Дивуватися, однак, таки було чому. Насамперед гаслам, виголошуваним численними різнокольоровими ораторами — блакитно-жовтими, червоними та червоно-чорними. Ось кілька типових фігур красномовства: «Скинемо іго влади!», «Люди — беріть владу!», «Знесемо, як повідь, владу!», «Нехай ненависть об’єднає нас!», «Ганьба режиму!», «Геть кучмократію!» та ін. Як бачимо, лідерам опозиції йдеться не просто про відставку Президента країни, а про «завалення влади» в країні, іншими словами — про підбурення українців до чистого бунту («Люди — беріть владу!»). Особливий наголос зроблю на тому, що у жодному з багатьох виступів — у жодному! — не було згадано якоїсь, хоча б туманної, програми дій, майбутньої стратегії для «України без Кучми!» (Якщо не вважати за економічну програму опозиції такі взірці професійності, як «Не дамо Чубайсу встановлювати ціни на нафту і газ!» або «Ніколи, ніколи, ніколи українська енергосистема не об’єднається з російською!».
Складалося дивне але стійке враження, що для лідерів опозиції не існує інших проблем, як тільки позбавитися чинного Президента. А «Кого посадити на його місце», кого «Гукнути атаманом» зовсім випало з системи політичних лозунгів опозиції. Як наче нікого — ні політиків, ні народ, — не обходить майбутня політична та економічна стратегія «України без Кучми». І що взагалі пропонує країні опозиція на місце того, «що маємо»? Досі — нічого, бо нечисленні згадки про «Парламентську республіку» не можна сприймати серйозно, — таку репутацію має нинi Верховна Рада.
Якщо подивитися на сьогоденні події трохи збоку або з історичної перспективи, то виходить одне — чистий бунт, а не політика. Намагання демагогічними гаслами перетворити народ на натовп, а загалом — розгойдування того дірявого човна, в якому всі ми ще якось тримаємося на воді. Розгойдування без огляду на те, що на горизонті не видно жодного іншого «плавзасобу». Нагадаю ще раз — на мітингу виступали не прості люди, а наші провiднi політики, народні депутати, керівники партій і фракцій. Що це? Просто груба політична гра? Чи ще гірше — безвідповідальність, легковажність, нездатність бачити далі наступного кроку? Або ще гірше — цинізм; мов, повалимо, зруйнуємо, а там побачимо.
Можна собі тільки уявити те політичне побоїще, розбрат, боротьбу не на життя, а на смерть, які розпочнуться на руїнах теперішньої влади (якщо, звичайно, до цього дійде). І не тільки між членами опозиції. Бо в тіні гладіаторської арени зараз чатує чимало шакалів, готових до рішучого стрибка в підходящий момент.
Виявилося, на жаль, що існує повна «симфонія» між «стратегією» опозиції та поглядами людей, яких вона зібрала навколо себе. До і під час мітингу біля пам’ятника я поговорила з кількома десятками присутніх киян та мешканців інших міст (Бердичів, Житомир тощо). Всім ставила одне запитання: «Кого хочете бачити на місці Президента Кучми?». Не всі й не одразу розуміли, про що питаю, бо були одержимі іншим: «Кучму геть!», «І при чому тут це?» Потім, однак, починали таки думати й намагалися дати відповідь. Моє просте запитання поділило людей на три приблизно однакових групи. Найбільш войовничі, «конструктивні й далекоглядні», категорично заявляли: «А кого завгодно, як завгодно, тільки не Кучму! Кучму — геть!» Кучму — геть!» Далі — нехай хоч потоп. Друга група включала л юдей, назвемо їх «оптимістенками», які патетично твердили, що «Україна — велика країна, має талановитий 50-мільйонний народ. То що — серед них не знайдеться порядної людини?» Хто, коли і яким чином буде шукати ту порядну людину, — над тим сьогодні ніколи задумуватися ні політикам, ні збудженим політиками людям. Третя категорія, опитаних, що мітингували, складалася із політиків-дипломатів. У відповідь на запитання вони тонко посміхалися й твердили, що «все узгоджено й вирішено (між соціалістами, крайніми правими та олігархами?), але ще не прийшов час». Подальші розпитування з’ясували, що одні мали на увазі «українську Жанну д’Арк», інші — пана Ющенка, ще інші — «когось» iз Руху, а найбільші конспіратори очевидно натякали на «людину, яка довго мовчала» (так її представили на мітингу), тобто пана Олександра Мороза.
Усі ці люди сьогодні «об’єднані ненавистю». Не дивно, що найбільший резонанс мали на мітингу вірші «... Добре вигострiть сокиру ...». Починає здаватися, що це чи не єдина успішна фаза нашого політичного життя. В усі часи. Та попри традицiю, непрофесійно, нечесно й безрезультатно виводити людей на вулиці й нуртувати небезпечну ненависть у суспільстві заради одного — руйнації, руїни.
