Вельмишановна редакція!
Я — російська людина, народився й виріс на Волзі. За кілька кілометрів від нашого села стояло українське село з офіційною назвою Новоселки, а неофіційною (дореволюційною) — Мазепинці. Там жили переселенці. Не хочу й не буду погано говорити про своє рідне гніздо, але ці Новоселки на нас, хлопчаків, справляли особливе враження — світлі мазанки, акуратні тини, соняшники під вікнами й сади, сади... Навесні у нас казали чи то із заздрістю, чи то з осудом: «Знову у хохлів зацвіло». І ще (з такою ж інтонацією): «У них і мужики-то не п'ють». Зрозумів я тоді, переконаний у цьому й зараз, що українці й росіяни — народи близькі, але різні, й нікого це не повинно ображати.
Пишу про це у зв'язку з тяжким нападом «слов'янського братства», викликаним подіями в Югославії. Так — ми слов'яни, так — ми брати... Ну й що? Якщо в братстві Україну представлятиме спікер О. Ткаченко, Білорусь — О. Лукашенко, Росію — Г. Зюганов, а Сербію — С. Мілошевич, то особисто я з цієї сім'ї виходжу й надалі прошу вважати мене папуасом. Спільна кров — річ серйозна, але в сучасному світі набагато важливіше братство за розумом і братство за совістю. У цьому розумінні вельми безглуздо виглядають «інтеграційні настрої» у Києві. Невже нашим лівим не ясно, що ми Росії потрібні більше, ніж вона потрібна нам. Україні важливо продати прокат і пшеницю, а купити нафту й газ. Для Росії ж чергове «возз'єднання» з Україною — запорука імперського відродження. Прибалтика з імперії пішла, Кавказ на тому ж шляху, а дружба з О. Лукашенком порядних людей тільки компрометує.
Давно помічено, що раби борються не за загальну свободу, а за те, щоб стати рабовласниками. Російська державність виросла з лютого ординського менталітету, але на віки пережила Орду. Це не провина, а біда Росії, але нести цей хрест замість неї й разом з нею не повинен ніхто. Чернігівський поміщик і російський поет О. К. Толстой («Средь шумного бала случайно...») у своїх замітках висловив думки, які так і не стали надбанням ні російських політиків, ні багатьох російських інтелігентів. Він писав: «Моя ненависть до ординства є ідіосинкразія: це не тенденція, це я сам. Коли я думаю про красу нашої історії до монголів, мені хочеться кинутися на землю й качатися від відчаю». А домонгольська історія — всього лише історія Київської Русі. Літописець Нестор жив і помер у Києві, а Москви за його часів просто не було. Тут, на київських горах, ні українцям, ні росіянам не треба цього забувати. У нас немає причин цуратися свого слов'янського братства, але немає ні найменших підстав під його лозунгами повертатися до імперсько-комуністичного стійла. Зверніть увагу: плани «слов'янських інтеграторів» ніяк не зачіпають Болгарію, з якої до нас прийшли Кирило і Мефодій. Чому? Та тому, що болгари вже зжили (або зживають) залишки комуністичної ідеології, хоч православ'я там було й залишається реальною складовою світогляду.
