Був зимовий вечір початку 2011 року. Озброєна диктофоном, я нічого не боялася. Видавництво «Либідь» попросило Івана Михайловича Дзюбу зробити інтерв’ю з Ліною Костенко — про її життя і творчість. Іван Михайлович говорив із мамою, я наготувалася записувати. Сніжило за вікном, між чаєм і ввімкненим диктофоном ми почали працювати...
І раптом кімната зробилася маленька. Хвилі часу накочувались, як цунамі. Знане й незнане, сказане й промовчане, моментальність конкретного спогаду, тисячами нервових закінчень вписаного в історію... Спогад вистражданий і перестворений, що став віршем, причаївся у світлотінях старих родинних фотографій, випростався живими постатями з «безсмертної діорами» пам’яті — пам’яті прабабусиного саду й пам’яті війни, пам’яті студентської юності й режимних репресій, пам’яті 1960-х і любові, пам’яті втрат і творчих одкровень. Тоді ми зрозуміли, що ні за один, ні за десять вечорів зробити це неможливо. А далі вже почалася наша з мамою робота — і вечорові розмови, й телефонні, й записи, й сни, й несподівані асоціації... І «загула та книга голосами» — неопалима книга пам’яті. Заговорили в ній люди — живі й мертві, присутні й забуті, кожен зі своїм болем, зі своєю (часом і не почутою колись) правдою. Наче якийсь дивний вітер зібрав розкидані у просторі людського буття аркуші — й вони самі почали вкладатися в цю книгу, віднаходячи через зовнішню хронологію дат і подій хронологію внутрішню — думок, почуттів, творчих станів, емоційних стихій і жорстких передбачень.
Книжка ще «гаряча» — творилася вона в дуже стислі терміни, з великою напругою й самовіддачею всіх учасників цього проекту, починаючи від автора книжки Івана Дзюби, і всієї редакції «Либіді», вже не кажучи про свободолюбивого суб’єкта інтерв’ю, який навдивовижу терпляче мене і нас усіх витримав, за що йому велика дяка. Це, мабуть, найнеймовірніша робота в моєму житті. Де від самого початку мій друг диктофон виявився каное серед Ніагари. І, зрештою, ми всі зуміли завершити роботу лише тому, що пообіцяли одне одному: це буде перед-книжка, а далі вже будемо працювати над розгорнутим інтерв’ю, де знайдуть місце ще не проговорені екзистенційні й творчі спектри в різних своїх психологічних та історичних масштабах і координатах.
Тому тут я обмежуся лише кількома лаконічними коментарями до цієї роботи. Насамперед — людина й історія. За великим рахунком, у нас досі не написана історія в людині в це особливо страшне для України ХХ століття. Ані написана людина в історії — за принципом французької «школи анналів», яка протиставила «історії подій» живу тканину людського переживання історичного часу. От, власне, принцип інтерв’ю дає змогу створити таку «психоісторію», де історичний час автентично проступає крізь призму особистісного емоційного, творчого його сприйняття, вільного від апріорних ідеологічних, методологічних та інших конструкцій.
Але основне в цій роботі: письменник і слово. Письменник, який розповідає внутрішні причинності того чи іншого образу, рядка, метафори, ритму, який раціоналізує у своїй оповіді процес стихійного постання тієї невловної матерії, якою є літературний текст. Що таке топос саду і топос степу, чому палаючі у війну українські хати стають у поезії ван-гогівськими кипарисами, як «балкончиків причалені гондоли» на підтоплених повінню будиночках Труханового острова перетворюються на пропливання людини в екзистенційній гондолі крізь «венеціанські маски й карнавали» життя, чому поет розминувся з Деррідою й зустрівся з Камю, про що плакала вночі цариця Савська й чому на столі поета зблиснуло те «золоте перо», яким він писав вірші у Сіракузах при Титі чи Нероні... Ця розмова вчить інакше читати цю матерію тексту, про яку так багато говорено й так мало сказано. Живемо у відеократичному світі, де панують імітація й симулякр, де рядки з римою й без кричаться й тупочуться. А поезії потрібна тиша і свобода. І для написання. І для розуміння.
Чи також такі явища, як шістдесятництво, — зв’язок і детермінації між 20-ми роками й 60-ми, між 60-ми й 80-ми і сьогоднішнім днем. Як і в плані історії, так і в плані історії літератури досі маємо справу з невпорядкованим часом, із хаосом явищ і подій, які так часто потрапляють у поле маніпулятивних операцій. Індивідуальне переживання цього явища допомагає вибудувати зовсім інакшу перспективу. Побачений зсередини феномен шістдесятництва дає змогу відчути його як частину інтелектуального протестного руху повоєнної Європи. І як на цьому тлі провінційно і фальшиво звучать інвективи деяких літераторів наступних поколінь у «заангажованості» шістдесятників — це тоді, як Європа вібрувала думками того ж Камю і Сартра, Арендт і Поппера, Бьолля й Пазоліні. Шістдесятники — хто загинув, хто вижив, хто витримав, хто зламався, хто пішов до кінця, а хто збився зі шляху. Але це в умовах тоталітарної системи. А в посттоталітарній Україні «незаангажовані» літератори підтанцьовують за гроші провладних спонсорів і пишуть владцям солодкі листи на підтримку їхніх руйнівних «реформ». Страхітлива парабола морального краху інтелігенції. І всі ці великі й малі драми в культурі мають бути озвучені й осмислені в суспільстві, бо без віднайдення моральних основ це суспільство буде приречене на небуття.
І ще одне: коли Іван Михайлович розмовляв із мамою, я побачила перед собою двох людей, які з величезною етичною обережністю й безмежною повагою рухалися в просторі пам’яті одне одного, — і як це було неймовірно на тлі нашого щоденного досвіду життя в соціумі, де хамство і насилля стали узаконеною нормою існування. До речі, мама кілька разів завертала текст: знімала факти, імена. Хотіла заощадити людям — і живим, і кого вже немає, — сором за непорядні вчинки. Найбільше мене вразило, коли мама не захотіла назвати ім’я того негідника із «спєцчасті», який перегородив їй дорогу до навчання на філософському факультеті Київського університету. Я була переконана, що такі безславні імена треба озвучувати. А мама подумала про його евентуальних родичів: а раптом вони порядні, а раптом їм буде боляче? І я, врешті, не знаю, чи це ознака нашої слабкості — чи нашої сили? Бо мстяться лише нікчеми. Справжня сила — великодушна. Навіть коли не прощає.
І ще один дуже важливий урок: свобода особистості. Говорить письменник, цілковито відчужений від зовнішніх впливів, від тиску мод і трендів. Та ж сама відеократична культура нас призвичаює до екстеріоризації, до істерично викричаних таємниць полішинеля, до брутального ексгібіціонізму, до радикальних постмодерних «дрес-кодів», коли літератор вже й сподні знімає, аби втримати біля себе такого ж самого суєтного і позбавленого індивідуальності, як і він сам, читача.
Працюючи над цим інтерв’ю, я зрозуміла глибинний, а може, навіть інтимний зміст рядка: «Моя свобода завжди при мені». Я вдячна мамі за цю лекцію свободи. Бо в моменті, коли в України відібране європейське майбутнє, повернення до Європи може відбутися не через підписи угод, а через свідоме, послідовне, а часом і болісне відвоювання внутрішньої свободи, — тієї свободи, з якої виростає воля боротися за своє гідне життя на цьому світі. Бо й про себе, і про Івана Михайловича, і про багатьох людей, які й життям своїм заплатили за те, щоб ця країна була по-справжньому вільною, ці слова: «Було нам важко і було нам зле. / І західно, і східно. / Було безвихідно. Але / нам не було негідно».
І тоді пам’ять не боїться минулого — і не боїться майбутнього, а віднаходить свою сутність в обох цих вимірах: «Прямим проломом пам’яті в безмежність / уже аж звідти згадуєш себе». І настає той благословенний момент, коли «з облич спадають маски. / Зі всього світить суть усіх речей».