Дебати навколо створення Сполученими Штатами національної системи ПРО поки призвели лише до того, що Росія і Китай виступають різко проти неї (Україна дотримується при цьому позиції, близької до російської), Західна Європа дивиться на плани свого головного союзника з побоюванням. Експерти попереджають про можливу кризу міжнародної довіри у випадку, якщо не буде знайдений баланс інтересів між основними гравцями. До того ж суперечка виникла не стільки через саму систему ПРО, скільки через сам принцип порушення стратегічної стабільності, досягнутої під час «холодної війни». Гра може в кінцевому результаті дорого обійтися і Україні, чиї інтереси національна система ПРО США, здавалося б, прямо не зачіпає — у разі затяжної кризи нам доведеться вибирати в гострому протистоянні Москви і Вашингтона.
Подібно до того, як старі коні, що брали участь у битвах, починають відчувати себе молодими при звуках сурми, стратеги «холодної війни» відчувають прилив адреналіну, коли проблема протиракетної оборони стає головною новиною перших сторінок газет. Насправді, протиракетна оборона, яку — при масивній підтримці з боку американського Конгресу — пропонували Білл Клінтон (неохоче) і Джордж Буш (з ентузіазмом) — значно відрізняється від мрії про «зоряні війни» Рональда Рейгана двадцять років тому: передбачається, що система протиракетної оборони (ПРО) уловить тільки невелику кількість боєголовок, не забезпечуючи повного захисту від ворожих ракет. Проте це питання знову розпалює старі дебати з приводу стримання, гарантованого обопільного знищення і контролю над ядерною зброєю. А також поновлює суперництво між ядерними державами саме тоді, коли ядерна зброя втратила значну частину своєї доцільності і актуальності.
Дивно, дебати розпалюються, хоча ще невідомо, чи спрацює система протиядерної оборони. Навіть якщо вона дійсно спрацює, мине десять або п’ятнадцять років, перш ніж ця система стане операційною. Таким чином, роздратування досягає найвищої точки через подію, яка якщо коли-небудь і трапиться у віддаленому майбутньому, може завдати, а може і не завдати значного впливу. Звичайно, обережні уряди поводяться в даний момент так, якби майбутнє було за рогом.
Що може пояснити цю дивну поведінку? У кінцевому результаті, історія протиракетної оборони є повістю про технологію, що постійно розчаровує своїх прихильників iз числа уряду і осіб, що не входять до його складу. Ніхто в здоровому глузді не може заявити, що щось, що ніколи не досягалося в минулому, а саме — руйнування незначного числа боєголовок, що знаходяться в польоті, — може бути раптом досягнуте. З усіх трьох випробувань, що проводилися до даного моменту, одне майже провалилося, і два провалилися повністю, що стало причиною передачі президентом Клінтоном цього питання своєму наступнику. Якщо президент Буш, як він сам відзначив, тепер віддає перевагу іншому, відмінному від колишнього проекту, буде потрібно ще більше часу, щоб розробити архітектуру і підготувати програму тестування. Ніхто не може бути впевненим у тому, що вона також спрацює.
У даний момент уряди стурбовані не реальними можливостями, а дійсними або вигаданими намірами Америки. У той час як американці стверджують, що система протиракетної оборони не спрямована проти будь-кого, що все, чого хочуть Сполучені Штати, — це захистити своїх громадян від таких держав як Ірак або Північна Корея. Майже всі інші думають по-іншому: росіяни бояться, що Америка хоче назавжди закріпити перевагу своїх збройних сил (і неповноцінність Росії), китайці стурбовані, що система протиядерної оборони означає готовність Америки надати допомогу Тайваню в його прагненні залишитися незалежним, європейці переживають, що плани Америки спричиняють напруження у відносинах iз Росією і можуть віддалити Сполучені Штати від Європи.
Будучи справою політичних намірів, а не технічних можливостей, система ПРО в даний момент підштовхує Росію до конфронтації, посилює нервозність Китаю і підсилює європейське почуття відчуженості від США.
Чіткішим політичний збиток робить той факт, що в 1972 році Сполучені Штати і тогочасний Радянський Союз підписали договір, який забороняє на невизначене майбутнє створення систем, здатних захистити будь-яку країну від подібної ядерної атаки. По мірі того, як США продовжують працювати над системою ПРО, це приведе або до порушення Договору, або до оголошення про вихід iз договору за 6 місяців, тобто дотримання зобов’язань сторонами, що підписалися, у тому випадку, якщо вони відчують, що цього вимагають їх життєві інтереси безпеки. У очах багатьох це буде рівносильно усуненню Америки зi структури контролю над ядерними озброєннями, створеної в останню фазу «холодної війни».
Адміністрація Буша стверджує, що внаслідок закінчення «холодної війни» формальне зникнення Договору з ПРО не буде означати втрату ядерної стабільності. Але стабільність є в тій же мірі питанням політичного сприйняття, в якій і питанням технічних підрахунків. Обмежуючи стратегічну протиракетну оборону, колишній договір забезпечує певну передбачуваність стримання для всіх ядерних держав. Його відсутність спричинить вплив на всі договори з контролю над іншими видами озброєнь. Росія загрожує вийти з усіх договорів, як тільки США вийде з договору з ПРО. У той час як ця загроза позбавлена імовірності (це принесе найбільший збиток інтересам Росії), вона має певну логіку.
Головне питання, яке містить у собі система ПРО, складається не в тому, як підготуватися до майбутнього світу протиракетної оборони, а в тому, як пом’якшити сьогоднішнє політичне напруження. Подібні зусилля, образно кажучи, провалюються. Правові експерти в Вашингтоні вважають, що скромні приготування до будівництва ракетних і радарних дільниць не є порушенням Договору 1972 року і, отже, не зажадають оголошення США про вихід iз Договору. Тепер адміністрація Буша чекатиме результатів випробувань раніше, ніж прийняти яке-небудь рішення. І Москва, і Вашингтон натякають на можливе обширне скорочення своїх наступальних ядерних озброєнь. Скептично настроєні європейські союзники заспокоюються обіцянками США про проведення тісних консультацій. Проробляється модифікація Договору 1972 року з метою дозволу обмеженої протиракетної оборони. І початкове «ні» Росії, можливо, не є останнім словом.
Таким чином, політична плутанина з Росією і Європою може бути дозволена. Але як бути з Китаєм? На противагу Європі і Росії, Китай не є учасником союзу (як Європа), або мережі договорів з контролю над озброєннями, через яку можуть розвиватися політичні рішення (як у випадку з Росією). Це чинники, які роблять внесок в азіатську нестабільність і чутливість Китаю. Тут упевненість може бути побудована тільки на основі підходу, якого дотримуються Сполучені Штати стосовно Китаю. На жаль, поки немає виявів того, що у Вашингтоні до цієї проблеми ставляться з належною серйозністю.
Все це призводить до розчарування стратегів «холодної війни». Освіжаючи в пам’яті словник і абревіатури часу стримання супер — держав, вони виявляють, що подібний світ зник. Протиракетна оборона — не загроза російсько-американської стратегічної стабільності. Але неправильне поводження з нею є загрозою політичної передбачуваності. Оголосивши про намір продовжувати розробку віддаленої системи ПРО, США створили політичний неспокій, на який переважно і треба зараз звернути увагу, якщо ми хочемо уникнути основної небезпеки.
