Те, що футбол, як і будь-яка інша галузь діяльності людей, має свої специфічні закони і правила, відомо всім. Також відомо, що правила ці не завжди і не в усьому співпадають із загальноприйнятими нормами поведінки і навіть чинним законодавством. Так, наприклад, ніхто не дивується з того, що за навмисний удар в обличчя суперника, партнера по команді чи арбітра під час гри чи у перерві футболіст одержує всього лише жовту бо червону картку, а не несе відповідальності згідно з Кримінальним кодексом, як це було б у випадку, коли б це сталося поза межами ігрової арени. Ці, та інші аномалії в поведінці спортсменів є традиційними і до певної міри сприймаються суспільством. Хоча, з іншого боку, ніхто не забороняє постраждалому подати після гри на кривдника до суду, звинувативши того у хуліганстві або завданні собі тілесних ушкоджень.
Складніше зі словом. Його свобода гарантована громадянам Конституцією і є одним із найвищих прав людини. Як користуються цим правом гравці і тренери наших футбольних команд, можна без проблем почути, знаходячись поруч із спортивною ареною. У хлопчиків, які подають гравцям м’ячі, від лексики окремих футболістів попервах в’януть вуха. І це теж сприймається ніби нормально, хоча арбітр, який остаточно не втратив почуття людської гідності, без проблем може показати за такі слова червону картку.
Але це все на футбольному полі. За його межами розмови, особливо публічні, футболістів, тренерів і функціонерів в основному відповідають загальноприйнятим нормам, а емоції висловлюються без вживання ненормативної лексики. Та й як не поговорити про футбол? Для справжнього уболівальника інтерв’ю футболістів, тренерів, президентів клубів становлять не менший, а інколи і більший, інтерес, ніж сама гра. Спілкування футбольних людей з глядачами через телебачення і пресу є невід’ємною частиною сучасного футбольного видовища.
Говорять різне. Так нещодавно тренер знаменитої англійської команди «Манчестер Юнайтед» Алекс Фергюсон заявив після жеребкування чвертьфіналу Ліги чемпіонів, що вважає це жеребкування несправедливим і навіть натякнув, що УЄФА не хоче бачити його команду у фіналі. Як не зрозуміти тренера — його команді випало грати з самим мадридським «Реалом»! У відповідь УЄФА назвала слова Фергюсона необдуманими і нерозумними. Тренер, у свою чергу, вибачився і пояснив, що його не зовсім вірно зрозуміли. Так це робиться у Європі. А як у нас?
Після першого матчу півфіналу Кубка України між «Дніпром» і «Щахтарем», що пройшов на жахливому полі, тренер дніпропетровців Євген Кучеревський сказав, що вони «тупо виконали тупий наказ», прийнявши донеччан на непідготовленому після зими стадіоні. Реакція Професіональної футбольної ліги України була миттєвою — рішенням бюро вищеназваної організації Кучеревського зобов’язали сплатити за такі слова 1000 умовних одиниць на користь ПФЛ. Ніхто не здивувався. Ніхто не протестував. Згодом тренер «Арсеналу» В’ячеслав Грозний заявив після гри його команди з «Таврією», що його команду «використали». Невсипуще бюро ПФЛ «оцінило» висловлювання тренера у ту ж саму тисячу у. о. Наступним був тренер «Шахтаря» Валерій Яремченко, який зробив кілька «прозорих» натяків щодо матеріального стимулювання арбітра у програній його командою зустрічі із «Чорноморцем». І його зобов’язали сплатити ПФЛ «гонорар» у відомій уже сумі із трьома нулями.
Подібний спосіб боротьби із занадто балакучими тренерами так сподобався членам бюро ПФЛ, що вони перенесли свою увагу за межі залів для післяматчових прес-конференцій. Віце-президент київського «Динамо» Йожеф Сабо наважився покритикувати дії ПФЛ щодо дискваліфікації футболістів. Далі можна не продовжувати — і з нього тисячу, точніше, понад п’ять тисяч, оскільки розрахунки у нашiй державі ведуться виключно у національній валюті.
Керівники наших футбольних «професіоналів» самі не помітили, як вискочили аж занадто далеко за межі футбольного поля з його специфічним кодексом поведінки. Бо ж фінансові «санкції» за «некоректні» висловлювання тренерів і функціонерів входять у пряме протиріччя із Конституцією України, якою кожному громадянину гарантована свобода висловлювань. Футболісти, тренери та інші люди із світу футболу є такими ж громадянами, як і всі ми, і мають ті ж самі права.
Мало не щодня в пресі, на радіо і телебаченні, не кажучи вже про мітинги та зібрання громадян, можна почути звинувачення на адресу парламенту, уряду, Президента, не кажучи вже про організації та посадових осіб нижчого рангу. І це нормально. Це ознака демократичного суспільства, в якому кожен може вільно висловлювати свої думки. Якщо ж той, кого критикують, вважає, що йому завдано образи, він може звернутися до суду із позовом за відповідною статтею Цивільного кодексу України. Аби довести, що його ображено, а образа завдала моральної шкоди чи зашкодила діловій репутації, громадянин чи організація мають документально довести в суді неправдивість слів відповідача, а також обґрунтувати розмір завданих цим собі збитків. Автор може більш детально описати весь процес. Але гадаю, що цього досить.
Що ж виходить? Міністр чи депутат мають ходити по судах і доводити, що їх несправедливо ображено, а Професіональна футбольна ліга може просто рішенням свого бюро покарати людину за здійснення її конституційного права?
Звісно, що для подібних дій мають бути документальні підстави. Для ПФЛ такою підставою може бути лише один документ — Дисциплінарні правила Федерації Футболу України, де автору вдалося знайти оцю сумнозвісну тисячу «у.о». В статті третій Правил є пункт, згідно з яким передбачено покарання за «грубий вислів або некоректне звинувачення на адресу ФФУ, асоціацій, регіональних федерацій або клубів та їхніх офіційних представників...». Таким покаранням може бути попередження, суворе попередження, дискваліфікація, усунення від виконання своїх обов’язків на певну кількість ігор чи на певний період часу. Останнім вказано «грошовий внесок у сумі до 1000 у.о.».
Отже, ПФЛ, як підрозділ ФФУ, спочатку повинна попередити, потім суворо попередити і т.д. Щодо грошового «внеску», то зобов’язати автора «некоректного звинувачення» його вносити досить ризиковано. Один лише позов до суду з цього приводу може серйозно розхитати і так не дуже стабільну структуру вітчизняного футболу. Недарма на початку було приведено приклад тренера Фергюсона та УЄФА. В цивілізованих країнах чудово розуміють наслідки спроби грошових стягнень за висловлювання, тому прецедентів в останні роки не спостерігається. Через суд — скільки завгодно.
На це ніби можна заперечити тим, що футбольна влада світу і Європи живе за своїми футбольними законами і правилами. Це так. Проте у правилах футболу чи положеннях про змагання ніде і нічого не сказано про висловлювання поза межами футбольного поля. Видається, що юристам із ФФУ та ПФЛ слід якнайшвидше перевірити положення про «грошові внески» за «некоректні» висловлювання на відповідність Конституції та міжнародним нормам аби не стати центром серйозного скандалу. Україну і так звинувачують в утисках свободи слова, що ми, ясна річ, дружно заперечуємо. Аж тут довідається Європа, що у нас тренерів штрафують за висловлення власної думки, нехай і спірної.
Якщо ж бюро ПФЛ вважає доречним своє рішення штрафувати занадто, на думку членів бюро, відвертих тренерів, то слід йти далі. Чому не штрафувати уболівальників на стадіоні за «грубий вислів чи некоректне звинувачення» на адресу судді, традиційно посланого «на мило»? А журналістів скільки по країні бігає «некоректних»! Чому й ні? Принаймні іншого джерела заробітку коштів нашою «професіональною» ПФЛ, окрім численних «внесків» від учасників змагань, не існує у природі. Принаймні на сімдесяти сторінках Регламенту ПФЛ та Положення про бюро ПФЛ про це нічого не сказано. Ми ж не в Європі, де і сама УЄФА, і національні футбольні ліги заробляють мільйони. І що цікаво — не називають себе «професіональними». Тому що це і так ясно.
