Найближчими місяцями події навколо Югославії матимуть ключовий вплив на внутрішню російську політику. І якщо лівим удасться втягнути країну у війну на Балканах, вони неодмінно виступлять за поразку в ній «антинародного режиму»
СОЮЗ НА ГОДИНУ
Чи зберігається надія вирватися з пастки, в якій Росія виявилася не без власної активної участі? Начебто недавнє повернення до роботи в складі контактної групи політичної «вісімки», заяви спецпредставника Бориса Єльцина щодо Балкан Віктора Черномирдіна та коментарі самого президента з цього приводу дають деякі підстави до невеликих сподівань на краще. Але загальне враження таке, що багато російських політиків раптом вирішили, що в них немає більш насущного заняття, окрім дружної допомоги Слободанові Мілошевичу у врегулюванні його проблем.
Під шум натовського бомбардування президент СРЮ консолідував сербське суспільство й політичні сили навколо власного режиму, видавив із Косово велику частину албанського населення.
А ось Росія й зовсім зіграла ніяк не відповідну реальному балансові сил сумнівну роль хлопчика на побігеньках у відвідувача ресторану, що загуляв понад всяку міру. Ось би замість цього подумати про гідність країни. Та чи до честі це Росії, коли є більш важливі цілі. Звичайно, президент змушений рахуватися з процедурою імпічменту, що триває, яка разом з операцією НАТО його явно підбадьорила. Але з перехопленням ініціативи в комуністів зайшли дуже далеко.
Покривати будь-які безчинства Белграда — явно собі на шкоду. Як інакше можна розцінити риторику про православне братерство? У нас світська держава; ні в Конституції, ні в законах Російської Федерації не сказано, що православ'я є державною релігією. Якщо уже гнівно засуджується бомбардування православних сербів, то на якій підставі ображаються почуття 25-мільйонного мусульманського населення Росії, коли фактично виявляється підтримка геноциду їх мирних єдиновірців у Косово? Чи ті, що сповідають іслам, — не такі ж громадяни країни, як християни? Орієнтація на Мілошевича закладає найнебезпечнішу міну під майбутнє Федерації.
І добре було б, якби можна було розраховувати на лояльність Белграда після благополучного для нього завершення нинішньої епопеї — Америка, зрештою, також зазнавала втрат, підгодовуючи своїх «сучих синів». Адже Мілошевич, поза всякими сумнівами, викине на звалище союз з Росією та Білоруссю в будь-який момент, як тільки вважатиме це для себе вигідним. КПРФ — П'ЯТА КОЛОНА НАТО
Позиція КПРФ, хоч і примітивно, але логічно списана з гасла їхнього Ілліча про поразку власного уряду й перетворення війни імперіалістичної на війну громадянську. В цьому розумінні КПРФ — п'ята колона НАТО — того НАТО, яким вона суспільство й лякає — бо безпосередня участь у конфлікті, через включення Югославії до есендешної «двійки» Росії та Білорусі чи постачання озброєння, — шлях до неминучого розгрому Росії. А «комуністи» Зюганова й інші просто пристрасно жадають явної поразки Єльцина.
Нині нашій країні треба серйозно подумати не про те, як би вишуканіше задовольняти Мілошевича, а про себе саму. Цього владно вимагають колосальні економічні труднощі — ті, що вже є, й ті, що будуть. Оптимальні кроки цим шляхом: Черномирдін твердо заявляє Слободанові, що Росія відмовляється від однобічного обслуговування його інтересів і на такій основі спілкується з партнерами в Європі та США.
Здатність до тиску в Черномирдіна є. Головне — підтримка з боку Кремля і російського Білого дому.
Перебіг югославської кризи не змінюється. Бомбардування НАТО сербів не лякають. Навпаки — надихають. Уже ясно, що мешканці Сербії не збунтуються, а терпляче зноситимуть будь-які поневіряння. З самого початку було зрозуміло, що так Мілошевича ні до чого не змусити. Громадська ж думка Заходу поступово стомлюється від тривалих дій, що не приносять результату й дорого коштують.
Перспективи миротворчих намірів — вже під будь-яким прапором — з кожною ракетою стають все туманнішими. Інтерес Белграда до врегулювання падає з кожним днем. А посилати миротворців на війну зовсім абсурдно. Вірніше, спочатку операція з примусу до миру. Але після неї «блакитні шоломи» ООН тим більше будуть сприйматися як окупанти. Ризикувати тут не можна. ООН і без того довго й важко хвора.
Але це — їхні проблеми. НАТО і держави, що його утворюють, спроможні про себе піклуватися. Мілошевич також нехай подумає, нарешті, сам — про Сербію і її майбутнє. Нехай виходять зі своїх глухих кутів самі. Нам треба з власного глухого кута вибиратися. СВОЯ СОРОЧКА БЛИЖЧЕ
Метою повинно бути повернення до всебічної співпраці з розвиненими державами, як один з найближчих пріоритетів — гідне представництво на червневій зустрічі великої саме вісімки (що ще зовсім не факт). Ніхто не хоче навмисно нас травмувати. Позиція Німеччини — яскраве підтвердження цього. Але треба ж і самим собі допомагати, а не вважати, що весь світ нам зобов'язаний, або що все само собою вирішиться.
НАТО, безсумнівно, переоцінило міру впливу і втрат від повітряних нальотів. Але Мілошевич повинен зрозуміти, що покривати його й ризикувати своєю репутацією ми більше не будемо, що ні про який союз із нацистом, не може бути й мови. Що він зобов'язаний прийняти мирний план, розроблений для Югославії — інакше ми вмиваємо руки. Потім припустимо ставити перед Заходом питання про припинення нальотів.
Американці ж підтверджують свою репутацію невеликих стратегів, коли самозаспокоєно вважають, що можна й далі вести політику, що не враховує інтересів ліберального напрямку всередині Росії, що КПРФ — не ті страшні комуністи, що раніше.
Ми залишаємося заручниками підтримки Мілошевича. Югославія (швидше, одна Сербія, навіть без Чорногорії) приєднується до союзу Росії й Білорусі, й наша країна в тій або іншій формі втягується в збройний конфлікт на Балканах. На тлі воєнного й націоналістичного чаду переважає чорно-біле сприйняття дійсності, до речі, дуже зручне для американців, також не цілком чужих даному різновидові дальтонізму. Ультра з обох боків двоколірний світ навіть більше влаштовує: він звичний, у ньому зрозуміло, хто свій і чужий, методи дій налагоджені десятиріччями й не треба морочити собі голову пошуками нових моделей співіснування.
Країна де-факто може виявитися в міжнародній ізоляції. На останню заднім числом спишуть багатомісячні невдачі економічної політики уряду, який переходить (надзвичайна ситуація вимагає надзвичайних заходів) до природної для нього мобілізаційної моделі господарства зі всією його «чарівністю» — дефіцитом, картками, іншими обмеженнями прав громадян і тому подібне.
У короткотерміновому підсумкові отримуємо на виборах восени (якщо вони відбудуться) звитяжний лівий марш і подальше закручування гайок. Як більш віддалений результат — розпад Росії. Економічний нелад і анклавне становище Сербії в союзі, що працює на розрив унаслідок несумірності необхідного для його збереження напруження з реальними можливостями країни, робить його цілком природним підсумком. Ісламський чинник і військова поразка в конфлікті з НАТО виконають тут функцію детонатора.
СНД після цього також неминуче розвалиться — спрацює інстинкт «рятуйся, хто може! «. Не думаю, що в кого-небудь є готова відповідь на те, що означає дезінтеграція держави з таким значним і зношеним ядерним потенціалом, і які будуть її негайні й віддалені наслідки для всього світу. Наголошу лише, що коли провідні держави (вже без Росії) справляться із зазначеним катаклізмом, то усунення його наслідків потребуватиме нового світового устрою замість системи ООН.
