Візит пані Олбрайт з новою силою порушив старі питання. Чи хочуть українці бути громадянами? Чи хоче влада для себе якісних партнерів у особі громадських організацій і сильних партій? У реакціях Заходу, озвучених пані Олбрайт, і в реакціях представників влади на тональність претензій з-за кордону простежується низка тенденцій, про існування яких варто нагадати. З одного боку, Захід дає зрозуміти, що кредит «грантового навчання» демократії закінчився й фінансування демократичного дозрівання передбачає жорстку калькуляцію вкладених коштів і здатності суспільства й держави скористатися допомогою. З другого боку, явно ображений тон представників офіційного Києва, зведення суті проблеми діалогу суспільства й держави до питання про те, звідки фінансуються неурядові організації, свідчить про, м’яко кажучи, деяке нерозуміння ситуації. Щодо претензій до якості передвиборного процесу в Україні, озвучених пані Олбрайт, то в них впадає в очі два моменти: тональність і запізнілість. Уявлення Заходу про передвиборні кампанії в Україні по суті виглядає як загальмована реакція («час гальмування» — приблизно 3—4 роки). Суть і форма західної критики дозволяють зробити два припущення: або іноземні експерти та дипломати погано уявляють собі, що сталося в Україні за останні 3—4 роки, або за хвилею сумніву, що підіймається останнім часом щодо українських виборів, стоять абсолютно чіткі інтереси. Щодо влади, то варто зазначити, що якщо такі теми, як партійна структуризація й діяльність неурядових громадських організацій викликають у неї інтерес лише напередодні передвиборних кампаній, то ззовні й не варто очікувати чогось іншого, крім критики й вельми популярного пояснення з приводу демократичних цінностей. Зрештою, «дитині» української демократії вже 10 років — час ходити самостійно. Механізми конкурентної політики й громадського діалогу важко створити напередодні виборів. У цей період вже час отримати оцінки — як всередині країни (на виборах) так і за її межами (у вигляді міжнародного іміджу держави).
Сплеск «неформальної дипломатії» минулого тижня, коли Україну одночасно відвідало кілька західних делегацій (Національного демократичного інституту США (НДІ), німецького Бундестагу, Франції), не обтяжених умовностями офіційної дипломатії, мав чітко визначену спрямованість: вивчення передвиборної ситуації в Україні з тим, щоб на основі зроблених висновків будувалася робота спостерігачів на виборах і потім визначався режим офіційних відносин з Україною. Найбільш показовим, гучним і, мабуть, серйозним був візит до України делегації НДІ на чолі з головою iнституту, екс-держсекретарем США Мадлен Олбрайт. Яка на прес-конференції за підсумками візиту умовностями просто не переймалася й видала цілу низку спостережень та рекомендацій, які, втім, не відзначалися великою оригінальністю. Кілька разів заявивши, що вона завжди вважала себе другом України, Олбрайт чітко дала зрозуміти, що стан відносин між США та Україною залежатиме від того, яким чином українська влада зарекомендує себе на виборах-2002. Показовим є й виступ Олбрайт на форумі громадських організацій України «Суспільство перед вибором», в якому вона пояснювала роль недержавних організацій як необхідного елемента громадянського суспільства, що дозволяє забезпечувати проведення чесних та прозорих виборів і, що більш суттєво, може надати громадянам механізм контролю над урядом. Показовим, оскільки саме в цей момент в Україні триває, м’яко кажучи, інформаційна атака проти недержавних структур. І саме в цей момент в Сенаті США знаходиться на розгляді проект резолюції, в якому, в разі її ухвалення, буде сказано, що Україна тільки тоді вважатиметься повноцінним партнером, коли втілить традиційні норми демократії й передусім забезпечить прозоре проведення передвиборчої кампанії з рівним доступом до ЗМІ, судовим розглядом порушень і покаранням винних. Все це не є якоюсь новиною, оскільки під час кампаній з виборів- 98 і президентських виборів-99 йшлося про те ж саме. Але такої уваги до перебігу кампанії не було. Як і настільки відвертих зізнань, що від висновків, зроблених стосовно виборів як кроку до демократії, залежатиме буквально все.
«Друг України» Мадлен Олбрайт заявила, що завжди була відвертою, не втратила цієї своєї якості й зараз. Взагалі, стосовно візиту американської делегації існувало припущення, що вона великою мірою виконувала саме офіційну функцію, не тільки збираючи інформацію в Києві та регіонах, але й доносячи вельми недвозначне послання до української влади (делегація мала зустрічі не лише з представниками різних політичних сил, але й зокрема, Президентом Кучмою, прем’єр-міністром Кінахом) в умовах, коли високопосадові представники американського істеблішменту (президент, віце-президент або держсекретар) не можуть приїхати до Києва з очевидних причин.
Послання, доставлене українській владі, оприлюднене. На думку делегації НДІ, вибори 1998-го та 1999-го рокiв відзначилися «політично вмотивованим насильством та залякуванням, упередженим ставленням ЗМІ, зловживанням службовими повноваженнями, юридичними та адміністративними колізіями». Далі: «Цілісність референдуму 2000 року викликала особливі сумніви з огляду на сфальсифіковані підписи, зловживання при достроковому голосуванні та завищеним показником явки виборців». Делегація висловила занепокоєння, і вони абсолютно традиційні: ЗМІ, що критично висловлюються щодо уряду та «бізнесових структур», стають об’єктами утиску, до журналістів застосовуються залякування та насильство, державні ЗМІ демонструють упередженість. «Адміністративному ресурсу» у зверненні делегації НДІ дається визначення: «зловживання владою та незаконне витрачання державних коштів урядовими установами». Тобто, державні установи втручаються у ведення кампаній, для потреб кампаній використовуються державні приміщення та ресурси, громадян примушують ставати членами партій. Хто саме застосовує адмінресурс, для делегації, за словами Олбрайт, «очевидно». Висновок — не зрозуміло, чи «стануть вибори 31 березня кроком вперед у просуванні України до демократичного майбутнього».
Тому, говориться в практично наказовому порядку у звіті делегації, влада повинна використовувати всі наявні засоби, щоб «навчити працівників усіх рівнів виконанню своїх обов’язків згідно виборчого законодавства». Посадовці мусять виконувати букву й дух Закону про вибори, порушення (список вже існуючих порушень делегації НДІ передав Олександр Мороз) мають вчасно розслідуватися. І до того ж ЦВК і відповідні неурядові організації «мають подвоїти зусилля в проведенні тренінгів та підтримці членів комісій та спостерігачів». Про реакцію на це Леоніда Кучми Олбрайт порадила питати його самого.
Тон жорсткий. Можливо, було б не гірше, аби те ж саме не менш жорстким тоном і не менш відверто говорилося принаймні чотири роки тому. Але Захід завжди вітав демократичні зміни в Україні і демократично обраного Президента, якому згодом відмовився подавати руку. За цей час представники українського істеблішменту на практиці переконалися, що, власне, боятися немає чого, бо їм особисто міжнародна ізоляція України нічим особливим не загрожує. А відтак не виникало й не виникатиме зацікавлення держави в розвитку й тісній співпраці з неурядовими організаціями, які б забезпечили їй зворотній зв’язок із суспільством і принаймні, відсутність такої зацікавленості Заходу українськими виборами. Крім того, в Україні ніколи не практикувалося задіяння громадських організацій у процесі вироблення й експертизи рішень, як це робилося й робиться в Польщі, Чехії, Угорщині, Словаччині. А відтак неурядові організації, залежні за таких умов від західних грантів, важко вважати повноцінними акторами української сцени, передусім, під час кампаній. Це може викликати питання в США, але не в Україні. З іншого боку, в Україні завжди було чимало псевдофондів, створених безпосередньо владними структурами. До речі, варто б згадати, що і в «старих», і в «нових» демократіях, де функціонують більш-менш нормальні партії, НУО, преса, держава принаймні не заважає їм розвиватися, а часто передбачає на це і якусь частину бюджетного фінансування.
Громадянське суспільство, свобода преси, незалежне судочинство, чесні вибори — це все вже стало дуже стандартним набором. При цьому стандартні паралелі з Росією сьогодні вже не спрацьовують — хоча б тому, що Путін і його команда принаймні намагаються вибудувати якісь елементи, що згодом мають шанс перерости в громадянське суспільство, «згори». А також тому, що Україна мала шанс стати прикладом для Росії, причому не виконуючи вказівки з Заходу, а враховуючи існуючий досвід і накопичуючи власний. Але натомість доводиться вислуховувати вказівки, в яких ясно сказано, що без їх виконання Україна втрачає шанс вважатися нормальною країною.
КОМЕНТАРI
Анатолій ШИПІКО , перший заступник голови Всеукраїнського громадського об’єднання «Громадський Контроль»:
— Наша країна зовсім недавно стала на шлях формува ння громадянського суспільства, ми знаходимося на самому початку цього процесу. Відповідно — роль і значення громадських організацій у політичному житті України, на жаль, на дуже низькому рівні. Наприклад, на сьогоднішній день у нашій країні зареєстровано менше двох тисяч всеукраїнських громадських організацій, близько шести тисяч — місцевих. Це, природно, набагато менше, ніж у розвинених європейських державах. Необхідно робити все можливе, щоб збільшити кількість напрямів роботи і, власне, самих громадських організацій. Одночасно дуже важливо, щоб органи влади все-таки зважали на позицію громадськості. Питання фінансування громадських організацій у нашій країні — окрема тема для розгляду. Не секрет, що, якщо громадські організації починають безпосередньо фінансувати за рахунок бюджету, то вони автоматично стають напівдержавними, а самі вони втрачають своє призначення. На мій погляд, потрібно шукати інші джерела фінансування. Зарубіжні гранти? У них закладена певна небезпека для уряду. Фінансуючи ту чи іншу програму, інші держави, природно, мають свої цілі та чекають результатів, які насамперед задовольнять їх. Хоч давати огульну оцінку в зв’язку з цим не можна. Зрозуміло, що далеко не всі програми такого роду йдуть на шкоду нашій країні. Словом, цей момент просто необхідно враховувати. Таким чином, джерела фінансування для наших громадських організацій необхідно шукати всередині країни. Це можуть бути добровільні пожертвування, внески і т. ін. Оптимальний, на мій погляд, варіант — створення національної системи грантів, не пов’язаної з органами законодавчої і виконавчої влади безпосередньо. На жаль, її досі не створено, і цим питанням, через нашу бідність, держава приділяє недостатньо уваги.
Гельмут КУРТ, керівник регіонального бюро Фонду Еберта в Україні, Білорусі і Молдові:
— Україна — дуже молода країна, яка не має достатнього досвіду щодо організації громадянського суспільства. Відповідно, багатьом вашим громадянам дуже складно визначити справжнє призначення громадських організацій. За моїми даними, в Україні у різних напрямах діє близько 240 спільних україно-німецьких громадських організацій. На мій погляд, їхня робота покращує відносини між нашими державами, сприяє розвитку громадянського суспільства в Україні. На мою думку, громадські організації повинні діяти (як, наприклад, у Німеччині) на основі фінансування за рахунок добровільних внесків, а не за рахунок урядових сум. До складу організацій повинні входити люди, які мають уявлення про механізми роботи практичної політики. У такому випадку, роль, яку будуть виконувати громадські організації, буде мати позитивне значення для держави. Українські ж громадські організації фінансуються громадянами України лише частково. Інші джерела фінансування — уряд чи урядові організації, гранти приватних організацій, а також за рахунок грантів- дотацій з боку, наприклад, німецьких громадян. Дуже складно сказати, які фонди переважають у фінансуванні українських неурядових громадських організацій. Велика частина, згідно з моїм аналізом, є гуманітарною допомогою, наприклад, медичним громадським організаціям. Загалом же підтримка українських громадських організацій з боку інших країн є не основним, а допоміжним джерелом фінансування. Основна підтримка — без сумніву — урядова. Вона могла б бути кращою, але в умовах, коли ви не маєте традицій громадянського суспільства, для цього необхідний деякий час.
Юрій ПАХОМОВ, директор Інституту світової економіки і міжнародних відносин НАНУ, академік:
— Говорити про яке-небудь значення громадських організацій для розвитку нашої держави не доводиться, оскільки існуючі сьогодні в Україні неурядові організації у своїй більшості використовуються кимось як засіб впливу на громадськість. У країні, де все робиться тільки за гроші, не можуть створюватися організації, які б послугували основою для громадянського суспільства. Україна не є вільною країною. Отже, усі громадські організації, які існують у нас, не можуть бути вільними. Вони відстоюють інтереси тих, за чий рахунок живуть, а це — або іноземні донори, або просто багаті і впливові люди. Загалом же домінуюча участь іноземних держав у фінансуванні вітчизняних неурядових організацій — це просто «скупка» талановитих людей, аналітиків, які починають працювати не на інтереси рідної країни. Це створює загальний перекіс у громадських настроях і наносить величезну шкоду державі. На мій погляд, виникнення справжнього суспільного руху в Україні буде можливим лише в умовах крайнього загострення конфлікту між народом і державою.
Григорій НЕМИРЯ, голова правління Міжнародного фонду «Відродження»:
— В Україні громадянське суспільство в цілому та громадські організації зокрема мають набагато менший вплив на політичне життя у порівнянні із найбільш розвинутими демократичними країнами. На жаль, ні держава, ні більшість політичних партій, як правило, не бачать в громадянському суспільстві той потенціал, який може протистояти негативним тенденціям, стимулювати реформи і стати основою й джерелом для формування альтернативної еліти.
На моє переконання, мають майбутнє ті політики й політичні сили, які спираються на розуміння громадянського суспільства як соціального капіталу. Які розуміють, що створення соціального капіталу необхідно стимулювати шляхом безпосередньої підтримки розвитку громадянського суспільства як соціального інституту, який відкрито і активно співпрацює з відповідними державними інституціями, засобами масової інформації та бізнесовим сектором. Громадянським може вважатися те суспільство, в якому окремі особи не тільки беруть участь у добровільних об’єднаннях, а й мають можливість через ці організації, які накопичили капітал громадського авторитету й довіри, впливати на державну політику. Але не треба забувати, що громадянське суспільство в Україні формується за умов відсутності вкорінених правових і політичних механізмів громадського впливу. Для того, щоб створити можливості для здійснення такого впливу, необхідно, по-перше, розглядати громадянське суспільство як гарант підзвітності державних органів через моніторинг, забезпечення відкритості влади та її відповідальності перед законом. По-друге, забезпечити плюралізм у процесі прийняття рішень через створення прозорих процедур і механізмів впливу громадськості на прийняття рішень на всіх рівнях. По-третє, сприяти зміцненню довіри як громадськості, так і влади до результатів незалежної вітчизняної експертизи через розвиток аналітичних здібностей неурядових центрів та інститутів. По-четверте, спонукати державу відкривати інформаційні двері для громадськості, сприяти виробленню системи доступного й зрозумілого об’єктивного інформування суспільства як через державні, так й через альтернативні джерела інформації. По- п’яте, використовувати можливості Інтернету для поширення інформації серед ЗМІ всіх форм власності та сприяти ефективному обміну інформацією поміж організаціями «третього сектора», в тому числі й міжнародними. Сучасне громадянське суспільство створюється через самоорганізацію і самомобілізацію. Саме тому будь-які спроби «побудувати» це суспільство зверху методами кооптації, імітації та контролю є кроками до одержавлення, «етатизації» суспільства, що ведуть не до його посилення, а до послаблення. Але для постійного відтворення громадянського суспільства потрібні як незалежні дії, так й інституціоналізація. Вони є своєрідними Сциллою та Харибдою. Для того, щоб пройти між ними, самому громадянському суспільству потрібно подолати загрозу атомізації та деморалізації. Не секрет, що існує негативна тенденція створювати громадські організації лише з метою отримання грантів за будь-яку ціну й від будь-кого — іноземного фонду, впливового вітчизняного політика, чи окремої державної структури. Як правило, такі громадські організації не є прозорими, вони не публікують своїх річних звітів і починають про себе заявляти лише перед виборами.
Отже, проблема фінансування неурядових організацій не є надуманою, а цілком реальною. На жаль, її нерідко звужують до теми коштів іноземних донорів. Наводять й суми такої донорської допомоги. Парадокс, на мою думку, полягає в тому, що сама можливість оперувати конкретними цифрами є підтвердженням прозорості й підзвітності іноземної допомоги.
