Маючи намір повалити режим Саддама Хусейна, адміністрація Буша будує свої обвинувачення на двох основних аргументах. По-перше, президент Буш та вищі посадовці його адміністрації наполягають, що майбутня війна з Іраком є продовженням воєнної кампанії проти тероризму. За словами заступника міністра оборони США Пола Вулфовіца, вона врятує Америку та весь світ від «небезпеки потрапляння іракської зброї масового знищення до рук терористів».
По-друге, команда Буша запевняє, що принесе до Іраку демократію та здійснить трансформацію, що — як вони сподіваються — підштовхне процес демократизації в усьому регіоні. Мирний демократичний світанок в Іраку, заявляють вони, незабаром піднявся б також і над іншими авторитарними арабськими державами. За допомогою трансформації політичного ландшафту Близького Сходу американські чиновники сподіваються підірвати базові причини ісламського екстремізму.
Панове Буш, Рамсфельд, Чейні та Вулфовіц полюбляють удавати з себе реалістів, але хіба можна назвати реалістичними такі міркування? Хіба вони грунтуються на тверезій оцінці складних реалій, що існують в Іраку та в регіоні? Або ж вони продиктовані ідеологією та прагненням приймати бажане за дійсне? Чи допоможе війна з Іраком Сполученим Штатам в їхній боротьбі проти терористів, чи ж зробить американців більш вразливими?
Відчай і відчуття відчуженості заволоділи молодим поколінням арабів, яке становить понад 50% населення регіону. Мовчання арабської громадської думки мало б стривожити Америку та її арабських союзників, замість того щоб заспокоювати їх, бо це означає, що не існує мирного шляху, яким можна було б спрямувати інтереси, потреби та розчарування арабської молоді.
Вторгнення США до Іраку, яке спричинить загибель великої кількості цивільного населення, поглибить відчуття несправедливості, та поразки, присутнє в арабської молоді та схилить її до приєднання до «осередків священної війни» на кшталт Аль-Каїди. І замість того, щоб підірвати соціальну базу терору, війна, швидше за все, гратиме на руку Аль-Каїді, даючи їй надію на відродження.
Дійсно, войовничі ісламісти вже позиціонують себе таким чином, щоб нажити капітал на майбутній війні з Іраком і таким чином оговтатися від руйнівних ударів, завданих ним з моменту початку війни проти терору. За останні кілька тижнів у пропагандистських посланнях Аль-Каїди дедалі більше наголошується на іракській кризі. Ця організація прагне репрезентувати себе як захисника народу Іраку.
У цьому плані послання Аль-Каїди знаходять сприйнятливих слухачів. У більшості розмов арабів-мусульман наголошується на тому, що майбутня війна до терору не має жодного відношення. Швидше, вона призначена для зведення старих рахунків і для того, щоб зробити Вашингтон арбітром, який вирішуватиме долю та розподілятиме ресурси арабів, зокрема нафту. Нападаючи на Ірак, США можуть перемогти в збройному протистоянні з Хусейном, але, імовірно, програють більш широкомасштабну, життєво важливішу політичну боротьбу за майбутнє арабського світу.
Американські посадовці, мабуть, не усвідомлюють, наскільки важким, дорогим та тривалим буде завдання створення миролюбного порядку та життєздатної демократії в Іраку. Відсутнє розуміння того, наскільки глибоко в Іраку укорінилося сектантство, племінна та етнічна відданість. Загублено почуття помірності та здорового скептицизму.
«Будівельні блоки» та установи, необхідні для функціонування держави, не кажучи вже про демократію, не існують. Починаючи з 1958 року, коли в Іраку владу захопили військові, режими, що зміняли один одного за допомогою терору, привчили іракців до покори і знекровили країну у програних війнах. Іракці, які знаходяться під пресом спецслужб та пригнобленням впродовж 45 років, утратили віру в політичну систему та сховалися у безпечній гавані родово-племінних зв’язків та релігійному/етнічному фракціонізмі. Громадянське суспільство було зруйновано, а середній клас знищено, причому значною мірою завдяки прийнятим 1991 року економічним санкціям згідно з резолюцією ООН.
Звичайно, реформування та демократизація політичної системи Іраку не є неможливим завданням. Навпаки, саме іракці зазнали більше страждань, ніж будь-хто, і пізнали на власному досвіді загрози авторитаризму та пригноблення. Вони усвідомлюють, що в їхніх інтересах подолати наявну роз’єднаність та перебудувати свою політичну спільноту. Ірак також має людські та матеріальні ресурси, які повинні у довгостроковому плані працювати на благо демократії.
Але демократію неможливо принести в Ірак за допомогою зовнішньої сили. Тільки самі іракці з міжнародною допомогою можуть трансформувати свою країну. Виконання цього завдання вимагає часу, терпіння, наполегливої праці та успіху. На це, мабуть, потрібно десять або двадцять років, а не просто рік чи два — а саме такий термін американської військової присутності в Іраку передбачено після очікуваного повалення Хусейна.
Якщо тільки Америка не забажає підтримувати новий порядок протягом багатьох років та вкласти величезні політичні й економічні ресурси в те, щоб допомагати, а не нав’язувати силою, в перевлаштуванні держави і суспільства, то Ірак почне розпадатися на частини та занурюватися в хаос. Ситуація в сусідніх з ним державах дестабілізуватиметься. З’являться нові «групи джихаду». Як наслідок, не тільки в Іраку будуть відсутні мир і демократія, але й інтереси Заходу щодо безпеки також зазнають додаткових загроз. На жаль, цей найгірший сценарій розвитку подій навряд чи беруть до уваги американські посадовці, які стали нині заручниками своєї власної риторики.
Проект Синдикат для «Дня» Фаваз А. ГЕРГЕС — професор, спеціаліст з питань Близького Сходу в коледжі Сари Лоуренс (Кембридж), автор підготовлюваної до публікації книги «Ісламісти та Захід» (Cambridge University Press).
