квартири, яку здає людям за гроші. Інший же персонаж, який з’являється в нашому дворi, вибрав імідж інтелігентної людини. Він уже років п’ять ходить із дипломатом і досить пристойно одягнутий, хоча його маршрут незмінно пролягає повз усі навколишні сміттєві контейнери, в яких вишукує викинуті пляшки. Наступна точка — це найближчий підземний перехід, де завжди хтось жалісливо співає щось із «Генералів піщаних кар’єрів», натякаючи на злу долю і нав’язуючи перехожим почуття провини за видиме благополуччя. Там же дорогу перегороджує надзвичайно талановита бабуся, яка театральним голосом просить п’ять копійок на хліб...
Як стверджують фахівці, дослідження життя безпритульних дітей свідчать про те, що всі вони також просять милостиню, працюючи на дорослих. Але як же в такій ситуації простягнути руку допомоги саме тим, хто дійсно опинився в складній життєвій ситуації і кому без нашої допомоги просто не вибратися з біди. «День» звернувся з цим питанням до начальника Головного управління соціального захисту міста Києва Сергія Бичкова. Сергій Іванович повідомив про те, що для таких людей у нас створено спільно із фахівцями з Голландії особливі реабілітаційні центри. Для чоловіків такий центр знаходиться в Ясногородці і працює з 1994 року, для жінок відкрився цього літа в Пущі-Водиці і в ньому вже є перші клієнти — аж цілих шестеро осiб. Волонтери соціальної служби постійно пропонують людям, які шукають співчуття перехожих у громадських місцях, пройти реабілітацію в центрі, але рідко хто на це погоджується. Більшість щиросердо зiзнається, що заробляють більше за прожитковий мінімум своєю нинішньою «професією». Ті ж, хто погодився пожити рік у Центрі, скористатися послугами психолога, отримати спеціальність і робоче місце, в більшості своїй все одно виявляються не здатними змінити свій спосіб життя, свою особистість. І таких дев’ять із десяти. Цікаво, що в розвинених країнах відсоток подібних людей навіть більший, ніж в Україні, таким чином, це не залежить від рівня життя країни.
Сергій Бичков вважає, що для того, щоб успішніше вирішувати проблему бомжів в Україні, потрібно вдосконалити наше законодавство і для початку визначити в ньому статус таких людей, а потім прописати, на які послуги і пільги вони можуть розраховувати. Ми будуємо правову демократичну державу і ті часи, коли за те, що людина не працювала більше нiж два місяці, її могли притягти, згідно із законом, за дармоїдство, канули в Лету. Однак і потурати тим, хто вибрав дармоїдство своїм стилем життя, просто безглуздо. Відповідно до рішення міської ради Києва, прийнятого минулого тижня, всі районні управління соціального захисту поставлять на облік усіх осіб, які займаються жебрацтвом, щоб надати їм соціальну допомогу. Державній адміністрації столиці доручено розробити заходи з попередження жебрацтва в громадських місцях, над чим потрібно ще серйозно попрацювати. Відомо, що восени в столиці мають відкритися центри, які надають нічліг тим, хто сьогодні ще ночує на вулицях нашого міста.
