Звідусіль звертаються дипломовані лікарі до пана Бойка з Кузьминець на Хмельниччині, села, що «загубилося» десь на межі чотирьох районів. «Прочитали у газеті («День», №21), що я оголосив конкурс на лікаря, то й телефонують, пишуть, приїжджають. Головний лікар району говорив мені, що і його запитують, чи таке може бути», — пояснив фермер Севастян Бойко.
Інформація «Успішний фермер запрошує на роботу лікаря» спричинила ажіотаж. Нагадаємо, йшлося про те, що успішний фермер Севастян Бойко оголосив конкурс на лікаря для свого села. Переможцю обіцано хату, 350 гривень зарплатні і «стартовий пакет» для підсобного господарства у вигляді худоби. Наразі Севастян Іванович просить, хто шукає місце праці, аби не турбувалися: «Я вже визначився. Чекаю на лікаря з Італії. Знаю цього поважного чоловіка давно. Лікував людей у сусідньому селі, та біда змусила поїхати на заробітки на чужину. Нарешті повертається додому». Фермер готується до цієї зустрічі, як і пообіцяв, буде для лікаря нова садиба, зарплатня, тільки-но побудована й устаткована медична амбулаторія.
Відтак С. Бойко вважатиме, що створив оптимальну модель соціального розвитку села Кузьминці. За кошт фермерського господарства: «Директора школи вчимо на комп’ютерних курсах у Теофіполі, райцентрі. А комп’ютер для навчального закладу купили раніше. Відмінникам за результатами навчального року видаємо стипендії — по 200 гривень кожному. Хай мають стимул до науки і зразкової поведінки. Дитячий садок — на повному утриманні господарства. Ну, а культурою у селі моя Антоніна Кирилівна займається на громадських засадах».
Антоніна Кирилівна Бойко – фермерова дружина. Вона тільки-но повернулася з Хмельницького. Розповіла: «Їздили автобусом у повному складі аматорської групи на третю, останню примірку. Модистки пообіцяли, що костюми будуть готові до Восьмого березня. Завдаток я вже заплатила».
Виявляється: самодіяльні кузьминецькі артистки і артисти у віці від 19 до 63 років дадуть на жіноче свято концерт для своїх односельців у нових костюмах, зшитих у найдорожчому салоні мод обласного центру. «Є швачки і у Теофіполі, однак ми вирішили: хай буде дорожче, та ліпше», — пояснює Антоніна Кирилівна, життєрадісна й ініціативна жінка середнього віку.
Вона згуртувала колектив художньої самодіяльності з представників села, у яких її чоловік узяв в оренду землю площею майже тисячу гектарів. «Тяжко було людей розворушити, щоб на репетиції вечорами ходили. Та нічого, мене в Кузьминцях слухають. Репертуар я сама склала і деякі частівки про наше сільське життя написала», — говорить Антоніна Бойко. За землю фермер заплатив орендодавцям торік по тонні зерна. «Минулої неділі їздила на ринок до райцентру. Було в рейсовому автобусі багато жінок з різних сіл. Як почули, що у нас отакий розрахунок за пай, то й не повірили», — розповідає доярка Наталія Григорчук. Вона знає, що звідусіль ідуть до Кузьминець, аби хоч в’язку соломи виписати: «Хто здав свій пай Бойкові, той бере солому за «спасибі». Цього добра тут вистачає. Скільки треба, стільки й бере, щоб худобі у стійло кинути. А в ясла наші не кладуть зерна, сіна не бракує».
Шо ж до доярки Наталії Григорчук, то вона, як заявив Севастян Бойко, — ударниця капіталістичного змагання. З’ясувалося, що фермер Бойко не відмовився від «багатьох атрибутів щасливого колгоспного життя». Організував серед працiвникiв «трудове суперництво, підсумки якого підбиваємо щороку». За результатами 2002-го Наталія Григорчук одержала 500 гривень премії. «Ще двом дояркам, Надії Парфенюк і Наталії Кравчук, дали по 400 гривень, чотирьом дояркам — по 250 гривень», — повідомив Севастян Бойко.
Кращій телятниці Ганні Вальчук вручили «живу премію» — нетель, що вже стала високоудійною первісткою в її особистому підсобному господарстві. «Ті ж трудівниці ферм, що ще не добилися значних рубежів своєї праці, також не скривджені: з урочистого підбиття підсумків змагання повернулися додому з гусаками», — розповідає фермер про те, як організував змагання.
Ось як, пояснюють, розв’язується задача про те, чому кузьминецькі корови до молока вдатні — дають по п’ять чи по шість тонн молока за рік «за низької собівартості продукції». Фермер вважає, що «найудійнішою для нас була, є і буде «соєва корова» – машина така». Це — устаткування, на якому соя готується до згодовування худобі.
Приїзд «на оглядини» цієї машини одного чоловіка з сусідньої Вінницької області справив на Севастяна Івановича незабутні враження:
«Я саме був у конторі господарства, коли, бачу, під вікнами зупинилася дорога іномарка. Вийшов з машини водій, покликав мене до свого пасажира. Йду. А пасажир? «Оту «соєву корову» покажіть-но», — звертається до мене. За показ, відповідаю, грошей не беру. Поїхали на ферму, де ця машина доїться». Я — попереду, іномарка — за моєю «Волгою». Зайшли до будівлі, чекаю, що той пасажир вийде. Чомусь не йде. Та я сам вийшов. «Не винесу ж я машину на подвір’я», — кажу. І що бачу? Бере водій свого пасажира на руки й несе. Бо пасажир — інвалід, без обох ніг. Заніс до будівлі, поклав чоловіка на підлогу. А той командує: «Занеси з отого боку, занеси з оцього боку...» Ліг під машину тут, ліг там — скрізь заглядає. Ну, думаю, цей чоловік, в якого ніг немає, — не інвалід. Він, як потім розповів, узяв землю в оренду десь у п’ятьох чи в шістьох селах... Пригадую, організували в наших Кузьминцях семінар для фермерів. Прибули з усього краю. Молоді, здорові. Та їх одне лише цікавило: чи фермер заколов кабана на обід для гостей»?
Звідки соя у Кузьминцях? Розповідає фермерова дружина Антоніна Бойко:
— Повернувся мій Севастян з якоїсь виставки у Києві. Обережно вигорнув з кишені насіння сої, підрахував — 15 штук. Візьми, говорить до мене, й посій на нашому городі за хатою. Що й зробила. Люди картоплю доглядають, а я — сою. З отих 15 штук уже маємо багато насіннєвого матеріалу. І ще трохи насіння купили, щоб заняти сотню гектарів цією високобілковою і, до речі, врожайною культурою».
Кореспондент «Дня» приїхав до села Кузьминці на третій день після того, як у Києві відбулася Всеукраїнська нарада з питань стратегії розвитку аграрного сектора. Звернувся до фермера:
– Як зазначалося на нараді, основна проблема, що непокоїть селян, стосується кредитування. Чи не так, Севастяне Івановичу?
— Я, даруйте, прокляв оті кредити. Торік узяв на свою грішну голову 250 тисяч гривень. Аби посіяти. Наслухався теревенів, гадав, що виграю. А чим закінчилося? Взяли аж 32 відсотки облікової ставки. Банкір нічого не доклав до того, аби стільки заробити. У заставу віддав йому худобу й свині. Наслухався він від мене. «Шкуродер!» — отак я до нього й сказав. Віддав гроші, аби вже ніколи й ні в кого не позичати – раніше вказаного строку віддав.
— Як же тоді вести розширене вiдтворення виробництва, ту ж техніку оновлювати?
— За свої, зароблені гроші. До речі, з отією імпортною технікою я також обпікся. Купили «беушний» зерновий комбайн, що був десять років в якогось німецького фермера. Він його там добив до ручки. То байки, що вони такі вже дбайливі. Поки цю машину, як кажуть, до пуття довели, витратилися, наче на нову. Слід брати техніку від свого, українського виробника. Та у Кузьминцях поки що досить сільгоспмашин.
Головне питання: думати, як примножити, не ошукувати людей, як дехто. Той, хто кричить, що аграрна реформа довела село до зубожіння, — найперший злодій. Він тільки й думає, як украсти. Не вірте йому.
— Невже не покладаєте надії на те, що нарада у Києві дасть результат?
— Ви ж погляньте довкола: весна йде. Торік о цій порі я вже підготував грунт до сівби цукрових буряків. Влада не має часу, щоб до посівної забезпечити результат... У нарадах, семінарах, в інших заходах я участі не беру. Від Теофіполя до Києва — лише розмови. Створюють видимість діла, напускають туману, що вони чогось варті. Хай ліпше не заважають нам працювати.
— Одначе на нараді говорилося про те, що турбує більшість ваших, Севастяне Івановичу, колег.
— Воно й мене непокоїть... А коли й де говорили не те, що треба? Хай раніше зроблять усе те, що обіцяли, а ми тут, у Кузьминцях, подивимося, що з того буде. Тоді, може, не тільки на себе надіятися будемо.
