В День незалежності нашої країни, напевно, багато говоритимуть про досягнення. Про реальні, зароблені досягнення — зростання ВВП, олімпійські медалі, культурний і науковий потенціал України. Проте експертне співтовариство схильне оцінювати такі дати з погляду викликів і перспектив української державності. Про це — в двох (публікований нижче і на стор."Подробиці") думках.
«Кінець і знову початок» — цим афоризмом російський мислитель Лев Гумільов назвав одну зі своїх книжок. У контексті нинішньої події, 13 років після здобуття незалежності, «кінець і знову початок» звучить як красива, але насторожуюча формула.
Діалектика Слова й Історії не завжди йдуть поряд. Антиномія «життя і смерть» — продукт гри розуму, але не дійсність, бо смерть протиставляє себе народженню, а життя — млявому, мертвому. Кінець і знову початок можуть стати смисловим універсумом для поштовху до нового розвитку, а можуть і породити «Початок Кінця». Отака гра Слів з Історією.
ПРИКМЕТИ, ЦИКЛИ Й ОСТАННІЙ ПОВОРОТ СУЧАСНОСТІ
Признаюся: вірю в прикмети. Не в усі, звісно. Але одна прикмета працює на всі сто відсотків: поганий початок — до благополучного закінчення. Мене навіть насторожують ситуації, які починаються дуже гладко та безболісно. А про прикмети пригадав тому, що я разом з усією країною зустрічаю 13-у річницю Незалежності. «Чортова дюжина» — так, здається, іменують це магічне число.
Парадоксальна ситуація з цією «дюжиною»: здавалося б, рік тому ми мали всі підстави підводити риску під цілим історичним циклом історії. Адже в 2003-му минуло 12 років незалежності, і цей цикл відповідає всім циклічним законам історії, економіки, біології й астрономії. А ось відчуття завершення виникає лише зараз, 13 років по тому. Завершення — не в значенні завершеності, а в значенні практичної неможливості далі стримувати енергію розвитку.
На 13-му році вичерпується стратегія керованого відставання. Немає проблем з геополітичною унікальністю України зразка 1990-х, розчинилися в небутті міфи відродження, вже очевидні межі внутрішнього економічного зростання на основі реабілітаційних підходів до наявної економічної структури. А головне — вичерпано інтелектуальний, концептний потенціал колишнього політичного покоління, яке домінувало 13 років.
Свого часу політична еліта СРСР крізь пальці дивилась на соціоекономічні закони, визнаючи лише свої, їм тільки зрозумілі цикли — п’ятирічки. Спроби провідних (не про статуси йдеться) економістів переконати номенклатуру в тому, що ігнорування викликів нової мікроелектронної революції 1970-х призведе до системної кризи та краху екстенсивної моделі радянської економіки, лише посилили табу на дослідження проблем «довгих хвиль». А одну з небагатьох команд економістів — останніх «кондрат’євців» (С. Меньшиков) — в результаті розформували, і вона задовольнялася редагуванням журналу «Проблеми світу і соціалізму».
У «незалежному» українському вимірі молоді бізнес- і політичні еліти продовжують наступати на радянські граблі. Короткий час, відведений новітньою історією на затвердження нових національно-демократичних проектів, невблаганно минає. Унікальність цього історичного відрізка полягала в тому, що в умовах постнаціонального розвитку, регіональної макроінтеграції та затвердження на базі ТНК нового космоекономічного капіталу молоді держави, народжені розпадом старого імперіалістичного міжнародного порядку, вирішували двоєдине завдання — самооформлення та залучення до глобалістських структур. Друге неможливе без першого, бо інституційні умови залучення все ще спиралися на відмираючі інститути міжнародного права, локальної колективної безпеки та багатомірність національних і міжнародних економічних норм. Але ось характер цього залучення прямо залежав від суб’єктивних здібностей і можливостей молодих національних еліт «залучатися», зберігаючи місію та вирішуючи завдання національних урядів з усім букетом соціально-економічних і гуманітарних проблем суспільств, локалізованих у форми національних держав.
Як результат, серед молодих держав «нових національних демократій» дедалі очевиднішим стає розшарування на дві нерівні групи: держави з національними урядами, які освоїли свою місію та завдання «залучення», і держави-донори, що приєднуються до глобальних проектів як керований ресурс. Чужі проектні пропозиції, чи це євразійська або європейська інтеграційні моделі, глобальна поліцейщина або ефективна медійна вестернізація, в очах незрілих еліт мають набагато привабливіший і зрозуміліший вигляд, аніж національна амбіція у вигляді випереджальних геоекономічних ініціатив і конкурентної культурної політики.
Саме ці обставини стали для держав-ресурсів причиною реальної девальвації цінності національної політики та політиків, інститутів влади та їхніх конкретних представників у очах громадянського суспільства. З іншого боку, для держав-ресурсів характерною рисою стає те, що амбіція стосовно майбутнього своєї країни перетікає від політиків-бізнесменів і бізнесменів-політиків до експертів, гуманітаріїв, представників мистецтва і культури, «білих комірців».
Відносно України тричі правий Олександр Литвиненко: політико-економічна «третя сила», що так i не достигла, стихійно накривається хвилею сили четвертої. Україна, яка потрапила в полон стратегії керованого відставання, яку чомусь іменують обнадійливо — «розвиток, що доганяє», опинилася перед найскладнішим вибором: самоізоляція з метою вирішення відкладених завдань проекту національної демократії, ресурсна глобалізація чи реконструкція проекту «Україна» власними силами.
Хочу відразу зауважити, все вищесказане не має прямого стосунку ні до президентських виборів, ні до виборів узагалі. Йдеться про суб’єктів і суб’єктність національної держави та зміну стратегій у складний перехідний період пост-національного розвитку, в епоху пост-модерну.
ЧИ МОЖНА НАЗДОГНАТИ, НЕ НАЗДОГАНЯЮЧИ?
Не місце і не час перераховувати весь комплекс проблем, спричинених політикою керованого відставання, але низка ілюстрацій не зашкодить:
— невмотивовано затягнута капіталізація економіки породила нові диспропорції, які об’єктивно «розкривають» національний ресурс для неконтрольованої зовнішньої експансії. Вітчизняний капітал реально зіткнувся iз загрозою «проскочити» фазу національного капіталу, і зі стрімкою швидкістю інтернаціоналізується, залучаючись до структур ТНК. Компрадорський олігархат, слабкий і підневільний національний капітал «середньої руки» та пролетаризоване дрібне підприємництво — дуже зручний грунт для зовнішніх маніпуляцій, спрямованої дисперсії всього національного капіталу, блокування можливостей для формування національного уряду в широкому значенні — як представника інтересів національної еліти та всієї спільноти;
— земельну реформу та реформу ЖКГ — два ключі до мирної соціальної революції — фактично відклали на наступний цикл, і тим самим програмують новий політичний і економічний катаклізм в умовах незавершеної реформи політичної й адміністративної системи. Нове розшарування та несправедлива в соціальному плані капіталізація землі можуть обернутися новими реакційними ідеями, до яких ситий український політикум просто не готовий;
— iнститути національної демократії — жаданий продукт приватного капіталу, що винюхує в пошуках свободи для робочої сили, конкуренції здібностей і ідей, механізмів політичного провайдингу, — стали жертвою конфлікту всередині великої української буржуазії, а політична влада авторитарного типу стала самодостатньою цінністю — як інструмент подальшого накопичення капіталу та створення умов для його реінвестування. У результаті склалася унікальна змішана модель: багатоукладна капіталістична економіка з феодальними механізмами управління та регулювання;
— слабке громадянське суспільство — закономірний продукт стратегії керованого відставання. Декларативні норми про права та свободи не отримують підтвердження в повсякденній практиці організації праці, соціального та правового захисту, волевиявлення на виборах, можливостях для самоорганізації за місцем проживання. Мобілізоване суспільство дисциплінарного типу стає підвладне максимально спрощеним міфам і стереотипам, і саме це стало сьогодні реальною загрозою власне капіталістичному устрою. Стихійний запит на порядок і адміністрування, постійне відтворювання різноманітних видів «протестних настроїв», спрямованих насамперед проти влади як символу держави, — також результат цього історичного мультиплікатора.
НОВИЙ ВИМІР ПРОЕКТУ «УКРАЇНА»
Вичерпність і завершення стратегії керованого відставання аж ніяк не означає, що треба забути або відмовитися від вирішення питань, які ігнорували або відкладали «на потім». Проблема полягає в іншому: в новому циклі, що почався на зламі 12-річчя та «чортової дюжини» Незалежності, сама теза про національну незалежність для держави-ресурсу стає реакційною. Здобута незалежність має бути конвертована в Свободу — вибору, дії, проекту й ініціативи.
Для 13-річної України це означає цільовий і свідомий перехід від націонал- демократичного етапу реалізації свого проекту до геокультурного проекту «Україна».
Не виключаю, що з постановкою питання про вичерпаність національно-демократичного проекту мені закидатимуть в антидемократизмі. Випереджаючи критику, хочу одразу наголосити: як неможливий соціалізм в окремо взятій країні, так і неможлива сьогодні національна демократія в окремо взятій державі. Залученість спільнот і окремих індивідів у глобальні процеси інформаційного обміну, кругообігу робочої сили, механізми правового захисту об’єктивно вимагають переусвідомити завдання, які сьогодні стоять перед національними державами. Простіше кажучи, світу не байдуже, хто і як володітиме політичною владою в окремій країні. А отже, і цій країні (її еліті, всьому співтовариству) не може бути «байдуже», як формується ця влада і як формуються глобальні механізми на цю владу та на владу в інших державах, регіонах, організаціях тощо. Саме в цьому контексті і ставлю питання про проблему просування українського проекту в циклі пост-національного розвитку, як локальної частини співтовариства, що глобалізується.
Ірак багато чого навчив національні уряди та спільноти. І перший урок, який винесли з іракського катаклізму, полягає в тому, що ні закритість і консерватизм, і їхня протилежність — відверте компрадорство, не здатні вберегти країну від впливу глобальних сил і проникнення глобальних інтересів. Механізми самозахисту та розвитку повинні стати мобільнішими, гнучкішими, реактивнішими. Від лінійної геополітики та човникової дипломатії світ перейшов до мережевого багаторівневого впливу на процеси в окремих країнах і регіонах. Зворотною стороною частково делегованого суверенітету стає і залученість окремих сегментів національних співтовариств у глобальні й міжнародні механізми створення та дотримання нових норм, систем соціального й інформаційного контролю, забезпечення особистої та колективної безпеки, механізмів захисту і реалізації прав і свобод людини, нові міграційні потоки. Ігнорувати нову реальність або обмежуватися масштабом старих завдань — означає залучати країну в новий застій із безповоротними наслідками.
Із цього погляду перед молодою Україною виникають нові виклики, що вимагають відповідей, адекватних за масштабом і соціальною ефективністю.
Насамперед подальший процес націєбудівнитва має підпорядковуватися меті приєднання до глобальної спільноти зі сформованою новою ідентичністю. Це завдання не можна ні «оббігти» (позиція неолібералістів), ні законсервувати (позиція націонал-демократів). Адже стрибки в історії, які добре відомі на прикладах збанкрутілого неоколоніалізму, як і штучна автаркія, обертаються фрагментацією суспільства, що неминуче призводить і до руйнування всього суспільного організму, включаючи економіку, культуру, освіту.
Нове націєбудівництво в умовах викликів інтенсивної макрорегіональної інтеграції означає насамперед цільове формування багатомірної ідентичності, що включає в себе кілька форматів: глобальний (європейці, слов’яни, etc.), територіальний (Європа, Центральна Європа, Чорномор’я), державний (Україна — громадянство), соціокультурний (слов’янство, християнство, etc.), локалізований (територіальна громада — місто — край).
Друга, не менш важлива вимога до майбутньої національної політики в епоху пост-національного світу — інструментальне освоєння геоекономічних і геокультурних способів просування національного проекту, відмова від девальвованої в умовах глобалізації геополітики національної держави. Це насамперед означає перехід від політики попереджуючих ініціатив до політики випереджальних ініціатив, тобто таких, які створюють нові формати, спираються на технологію залучення до свого інтересу.
Недооціненим залишається соціокультурний код України як носія міської культури. Нова урбанізація — це зміцнення статусу України як міської держави, з могутньою соціально-історичною традицією територіального самоврядування та відповідних мікро-ідентичностей. Адже радянщина у вигляді адміністративного земляцтва — це не просто пережиток і механізм для солідарної кар’єри. Це ще й серйозний інструмент для консервації системи управління, заборона розвитку громадянського суспільства, який необхідно демонтувати.
І останнє. Доля українського проекту України залежить від зростання самосвідомості вітчизняного капіталу. Грань між локалізацією в рамках національного ринку й економічним компрадорством надто тонка, і пройти по цій грані непросто. Але освоєння нових бізнес-стратегій на основі геокультурного проектування, гуманітарні інвестиції та цільова експансія в окреслені зони геоекономічного інтересу України — все це може стати підгрунтям для перетворення «бізнесу» на національний капітал, що вміє грати в глобальні ігри, не втрачаючи основи та суб’єктності.
Відомий сатирик М. Жванецький жартував: «Усього цього можна не робити, якщо вас не цікавить результат». Україна не розчиниться в повітрі та не зникне з лиця землі й у тому разі, якщо через рік, п’ять, десять тут продовжиться мишача метушня навколо влади та грошей. Нація в окремо взятій країні, без ролі, перспектив і місій — хороший і зручний інструмент отакого підгортання своєї сфери впливу. Ось тільки 7 мільйонів трудових мігрантів, поповнені новими мільйонами, самі, стихійно та без попиту, будуватимуть свої нові проекти Україн в окремо взятих Португаліях, Iспаніях і Канадах.
ЗАМIСТЬ ПIСЛЯМОВИ
Кожен із нас, мешканців України, — співучасник і співтворець українського проекту. Позиція та дії — як пензель художника, від якого в результаті залежить зміст образу та його художня цінність. Тому, як попередження, хочеться нагадати рядки з роботи Василя Розанова:
«…В одній фантастичній повісті Гоголь розповідає, як старий лихвар, помираючи, закликав до себе художника і настійно просив його змалювати з себе портрет; коли робота вже почалася, художник раптом відчув непереборну огиду до того, що робив, і до цієї огиди приплівся якийсь страх. Лихвар, проте, все стежив за роботою, якась туга і неспокій світилися в його обличчі, — але коли він побачив, що принаймні очі закінчено, в цьому обличчі блиснула радість. Художник відійшов на кілька кроків, щоб подивитися на свою роботу; але ледь він поглянув на неї, як коліна його затремтіли: в очах розпочатого портрета світилося життя, справжнє життя, те саме, яке вже згасало в його оригіналі і якимсь таємним чаклунством перенеслося в цю копію. Палітра та пензель випали з його рук, і він із жахом вибіг із кімнати. Через кілька годин лихвар помер. Художник закінчив життя в монастирі». (В. Розанов, «Легенда про Великого Інквізитора»).
