У проекті держбюджету-2004, поданому парламентові на друге читання, уряд пропонує збільшити зовнішні позики наступного року (порівняно з першим читанням) майже на мільярд гривень, довівши їх до 6,4 млрд. гривень. Причини для цього наводять вельми вагомі: одночасне проведення спрямованих на послаблення податкового тиску реформ і структурні зміни національної економіки (пенсійна реформа, підвищення мінімальної заробітної плати, реформа Збройних сил), що потребують чималих витрат. У зв’язку з цим уряд також пропонує збільшити граничний розмір прямого державного зовнішнього боргу України до $8,8 мільярда (на 31 грудня 2004 року). Внутрішні позики, як і в проекті для першого читання, планують на рівні 4,5 млн. грн.
У кого краще позичати і на яких умовах? З цього запитання почалося інтерв’ю «Дня» з радником глави Нацбанку України Валерієм Литвицьким.
— Я — прихильник зміни структури позики: кредитуватися потрібно переважно вдома. І не заспокоювати себе тим, що добре позичили цього року. Причому навіть більше, ніж передбачали. Закон порушили, попросивши дозволу в Верховної Ради... Але так буде не завжди. Вільному капіталу не обов’язково і наступного року в таких самих обсягах ходити цими ринками. Оскільки й в інших країнах поновлюється зростання. Крім того, гроші, які позичають усередині, наші комерційні банки через механізм кредитної трансмісії направляють до реального сектора, а не вивозять через зовнішні борги. А ще, якщо вже позичати, то треба все-таки виходити з того, щоб у роки зростання позичати якнайменше, а віддавати якнайбільше. Ми вже входимо в п’ятий рік зростання і, незважаючи на це, продовжуємо нарощувати борги.
— І проте уряд знову робить крен у бік зовнішніх позик. Чи вдасться їх роздобути, адже останній раунд переговорів із МВФ не приніс, як відомо, позитивного результату?
— Я не поспішав би з таким твердженням. Відомо, що Україна отримала гроші від Світового банку — є рішення, — $195 мільйонів на завершення земельної реформи. Чи можна уявити, що це було б можливе у разі провалу переговорів із МВФ? Робота з МВФ украй важлива для зовнішніх позик. І не тільки для них. Якби переговори з Фондом не дали позитивних результатів, то я не думаю, що світова інвестиційна спільнота підвищила б нам рейтинг. Якби переговори були невдалими і після закінчення програми EFF у нас із МВФ встановилися напружені відносини, то ми б не розмістили на мільярд єврооблігацій, причому на дуже хороших умовах.
Про невдачу у відносинах з МВФ можна було б говорити тільки в тому випадку, якби Україна терміново потребувала позики. Але в нас ніщо не горить. Бюджет успішно виконують. ВВП зростає хорошими темпами. І в цих умовах для нас важливі не гроші, а насамперед досягнення сторонами розуміння того, яка нам потрібна програма. Це має бути якісний національний продукт, я наголошую, національний: програма — попереджуючий стенд- бай із грошима «про всяк випадок». Її прийняття справді ознаменує собою цілковите взаєморозуміння з МВФ. А поки що ми пройшли черговий етап зближення позицій. Нацбанк задоволений переговорами з МВФ. Ми отримали багато цінних порад, але при цьому відстоювали свої погляди, і наші позиції багато в чому зблизилися.
— А чи не можна нам узагалі пожити без МВФ?
— Як кажуть, не плюй у криницю, бо пригодиться води напитися. У наших відносинах із МВФ слід керуватися ще й цим положенням. Я маю на увазі не тільки гроші, а й те, що це провідна світова аналітична структура, яка тестує ті або інші країни для міжнародної спільноти інвесторів і відповідає на їхні запитання, чи можна мати з цією державою справу, чи варто її інвестувати? Там міни є чи нема? Після того як МВФ підпише з якою-небудь країною програму, інвестори, ознайомившись із нею, вже достеменно знають, як чинити. А сьогодні в України, можливо, в програмі терміновості і немає. І в грошах терміновості немає. І можна було б жити без програми. Але все ж, я вважаю, краще мати програму, ніж не мати, і тут я уряд підтримую. У нас є кредитна історія у відносинах із МВФ, іншими міжнародними фінансовими організаціями та приватними інвесторами. Ми здебільшого добре позичали і вигідно домовлялися про пролонгування боргу. Хоч усяке подовження боргу обходиться дорожче. Реструктуризації відсувають його, роблять довшим. Це полегшує нам і нашому урядові життя сьогодні, але ж борг залишається, і платник податків зрештою заплатить більше. У нас така боргова репутація: ми добре позичали і, починаючи з 1998 року, добре домовлялися зі світом донорів, як ці борги переносити — з приватними кредиторами, з Росією, з Паризьким клубом. Щороку ми з кимсь домовляємося. Щоправда, ми також акуратно обслуговуємо свої борги, тобто вчасно платимо за ними відсотки. Але чомусь не вдається нам вирости з цих штанців і вийти в люди: навчитися достроково гасити борги і навіть позичати іншим. Сьогодні ця пропозиція здається навіть дещо екзотичною — забути про роль реципієнта й одягти почесний мундир донора. Згоден, що до цього нам ще далеко, але чому б не показати світові, що ми вже здатні думати про це? На жаль, уряд так не вважає. І саме про це свідчить проект бюджету, поданий на друге читання. В уряді, мабуть, упевнені, що наш борг невеликий, можна ще позичати і позичати. Хтось нещодавно сказав, що до небезпечних 60% від ВВП ще далеко. Але це дивлячись, як рахувати. До американського ВВП у розмірі $12 трильйонів ці наші $14-15 мільярдів зовнішнього боргу — дуже мало. Але коли в нас усього п’ятдесят мільярдів ВВП, то це майже третина!
Отже, нам накопичувати борги не надто корисно. Особисто я цю ідеологію не дуже підтримую. Мені здається, що за чотири роки економічного зростання ми дозріли до того, щоб почати помірний, скромний, збалансований рух шляхом скорочення нашого зовнішнього та внутрішнього боргу. Тим більше що зростання триває, і борг у цей момент можна було б зменшити... На жаль, успішні макроцикли рано або пізно йдуть на спад. Ймовірно, будуть і роки рецесії, коли нам доведеться позичати, і тоді ми швидко підемо до цих 60%. Ось тоді зменшити, може, й захочемо, та не зможемо. Доведеться знову позичати... А повернення боргів МВФ — це реформостимулюючий хід. Звісно, там є ризики, але якщо ви достроково повертаєте, то ставите собі високу планку і вимушені її долати, рухатися, оскільки відчуваєте потилицею необхідність реформ.
— Швидше за все, бюджет- 2005 знову зверстають зі значним дефіцитом, хоч уже не перший рік усі в країні хочуть вийти на бездефіцитний бюджет. Навіщо ми ще раз наступаємо на улюблені граблі?
— Чому не йдемо на профіцит нині? Погані справи з реформою бюджетного сектора. Не рухаються реформи другого покоління — передусім адміністративна та комунальна, а також пенсійна — не так швидко, як би хотілося. А крім того — постійний натиск передвиборної атмосфери, постійні зміни урядів, відсутність закону про Кабінет Міністрів, гальмування політичної реформи. Усе це заважає економічним реформам. Не зупиняє, але заважає. Постійне очікування відставок, вузькі передвиборні вікна... Звідси побоювання непопулярних рішень. Влада боїться робити щось надійне у бюджетному секторі, оскільки побоюється гнівної реакції парламенту, Президента, електорату. Адже пережили підняття тарифів на комунальні послуги? Це була вельми складна справа, дуже важко просувалася. Пережили скорочення частини пільг і дотацій. Усе це ми мали продовжити після майбутніх виборів. Але там незабаром парламентські... Тому я ще раз повертаюся до того, про що уже казав.
— Ви говорили, що в Нацбанку та МВФ позиції зблизилися. А в чому, власне, їхні відмінності?
— Нам дорікають здебільшого тим, що дуже швидкими темпами зростає кредитування економіки. А ми вважаємо, що ослаблення кредитування реального сектора може бути і логічним для стабілізаційних програм, але в умовах зростання економіки та попиту на гроші кращим вибором було б не ослаблення кредитування, а покращення банківського нагляду. Це допоможе не допустити погіршення кредитних портфелів і поширення непрацюючих кредитів. Особливість нашої позиції полягає в тому, що ми, розуміючи цю стурбованість, усе-таки не вважаємо, що є підстави згортати кредитну активність. Так, є підстави нарощувати нагляд, і сьогодні в цьому напрямі Нацбанк багато що робить. І ще. Від нас хочуть лібералізації курсової валютної політики, зокрема скорочення нормативу обов’язкового продажу. Ми ведемо відповідну роботу і вважаємо її корисною. Але швидкість цих змін визначатиме готовність ринку і громадян їх сприймати. Інакше можуть виникнути неприйнятні для фінансової стабільності наслідки. Голова Нацбанку про це казав. Ми, наголошую, задоволені відносинами з Фондом, цими переговорами. Попереджуюча програма потрібна, але в роботі над нею ми почуваємося краще, ніж у 1998 році під час розробки програми ЕFF. Нам нікуди поспішати. Швидше за все, ця програма не з’явиться ні в листопаді, ні в грудні. Але грошового голоду однаково в Україні не передбачається. Тим часом діалог і консультації з МВФ тривають, світ про це знає, знають міжнародні інвестори і відповідно реагують.
Свого часу, коли завершували програму ЕFF, то роздумували: чи створювати ще одну програму з МВФ, чи співпрацювати тільки через консультації? (Ці форми співпраці розглядали тоді як рівноправні). Віддали перевагу програмі. Вирішили: це буде надійніший сигнал інвесторам. І я не думаю, що це була помилка. Оскільки програма включає і консультації також, а це передусім перевірка правильності нашої економічної політики. Але мало це рішення й мінус. Коли віддали перевагу програмі, то породили очікування. Мовляв, підпишемо її швидко. Не врахували деяких нюансів. Стенд-бай, навіть і попереджуючий — це переважно стандартна стабілізаційна програма, й ідеологія у неї стабілізаційна. А наша економіка не просто зростаюча. Якщо взяти промисловість, то там просто бум — 15%. Причому країна вже три роки має профіцит платіжного балансу. Тому одягати стабілізаційний костюм на тіло зростаючої економіки не так-то просто — хоч його і зшито на виріст, але він тісний для економіки в фазі експансії. Його слід ретельно підганяти, приміряти. І жодної драми немає в тому, що цей процес вимагає терпіння і часу. Тому сьогодні не варто мати ілюзій щодо швидкого оформлення програми з МВФ.
— Коли кредити МВФ у нас, ми їх усе-таки якось «крутимо»...
— Це традиційно помилкова думка. Уже була пропозиція, щоб цими грошима погасити борги з пенсій, зарплат... Це — від незнання. Гроші, отримані за кредитами МВФ, — цільового призначення, їх не можна використати ні на потреби бюджету, ні для того, щоб кредитувати економіку. Це заборонено! Наприклад, ви прийшли до мене і позичили грошей, як у сусіда, пославшись, скажімо, на затримку зарплати. А потім пішли з цими грошима до казино. А якщо програш? Повернути нічим. Так і тут: ці гроші не для ризиків. Якщо їх розміщують — то в банках країн «сімки», супернадійних, із маленькими відсотками, але з таким же супернадійним поверненням. Гроші, звичайно, повинні якось працювати, але ризикувати ними ні у внутрішній економіці — там ризики величезні, — ні в зовнішній не можна. Це гроші, які «про всяк пожежний випадок». Вони, звісно, сприяють вирішенню соціальних проблем, але тільки опосередковано, через підтримку курсової стабільності. Але безпосередньо ці гроші використати на соціальні цілі, як і на кредити, — неможливо. Гроші МВФ — це частина наших резервів. Але це вже не більша частина. Якщо наші резерви — сім мільярдів, то гроші Фонду — 1,8 мільярда.
— Незалежна Україна спочатку не мала золотовалютних резервів узагалі. Тепер ми по декілька разів на місяць читаємо повідомлення про їхнє поповнення. А скільки їх потрібно країні? Чи є якісь для цього нормативи?
— Я за те, щоб мати якнайбільше резервів. Але дехто каже, що треба мати запасів на три місяці імпорту, інші — на півтора року або на два. Але чому не на три, не на п’ять? Треба мати на увазі, що резерви не дістаються нам безкоштовно. Національний банк резерви купує, друкує гроші, робить кредитну емісію і за рахунок цього поповнює свої резерви. А ще гроші спрямовують на рефінансування комерційних банків. Між рефінансуванням і купівлею валюти має бути баланс. Треба мати на увазі, що резерви — це гроші, які відволікають від реальної економіки. Ми платимо два відсотки із західних кредитів, а потім розміщуємо резерви в західних банках під 0,9%. Різницю оплачує платник податків. Ну а ставка рефінансування у нашій країні — 7%. Вловлюєте відмінність? Я вважаю, що резервофілію слід поступово долати. Як, проте, і резервофобію.
— Ви стверджуєте, що для України програма стенд- бай — це не терміново. Але можна припустити, що й у наших візаві також нічого не горить. Тим більше надлишку вільних фінансових ресурсів i вони не мають. Ось вони і затягують прийняття програми, виставляючи все нові й нові вимоги. А якщо наш терпець увірветься?
— Я ще раз хочу сказати, що за надійної монетарної і бюджетної політики, за низького дефіциту бюджету, а ще краще і без нього зовсім — ми могли б обійтися, як ми це вже робили в 2000-му, 2001-му, 2002 му роках. Ми мали резерви і в півтора, і в три, і в чотири з половиною мільярди. Але й інфляція була низька: в 2001 му — 6%, у 2002-му —0,6%. І наш курс валюти не слабшав, і навіть у номінальному вираженні гривня міцніла — за менших резервів. Якщо ви матимете і 15 мільярдів резервів, але не буде довіри до політики банку, уряду, то вони вас не врятують. Як не допоможе і авторитет МВФ. Але відмовлятися ні від фінансової допомоги, ні від консультацій цієї визнаної в світі установи нам не можна в жодному разі. Навіть натяк на можливе погіршення відносин із ним коштуватиме нам дуже дорого з погляду залучення інвестицій і вартості отримуваних за кордоном кредитів. Дивує трансформація позиції противників співпраці з МВФ. Учора вони з піною біля рота доводили, що потрібно проводити самостійну політику, менше кланятися Фонду. А тепер, коли існує можливість дещо розправити плечі, не бути в позиції реципієнта, — вони знову проти. І залежність від Фонду їм уже не заважає. Я підозрюю, що цього разу спрацьовує звичайне побоювання — не хочеться залишатися сам-на- сам із необхідністю прискорення структурних реформ.
